Парламент країни контрольованої стабільності

Контрольована стабільність, яку так плекали власті пострадянських держав, упевнено простує країнами СНД. Цього разу — в Азербайджані, де минулої неділі відбулися парламентські вибори: «Єні Азербайджан» («Єдиний Азербайджан») знову підтвердила свій статус правлячої партії, отримавши в міллі меджлісі, за попередніми даними, 72 місця зі 125. Одне з них — у дружини президента Мехрібан Алієвої. Решту місць зайняли безпартійні і представники десяти проурядових партій. Від опозиції в новому парламенті лише один представник — лідер партії «Умід» («Надія») Ігбал Агазаде, який зайняв на президентських виборах 2008-го друге місце.

До нинішнього парламенту не пройшли ні лідер «Народного фронту Азербайджану» Алі Керімлі, ні глава «Мусават» («Рівність») Іса Гамбар. Вони вже обвинуватили владу у фальсифікаціях. І хоча ряд спостерігачів від міжнародних організацій заявили, що Азербайджан не зміг забезпечити бодай якогось прогресу в демократичному розвитку, а американський держдеп прямо констатував, що вибори не відповідали міжнародним стандартам, — усе ж світова спільнота результати голосування визнала. Наприклад, спостерігачі від ГУАМ, членом якої є Україна, як і спостерігачі від СНД, відзначили, що вибори організовано і проведено відповідно до міжнародних зобов’язань та стандартів демократичних виборів.

Правда, тепер, зауважує експерт Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, азербайджанській владі особливо й не треба було фальсифікувати вибори: симпатії більшості жителів республіки на боці партії влади. Хоча рівень життя у країні не задовольняє населення, виборці й надалі готові підтримувати Ільхама Алієва, який уособлює «Єні Азербайджан»: у себе на батьківщині президент досить популярний політик. Тим більше що ситуація в країні стабільна. А ось популярність опозиції невисока. Зокрема й тому, що багато хто досі асоціює її з програшем у карабахській війні, хаосом та злиднями дев’яностих. Проте все ж в опозиції, хай навіть і маргіналізованої, є своя постійна кількість прихильників, готових вийти на вулицю підтримати своїх лідерів.

Треба сказати, що, на відміну від попередніх парламентських виборів, нинішні пройшли дуже спокійно, навіть мляво. Опозиція не проводила багатотисячних мітингів, а азербайджанці не поспішали на виборчі дільниці: на голосування прийшло всього трохи більше 50% тих, хто має право голосу. Така пасивність виборців, зокрема й прихильників опозиції, багато в чому пояснюється успішною політикою Ільхама Алієва, який зумів узяти під контроль ситуацію в країні і повною мірою скористатися фінансовими плодами зростання цін на енергоносії та транзитним розташуванням Азербайджану, проводячи політику енергетичної незалежності. У 2008 році країна з населенням вісім мільйонів чоловік отримала від продажу нафти 20 млрд. дол.

Сухі цифри свідчать, що Азербайджан останніми роками лідирує серед країн СНД за темпами економічного зростання: протягом десяти років економіка в середньому додавала по 13,6% щорічно. 2004 року зростання ВВП становило 9,8%; 2005-го?— 26,4; 2006-го?— 32,5; 2007-го?— 25; 2008-го?— 10,8; 2009-го?— 9,3%. 2006 року ВВП країни зріс до 20,4?млрд. дол. І якщо 2008 року Баку експортував продукції на суму 47,7?млрд. дол., то експорт вуглеводнів становив близько 88,2%.

Ця ж таки статистика свідчить і про те, що економічна криза слабко позначилася на Азербайджані, влада якого продовжує реалізовувати соціальні проекти і збільшує витрати на утримання армії. А ті, хто відвідує Азербайджан останніми роками, помічають: таким гарним, як тепер, Баку не був навіть у часи Радянського Союзу. Гроші від експорту енергоносіїв ідуть не тільки на благоустрій столиці, а поступово спрямовуються й на розвиток периферії. Нафтодолари дають Алієву можливість знижувати соціальну напруженість у суспільстві й зміцнювати особисту владу.

Президент зумів узяти під свій контроль політичну ситуацію в країні, не допустивши розколу політичної еліти. Перелом, відзначає Сергій Данилов, саме й настав на попередніх парламентських виборах 2005-го. Тоді Ільхам Алієв відправив у відставку ряд міністрів, котрі входили в уряд ще в часи правління його батька Гейдара Алієва. Ці впливові чиновники сприяли перемозі Алієва-сина на президентських виборах 2003-го, розраховуючи керувати країною і при ньому. Після того як стало очевидно, що їхнім надіям не судилося збутися, напередодні парламентських виборів вони вирішили підтримати опозицію, зробивши ставку на главу демократичної партії Расула Гулієва. Ільхам Алієв поклав край цим намірам: свого часу впливовим чиновникам і бізнесменам були пред’явлені обвинувачення у підготовці державного перевороту.

Тепер можна стверджувати, що Ільхам Алієв вибудував у країні повністю підконтрольну йому політичну конструкцію. Поправки до конституції, ухвалені на референдумі 2009-го, закріпили за азербайджанським президентом право обиратися необмежену кількість разів. Минулі ж парламентські вибори фактично встановили в країні однопартійну систему. Втім, міллі меджліс не має реальної сили у політичному житті країни. Нинішній Азербайджан являє собою авторитарну державу, в якій Ільхам Алієв — довічний президент. Із таким становищем змирилися Сполучені Штати і Європейський Союз, не кажучи вже про Росію: нафта, великими запасами якої володіє Азербайджан, транзитне розташування країни примушують на багато речей заплющувати очі. Своєю чергою, і в Баку не звертають уваги на критику, яка періодично звучить на адресу азербайджанського керівництва.

Але чи така стійка ця політична конструкція? Азербайджан має безліч внутрішніх проблем. Невирішеними залишаються питання відновлення територіальної цілісності та проблема біженців із Нагірного Карабаху. У країні відбувається масовий наплив до міст сільських жителів, які потерпають від безробіття: експерти навіть вживають словосполучення «вибухова урбанізація». Помітне зростання ісламістських настроїв і активність іранців.

Це проблеми, які потрібно терміново вирішувати. Інакше особиста популярність Ільхама Алієва падатиме, а політична конструкція перестане бути стійкою. Адже невирішеність соціально-економічних та політичних проблем сприятиме зростанню напруженості у країні, стабільність якої великою мірою залежить від нафтодоларів і здатності президента контролювати спецслужби, впливових політиків та бізнесменів. У цій ситуації ручний парламент дуже зручний для ухвалення швидких та потрібних рішень. Але він і не здатний бути громовідводом для незадоволених із числа як простих громадян, так і політичної еліти. А напруженість між різноманітними угрупованнями в самій партії влади означає посилення міжкланових суперечностей. Власне кажучи, вони ніколи й не вщухали. А вже щоб успішно вирішувати цю проблему й надалі, Ільхаму Алієву знадобиться вся його майстерність політичного виживання.