Парламентські вибори в Туреччині: народна демократія чи демократія народів?

7 червня в Туреччині відбулися парламентські вибори, які багато хто вже встиг наректи історичними.

Одним із головних результатів виборів стало те, що правляча Партія справедливості і розвитку (ПСР) вперше за 13 років втратила право на одноособове формування уряду. У 2002 р., коли ця партія вперше прийшла до влади, її беззастережна перемога розглядалася багатьма в Туреччині як перехід до стабільної політичної системи після низки коаліційних урядів, що проводили вкрай невдалу економічну політику.

За 13 років при владі ПСР виграла всі вибори, як парламентські, так і місцеві, що є показником надзвичайної успішності для будь-якої політичної сили в демократичній країні.

Родзинкою цих виборів було прагнення правлячої партії отримати більшість у парламенті, аби мати можливість змінити Конституцію для переходу від парламентської до президентської форми правління. Ось із цим завданням ПСР не впоралася.

За попередніми результатами, до Великих національних зборів Туреччини (ВНЗТ) 25-го скликання проходять чотири партії - нині правляча правоцентристська Партія справедливості і розвитку (40,8% голосів, 258 депутатських мандатів); головна опозиційна, ліва Народно-республіканська партія, НРП (24,9%, 132); крайня права турецька Партія націоналістичного руху, ПНР (16,2%, 80) і курдська Демократична партія народів, ДПН (13,1%, 80).

Безумовно, головним результатом виборів стала значна втрата голосів правлячою ПСР і, вперше в історії Турецької Республіки, обрання до парламенту партії, що представляє інтереси національної меншини, - курдської Демократичної партії народів. Досі цього не вдавалося зробити жодній іншій партії через досить високий - 10-відсотковий - виборчий бар'єр.

За Конституцією, для формування однопартійного уряду політична сила має отримати не менш як 50%+1 (тобто 276) місць у парламенті. Для конституційної більшості, яка б дозволила нинішньому керівництву країни безперешкодно переписати Основний закон і змінити форму правління з парламентської на президентську республіку, було потрібно, як мінімум, 2/3 (тобто 367) голосів народних депутатів. Очевидно, набраних ПСР 258 не вистачає ні для того, ні для того.

Саме ця обставина дозволила більшості міжнародних медіа назвати результати виборів "повним провалом" ПСР і особисто президента Р.Т.Ердогана, "бліцкригом" - перемогу курдських націоналістів та навіть охрестити лідера ДПН С.Демірташа "курдським Обамою". Привітати Р.Т.Ердогана з "перемогою" на виборах поспішив тільки В.Путін, що в турецькому суспільстві сприйняли як насмішку.

Були серйозні причини (суб'єктивні і об'єктивні), що привели до явного ослаблення позицій ПСР на нинішніх виборах.

По-перше, темпи економічного зростання в Туреччині помітно знизилися, а рівень безробіття зріс до 16% в умовах світової економічної кризи та несприятливої ситуації у сфері регіональної безпеки. Іноземних туристів у Туреччині тільки за перші півроку поменшало майже на третину внаслідок поширення загрози Ісламської держави на сусідні держави і безперервних бойових дій у Сирії та Іраку. Обсяги торгівлі з Росією впали на 37% через істотну девальвацію рубля. Єгипет, Лівія і Сирія - найбільші економічні партнери Туреччини - втрачені на невизначений термін. Серйозним тягарем для національної економіки є понад два мільйони сирійських біженців, які знайшли тимчасовий притулок у країні і на чиє утримання Анкара витратила вже близько шести мільярдів доларів.

По-друге, складна геополітична ситуація в регіоні та невирішені проблеми в зовнішній політиці Туреччини не дозволили їй достатньою мірою реалізувати свій потенціал "регіонального лідера": у переговорах з ЄС нові сторінки так і не були відкриті, а "повернення на Схід" не вдалося через трансформаційні процеси, що охопили весь регіон Близького Сходу. Відтак, оголошена ПСР ще на початку 2000-х політика "відсутності проблем у відносинах із сусідами" закінчилася "відсутністю, власне, самих відносин": не були відновлені або погіршилися контакти з Вірменією, Ізраїлем, Єгиптом, Грецією, Кіпром. Організатори недавнього дослідження громадської думки з питань зовнішньої політики в Туреччині відзначають продовження курсу на самоізоляцію турецького суспільства ("замкненість" на собі та своїх проблемах), що отримав назву "синдрому самотнього вовка". Образ, який погано відповідає меті "проактивної" дипломатії ПСР.

Складно заперечувати існування на цих виборах важливого суб'єктивного чинника, який значно вплинув на настрої виборців, що звикли голосувати не за політичні партії та їхні програми, а за харизматичних лідерів. Уперше ПСР на вибори вів не її незмінний очільник Р.Т.Ердоган, відомий своєю досить різкою риторикою й ораторською майстерністю, а нинішній прем'єр-міністр А.Давутоглу, що вперше виступав у цій ролі. Активна участь Р.Т.Ердогана у виборчому процесі як "всенародно обраного президента", котрий має право "радити" і "допомагати" своєму народу визначитися з політичними уподобаннями, викликало невдоволення у багатьох прибічників традиційного принципу розподілу влади та особливого статусу президента "поза партійною політикою".

У результаті, як засвідчили незалежні соцопитування, проведені за останній тиждень до виборів, саме традиційний електорат ПСР становив основну частину рекордно високого 15-відсоткового рівня виборців, які "остаточно не визначилися". Саме ці 15% зберігали головну інтригу виборів - чи пройде до парламенту ДПН?

Опинившись у парламенті з результатом 13,1%, ДПН побила зразу кілька рекордів. По-перше, як ми вже казали, ДПН стала першою "нетурецькою" партією, що офіційно пройшла в законодавчий орган. Випередивши зі значним відривом своїх суперників у 14 вілайєтах, переважно в південно-східному регіоні країни, ДПН здобула право делегувати 80 своїх представників у парламент. Крім того, саме за списками ДПН до парламенту пройшла найбільша кількість жінок за всю історію турецького парламентаризму - 30 осіб, або 38% від загальної кількості депутатів. (Для порівняння: у ПСР і НРП цей показник становить 16%, у ПНР - 5%). До того ж, у партії ДПН офіційно двоє співголовів, один із яких - жінка.

У цьому, здавалося б, незначному, на перший погляд, статистичному показнику криється один із основних елементів успіху Демократичної партії народів, яка позиціює себе як представник інтересів усіх найменш захищених соціальних груп - етнічних і релігійних меншин, жінок, біженців тощо, тобто всіх тих, хто виступає за збереження та розширення ліберальних свобод.

Загалом, електорат ДПН можна умовно поділити на три великі, неоднорідні за своїм складом, групи:

- етнічні курди, що живуть переважно в Південно-Східній Анатолії і продовжують боротися за свої права в Туреччині, по можливості, мирним шляхом;

- представники інших етнічних і релігійних меншин, що проживають на території Туреччини (заза, лази, рома, вірмени, хемшини, алевіти та ін.) і хочуть жити в поліетнічній державі, яка б об'єднувала всіх громадян єдиним - турецьким - громадянством, але визнавала їхнє право на різні культурні, релігійні, етнічні субідентичності нижчого порядку. (Звідси й назва партії - Демократична партія народів). Сюди ж слід зарахувати і всі найменш захищені соціальні групи турецького суспільства;

- т.зв. "протестний" електорат, що розглядає ДПН як єдину альтернативу правлячій ПСР в умовах відсутності сильної конструктивної опозиції. По суті, високий 10-відсотковий бар'єр, який мав би завадити "розмиванню" влади присутністю малих партій у парламенті й "захищати інтереси" великих партій, спрацював з точністю до навпаки. Можна припустити, що у разі зниження виборчого порогу, скажімо, до 5%, реальний шанс пройти в парламент отримали б ще кілька партій, і голоси виборців рівномірно розподілилися б між ними. Наразі ж високий виборчий бар'єр сприяв концентрації голосів у руках однієї партії - єдиної потенційно здатної його подолати, що дозволило відносно молодій і маргінальній партії курдської меншини позбавити правлячу впродовж 13 років партію права на формування чергового однопартійного уряду.

Говорячи про можливі резерви, які поповнюють лави прибічників ДПН, слід звернути увагу ще на дві особливості нинішнього виборчого процесу.

По-перше, порівняно з 2011-м, нинішнього року кількість виборців збільшилася приблизно на 1,5 млн (загальна кількість виборців становила понад 54,5 млн чол.). Фактично, йдеться про покоління молодих людей, народжених у 1990-тих, - активних користувачів соціальних мереж, студентів із чіткою громадянською позицією. Це покоління не знає військових переворотів 1960–1980-х, але пам'ятає протести в Гезі-парку і готове обстоювати свої демократичні свободи та ліберальні цінності.

По-друге, на 2–2,5% зросла кількість виборців, які використали своє право голосу за межами Туреччини. Голоси на закордонних дільницях розподілилися інакше, ніж у цілому по країні: 49,9% отримала ПСР, друге місце посідає ДПН - в неї 20,4%. До речі, цікаво, що в Україні ДПН взагалі вийшла на перше місце, набравши 43,5% і залишивши далеко позаду своїх суперників (на другому місці НРП із 23%).

Тому, говорячи про "приголомшливу перемогу" ДПН, не слід забувати, що, як мінімум, 1/3 цієї перемоги вони зобов'язані опозиції - через її фактичну відсутність, і 1/3 - правлячій партії - у зв'язку з її надмірною присутністю в усіх сферах громадського життя. Очевидно, тепер ДПН може розраховувати на реальну довготривалу підтримку 5–6% власне "своїх" виборців. Головним же на сьогодні залишається питання, чи зможе Демократична партія народів стати по-справжньому "народною" для всієї Туреччини, чи залишиться маргінальною партією національних меншин із вузькою політичною платформою та обмеженою електоральною базою.

Результати нинішніх виборів чітко показали, що жодна з партій політичного спектра Туреччини не має достатньої підтримки населення для створення однопартійного уряду.

Вже наступного дня після виборів президент ТР Р.Т.Ердоган заявив, що "воля народу - вища за все", закликавши всі політичні сили продемонструвати здоровий глузд і взяти на себе політичну відповідальність за весь подальший процес формування нової більшості в парламенті та, відповідно, нового уряду. А процес цей обіцяє бути нелегким. Поки що незрозуміло, яку саме конфігурацію матиме парламент 25-го скликання і як довго він існуватиме. Остаточні результати виборів ЦВК має оголосити впродовж найближчих 10–12 днів. Поки що політологи розглядають кілька можливих варіантів виходу з ситуації, що склалася.

Коаліція навколо ПСР. Попри втрату 8% голосів виборців та 68 депутатських мандатів, ПСР залишається найпотужнішою політичною силою в країні і фактичним переможцем виборів. Як свідчать нескладні математичні підрахунки, об'єднання ПСР у коаліцію з кожною з партій, що пройшли в парламент, дасть, як мінімум, 335–338 депутатських голосів і, відповідно, можливість сформувати новий Кабінет міністрів. Створення коаліції ПСР із НРП дозволило б одержати навіть заповітні 367 голосів, необхідні для внесення поправок у Конституцію парламентом без винесення їх на референдум. Однак така коаліція здається малоймовірною – як з ідеологічних причин, так і в силу політичних амбіцій кожної з цих сил. Виборці ПСР і НРП належать до абсолютно різних соціальних груп у турецькому суспільстві (консервативний, досить релігійний електорат ПСР vs. прибічники світського розвитку Туреччини в дусі принципів та ідеалів Ататюрка), і таке об'єднання коштувало б обом партіям втрати значної частини своїх традиційних виборців.

Коаліція ПСР і ПНР - двох партій правого спрямування - імовірніша, однак не дає жодній із них бажаного результату. ПСР не зможе набрати конституційної більшості голосів, а ПНР муситиме пояснити своїм виборцям, що її об'єднує з партією, котра проводить політику т.зв. "курдського відкриття" - широкого діалогу з етнічними курдами, що загрожує (на думку турецьких націоналістів) подальшою федералізацією країни.

З іншого боку, формування коаліції із ДПН вимагало б від ПСР практичних кроків із реалізації дедалі ширших вимог курдів, чимало яких перебувають уже за її "червоною лінією".

До того ж лідери всіх опозиційних партій уже заявили про небажання вступати в будь-які коаліції з ПСР і підтвердили готовність іти на дострокові вибори.

Іншим, ще менш імовірним, варіантом розвитку подій могло б стати створення т.зв. уряду меншини - коаліції трьох опозиційних партій без участі ПСР. Віце-прем'єр і прес-секретар чинного уряду Бюлент Аринч не без дози іронії вже запропонував опозиційним партіям сформувати "уряд трьох", оскільки, за його словами, вони вже давно діяли заодно, "лиш би не допустити перемоги" на виборах правлячої партії. Хоча деякі експерти відзначають позитивні сторони такого переформатування парламенту, зміни правлячих еліт і формування своєрідного "перехідного уряду" на найближчі рік-два, об'єднання двох націоналістичних партій із часто протилежними поглядами на майбутнє Туреччини та лівої Народно-республіканської партії, яка сповідує принципи кемалістського націоналізму "одна країна - одна нація", видається дуже малоймовірним.

Судячи із заяв лідерів провідних партій, варіант дострокових виборів здається сьогодні найбільш прийнятним для всіх політичних сил. Однак при цьому виникає кілька цілком очевидних запитань. По-перше, звідки політичні сили планують брати фінансові ресурси для проведення нової передвиборної кампанії вже впродовж найближчих шести місяців? Тільки-но закінчені передвиборні перегони відзначилися рекордною кількістю мітингів та виступів усіх політичних партій.

Незрозуміле питання і з електоральними ресурсами. Нинішні вибори продемонстрували високий відсоток (близько 15%) виборців, які не визначилися аж до останнього моменту, чиї переваги суто теоретично можна буде легше завоювати у разі нових виборів. До того ж близько 4,7% виборців проголосували за "інші" партії, котрі не пройшли в парламент. Нарешті, понад 1 млн недійсних бюлетенів за результатами виборів свідчить про досить високий відсоток "протесного" голосування - оскільки в турецьких бюлетенях не передбачено графи "проти всіх", єдиним способом прийти на вибори й показати свою громадянську позицію залишається зіпсований бюлетень. Водночас, цього невеликого відсотка потенційних "нових" виборців буде недостатньо для істотної зміни сформованого розкладу сил. До того ж не виключено, що правляча ПСР постарається добрати голоси, яких їй не вистачає в парламенті, за рахунок включення у свою фракцію окремих депутатів із різних партій, які забезпечать їй, як мінімум, ситуативну більшість на найближчий час і дозволять сформувати уряд.

Хоч би якими дискусійними були результати нинішніх парламентських виборів, у головному оцінки міжнародної спільноти й самих учасників виборчого процесу збіглися - вибори пройшли без істотних порушень, і їх результати визнані всіма сторонами. Вже наступного дня після виборів Високий представник ЄС Ф.Могеріні та єврокомісар з питань розширення ЄС Й.Хан виступили зі спільною заявою, позитивно відзначивши високу репрезентативність нового парламенту, до якого ввійшли всі основні політичні сили країни. Прес-секретар Держдепартаменту США також привітав турецький народ із успішним проведенням виборів і рекордно високою - майже 87-відсотковою - явкою.

Важливим уроком, який мають засвоїти після цих виборів усі політичні партії, стало зростання в суспільстві запиту на нові, "треті" сили, здатні гарантувати права та свободи громадян - чи то право самостійно визначати форму правління в країні, чи то вільне вираження своєї ідентичності. Цим, зокрема, пояснюються і втрата голосів двома найбільшими, "класичними" партіями, і стрімке зростання популярності відносно молодих, альтернативних політичних сил.

Нарешті, хоч би яким був новий формат парламенту й уряду, їм доведеться зіштовхнутися з тягарем невирішених проблем у зовнішній політиці - Сирія, Ірак, Україна, Ізраїль, Кіпр, і цей список можна продовжувати. Від того, чи зможе нова влада знайти адекватні відповіді на ці та багато інших викликів національної безпеки, залежатиме і її власне майбутнє в країні, і міжнародний імідж Туреччини. Поки що переговори між провідними політичними силами тривають, робити якісь точніші прогнози складно. Однак очевидно, що в кожному разі головним переможцем на цих виборах можна вважати сам турецький народ.