Пекін розставив пріоритети

Візит голови КНР Ху Цзіньтао в Україну 18-20 червня став фіналом великого євразійського турне китайського лідера, яке розпочалося 12 червня в Астані на саміті Шанхайської організації співробітництва, тривало в Москві й Санкт-Петербурзі і завершилося в Києві минулого понеділка. Столиці найбільших і ключових країн Євразії стали своєрідними майданчиками для проголошення нової стратегії Китаю на створення зони стабільності та безпеки біля його західних кордонів. Тепер у Пекіні вперше вирішили включити в цю зону й Україну і таким чином чітко окреслити межі китайських стратегічних інтересів у Євразії, позначити регіональні «опорні точки», з допомогою яких Китай зможе в майбутньому розбудовувати і виробляти свою глобальну стратегію, мабуть насамперед щодо Єдиної Європи. Київ, схоже, погодився приєднатися до цієї геополітичної гри.

Пароль: «стратегічне партнерство»

Найбільш ємко зазначену стратегію було сформульовано під час виступу Ху Цзіньтао з трибуни Петербурзького економічного форуму 17 червня, а також у ході саміту ШОС. Послання китайського лідера можна викласти тезисно: «добросусідство і дружба», «гармонійний регіон», «здатність протидіяти реальним загрозам, тривалі порядок і спокій», «економічна інтеграція, спільний розвиток», «гуманітарна співпраця, вічна дружба». Він також говорив, що всі країни можуть скористатися шансами, наданими розвит­ком Китаю. Ідеї ці не нові (див. «Китай: інструкція із застосування», «ДТ» №39 за 20 жовтня 2007 р.), але Китай, мабуть, всерйоз узявся за реалізацію своєї довгострокової глобальної стратегії. Принаймні кілька разів Ху Цзіньтао згадав, що це завдання найближчого десятиліття.

Природно, відносини Китаю з Росією є надзвичайно важливим чинником, і, фактично, в рамках нарощуваного сторонами стратегічного партнерства відбувається поступове зближення їхніх інтересів. Воно, можливо, непомітне неозброєним оком. Однак аналіз китайських публікацій свідчить, що в Пекіні вже вирішили: як у внутрішньому розвитку та модернізації, так і в зовнішній політиці в цих країн більше спільного, їхні стратегічні завдання також близькі. Ось чому китайці просто пропонують Москві відповідати певній моделі поведінки, яка дозволяла б Пекіну почуватися абсолютно спокійно та безпечно у підчерев’ї Росії. А російська «дріб’язковість», як висловилися китайці, при відстоюванні «європейських тарифів» на газ для Китаю під час переговорів із Ху Цзіньтао в контексті всього сказаного вище - це, по суті, суща дрібниця. Росія сама поки що перекрила для себе один із каналів доходу, який, за оцінкою китайських експертів, міг додати їй 2% ВВП.

Стратегічне партнерство, запропоноване Києву, слід докладніше розглянути в цьому ж самому контексті. На додачу до плану розвитку відносин із чотирьох пунктів від Ху Цзіньтао (про нього ми писали в попередньому числі DT.UA), у Спільній декларації про встановлення і розвиток відносин стратегічного партнерства, підписаній у Києві 20 червня, є нові важливі положення. Зокрема, жодна зі сторін не повинна допускати або підтримувати створення або діяльність на своїй території екстремістських організацій чи угруповань, які становлять загрозу суверенітетові, безпеці й територіальній цілісності іншої сторони, а також дозволяти третій країні використовувати свою територію для діяльності, яка порушує суверенітет, безпеку чи територіальну цілісність іншої сторони (пункт 7). Сторони також домовилися, що, у разі виникнення загрози для суверенітету чи територіальної цілісності однієї з договірних країн з боку будь-якої третьої країни, вони проводять екстрені консультації (пункт 5). Сторони пообіцяли не застосовувати силу або загрозу силою, економічний чи інший тиск щодо одна одної (пункт 3). Сторони підтвердили рішучий намір підтримувати одна одну в питаннях, які торкаються державного суверенітету, питань об’єднання і територіальної цілісності. Це є важливим змістом китайсько-українського стратегічного партнерства. Зокрема, Київ підтримав позицію Китаю з питання Тайваню (пункт 4). Ще одне положення (пункт 10) гласить, що принципи та конкретні положення стратегічного партнерства можуть бути розвинені в новому базовому документі з викладенням конкретної програми дій. Очевидно, йдеться про новий рамковий договір, який сторони можуть розробити уже в найближчий рік.

Що цікаво, адміністрація президента України досі (на час написання матеріалу) не оприлюднила тексту декларації, тоді як у Китаї він був опублікований у центральній пресі і з’явився в Інтернеті через кілька годин після підписання. Коментуючи цей документ і називаючи стратегічне партнерство з Китаєм новим форматом відносин, директор Національного інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв заявив, що «йдеться про перехід від співробітництва, яке обмежується економічною прагматикою та політичною толерантністю, до спільного стратегічного планування цілого ряду напрямів, пов’язаних із економікою та великою політикою». У Києві готові запропонувати Пекіну розглядати Україну як «коридор» для розвитку відносин із «європейським простором». За словами Андрія Єрмолаєва, «Україна вже найближчим часом стане, мабуть, єдиним міжнародним партнером Китаю, котрий матиме право в цих відносинах представляти Євросоюз як асоційований член ЄС». Відтак, Україна перетвориться на дуже важливий елемент, що пов’язуватиме Європу з Азією, підкреслив він. На підтвердження серйозності намірів Києва А.Єрмолаєв, відповідаючи на запитання DT.UA, сказав, що Київ найближчим часом готовий вжити конкретних заходів для отримання статусу держави-спостерігача при Шанхайській організації співробітництва, в якій Китай намагається грати першу скрипку, і, на відміну, наприклад, від Росії, бачить саме в ШОС механізм реальної політичної, оборонної та економічної інтеграції величезного простору Євразії.

Правда, Китай жодним чином поки що не дав зрозуміти, що справді розглядає Україну як певний канал трансляції своїх інтересів на всю Європу і дозволить будь-кому виступати від свого імені. (До речі, Китай і ЄС ведуть досить жвавий діа­лог без посередників.) Однак це жодною мірою не применшує того факту, що Україна з повним на те правом може пишатися ступенем довірливості у відносинах із Китаєм, рівного якому в регіоні Східної Європи справді немає.

Слід зазначити, що саме цей гео­політичний аспект турне Ху Цзіньтао проігнорували багато спостерігачів, і навіть у Євросоюзі абсолютно байдуже спостерігали за поїздкою китайського лідера вздовж східного кордону ЄС. Крім того, ніхто не звернув уваги, що в ці ж таки дні про «розвиток відносин всеосяжного стратегічного партнерства» голова КНР Ху Цзіньтао говорив у Казах­стані, а трохи згодом, 18 червня, «стратегічним партнером» Пекін оголосив ще й Монголію. Попри всю несхожість цих країн, у китайському підході до них простежуються загальні мотиви. Китай у відносинах із кожною з них намагається створити для себе зону безпеки, забезпечити свої стратегічні інтереси і знайти в партнерів те, що стане підмогою для взаємного розвитку. Водно­час, збираючи зазначені країни у своє­рідний клуб «стратегічних партнерів», Китай сам здатен наповнити це досить розпливчасте політичне поняття реальним змістом. У разі успіху цього почину (якщо китайсь­кі підходи справді спрацюють), можливо, Пекіну вдасться використовувати напрацювання не тільки у відносинах із Росією, а й зі Сполученими Штата­ми та Європою.

Причому вже по завершенні візиту Ху Цзіньтао Китай уточнив своє бачення найближчого майбутнього для регіону: Росію назвали головним партнером стратегічної «осі», тоді як Україну та Казахстан у китайській пресі охрестили «точками опори», які допоможуть підтримувати баланс сил. Випереджаючи події, повідомимо, що таку саму роль стратеги в Пекіні запропонують Узбекистану та Азербайджану, але трохи згодом.

Точка опори чи слабка ланка?

Причини, які спонукають Пекін робити ставку на Україну, очевидні й частково були озвучені лідерами під час минулого візиту. На додачу до сказаного, можна назвати низку цілком конкретних угод, підписаних у ході візиту, - їх більше десятка. Відзначимо, наприклад, цікаву угоду про створення українсько-китайського науково-дослідного інституту електрозварювання ім. Є.Патона, який, очевидно, успадкує все найкраще, що залишилося від колись флагманської наукової установи радянської епохи у сфері з’єднання матеріалів. Слід відзначити підвищений інтерес Китаю до таких галузей української економіки, як вугільна та електроенергетична. Перспек­тивним напрямом тепер оголошене сільське господарство. Лідерам Китаю і України, у принципі, вдалося розчарувати скептиків, які очікували від візиту менше конкретики, але вона справді була. Віктор Яну­кович відзначив, що добрі перспективи співробітництва є в галузях авіабудування та виробництва двигунів. На його думку, до важливих напрямів взаємодії належить співробітництво у космічній і науково-технічній сферах. Загалом Віктор Янукович оцінив обсяги підписаних угод у 3,5 млрд. дол. Утім, зауважимо, що, повернувшись із Китаю у вересні минулого року, він говорив про підписані контракти на суму 4 млрд. дол. На чому китайцям удалося заощадити 500 млн. зелених, так ніхто й не пояснив.

Жаль, що сторони жодним чином не обмовилися про стан справ зі співробітництвом у сфері ВПК: українські представники відмовилися давати з цього приводу якісь коментарі, хоча обсяг зазначеного співробітництва у взаємному товарообороті чималий - можливо, близько мільярда доларів. Китайці теж були не надто говіркі, однак саме під час перебування Ху Цзіньтао в Києві було оголошено про плани Китаю оснастити військово-морський флот авіаносними кораблями. Куплений в України за ціною брухту «Варяг» сьогодні оснащується устаткуванням і вже практично готовий до плавання, запланованого на нинішній рік. Цікавою новиною також прозвучало й те, що в Китаї недавно оголошено про створення найбільшого авіазаводу в одній із центральних провінцій країни, який стане основною базою для будівництва перспективних китайсь­ких літаків. Тим часом Київ заявив, що готовий співпрацювати з Кита­єм над проектами своїх новітніх розробок Ан-148 і Ан-158, а також у сфері створення Китаєм середнього і великого транспортних літаків. Наважи­мося припустити, що йдеться про аналоги чи літаки, схожі за характеристиками на Ан-70 і Ан-124 «Руслан». Китайська сторона не приховувала, що Україна цікавить Китай як постачальник технологій і ноу-хау, цим пояснюється готовність Пекіна розбудовувати відносини у цій сфері.

Правда, напередодні візиту стався прикрий інцидент, який примусив китайців тверезо оцінити потенціал України. 27 травня на заводі «Море» у Феодосії, де реалізовується контракт на будівництво двох десантних кораблів на повітряній подушці «Зубр» для ВМС КНР, сталася аварія. Арковий кран, який перетягував зі стапелів майже готовий корпус одного із суден, упав і пошкодив корпус, загинули два працівники заводу. Проект, у який китайці вже вклали близько 100 млн. гривень, опинився під загрозою зриву, і Київ боявся, що доведеться заплатити неустойку, але, судячи з того, що під час візиту про це промовчали, сторони, очевидно, вирішили продовжувати співпрацю в рамках проекту, до того ж Пекін прагне отримати не так самі судна, як технологію й документацію для їх виробництва в себе.

Однак дивно, що Київ, розглядаючи Китай як один із «визначальних чинників успішної модернізації економіки України», не залучає китайських інвестицій у ті сфери, які б дали найвагоміший ефект взаємної кооперації. Тим часом наша країна спрямовує багатомільярдні китайські інвестиції та кредити в інфраструктурні проекти. Особливу увагу під час візиту Ху Цзіньтао з якоїсь причини було приділено «національному проектові» будівництва залізничної гілки завдовжки всього 38 км до аеропорту «Бориспіль». У контракті, підписаному в присутності лідерів 20 червня, вартість проекту оцінена у 372 млн. дол., під це отримано кредит від Експортно-імпортного банку Китаю на 15 років. Тим часом раніше чиновники називали суму 1 млрд., а у квітні навіть казали, що угода з китайцями передбачає виділення 2 млрд. дол. кредиту.

Очевидно, якщо Київ прагне просто заробити на китайцях, то це може вийти. Але тільки один раз. Ставлення китайців до «дріб’яз­ковості» «Газпрому» - хороший приклад цього. Великий китайський філософ Лао Цзи сказав «Хто вміє міцно стояти, того не можна перекинути. Хто вміє обпертися, того не можна звалити». Київ повинен довести Пекіну, що він може стати для нього «точкою опори».