Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє!

I

Сьогодні рівно 75 років тому, у перші ранкові години 22 червня 1941 р., розверзлося пекло. Мільйони німецьких солдатів, сотні тисяч автомобілів і коней, тисячі танків, літаків та гармат з усією потугою були кинуті, за наказом Гітлера, на Схід, проти Радянського Союзу. Їхнім страшним, безумним і мегаломаніакальним завданням було забезпечити нарешті німецькій "панівній расі" заслужене, уготоване долею панування над усією Євразією, а також уярмити і знищити людей у Радянському Союзі. Всупереч усім домовленостям, як грім серед ясного неба, супроти союзника, з яким ще зовсім недавно брутально поділили між собою Польщу і Балтію.

Наслідки були жахливі - спочатку для жертв нападу і, зрештою, для самих нападників. Боротьба за виживання в аґресивній війні, веденій німцями з незнаною доти жорстокістю, забрала в Радянського Союзу понад 25 млн людських життів. Ще більшій кількості людей війна принесла голод, страждання і вигнання. На значних територіях Радянського Союзу вона полишила невимовні руйнування. Зрештою, і нападників спостигла доля у вигляді смерті та насилля, полону і злигоднів.

Санкт-Петербурґ - блокада Ленінграда, - Волгоград - сталінградська битва, битва за Київ і злочини у Бабиному Яру, а також "Мінський котел" досі залишаються символами як героїчного опору, так і жахіть принесеної на Схід війни, яка зруйнувала всі цивілізаційні досягнення.

І під час актуальних дебатів щодо європейського мирного ладу ми ніколи не повинні забувати, що агресія, винищувальна війна, ідеологія "недолюдини" навалилися на народи Радянського Союзу з Європи, із Заходу, з гітлерівської Німеччини.

II

Той, хто, як я, часто буває в Росії, в Україні, а також у Білорусі, знає, наскільки сильно ще живе у свідомості людей "Велика Вітчизняна війна" - не як далекий спогад з історії, а як частина теперішнього часу, з усією її жорстокістю, але й із гордістю за успішне самоствердження у нав'язаній боротьбі за життя і смерть.

Людські жертви, яких зазнали росіяни, українці та білоруси і багато інших народів Радянського Союзу, - незмірні й досі незабуті, як у країнах колишнього Радянського Союзу, так і в нас.

Сказане жодним чином не применшує ні злочинів Сталіна, ні ГУЛАГу, ні примусової колективізації і голодної смерті мільйонів людей, насамперед в Україні.

III

Ми, німці, безмежно вдячні за те, що люди в Росії, в Україні, в Білорусі та й в інших краях колишнього Радянського Союзу, незважаючи на скоєні від імені німецького народу лиходійства і злочини, подали нам руку для примирення. І за те, що травматичний досвід війни й запекла ворожнеча, насильство і варварство, страждання і вигнання змогли перерости у зближення та партнерство, і навіть знову в дружбу.

Збереження пам'яті про жахіття Другої світової війни і про німецьку вину було, є і буде неодмінною, доконечною передумовою примирення між нашими народами.

Сьогодні, через 70 років по закінченні війни, ми підтримуємо плідні дипломатичні, політичні, економічні та культурні відносини з усіма державами, які з'явилися внаслідок краху Радянського Союзу. З усіма ми глибоко вшановуємо пам'ять про Другу світову війну і жертви націонал-соціалістського варварства.

Ми знаємо, що все це є далеко не само собою зрозумілим.

IV

Озираючись у минуле на 75 років, ми здригаємося від того, що люди могли заподіяти одне одному в такій сучасній, високорозвиненій, прогресивній і цивілізованій Європі. Цей погляд застерігає нас у вельми промовистий спосіб зробити все можливе для збереження європейського мирного ладу, який постав із руїн найстрашнішої війни, яку коли-небудь бачив світ.

Саме в часи, коли в Європі існує загроза нових ліній розмежування, ми мусимо знову й знову усвідомлювати значення цих спільних спогадів.

Тільки спільними зусиллями ми зможемо зберегти у Європі сталий і стабільний мирний лад. Одностороння зміна кордонів, яка суперечить міжнародному праву, і неповага до територіальної цілісності держав-сусідів - усе це повертає нас у часи, які ми вважали подоланими і яких ніхто не може собі побажати. Гельсінський Заключний акт, великі договори з роззброєння, Паризька хартія, європейський процес єднання - все це слід поважати, берегти і розвивати спільно далі.

Діалог та спільне вшанування пам'яті, тісні контакти між нашими суспільствами, і, зокрема, між молодими людьми наших країн, можуть і мусять допомогти уникнути наростання відчуження.

Ми разом стоїмо перед великими викликами нашого часу і вистоїмо тільки спільно: у світі, який занурився в хаос. Із величезною кількістю біженців, - більше, ніж коли-небудь, і стільки, як ніколи з часів Другої світової війни. У часи, коли тероризм загрожує нашій свободі і способу життя. І в часи, коли посеред Європи, на сході України, щодня оплакують убитих та поранених.

Мир у Європі не є сама собою зрозуміла річ - навіть сьогодні! Мир збережеться тільки тоді, коли ми день у день для цього працюватимемо! А там, де він під загрозою, ми, хто за нього сьогодні відповідає, маємо завдання винести правильні уроки з нашої спільної історії.

Я бажав би, щоб ми і в поводженні з конфліктами нашого часу ніколи не забували, що нас, європейців, незрівнянно більше поєднує, ніж роз'єднує.

І якщо ми чимось заборгували перед жертвами війни, солдатами в безіменних могилах, перед замордованими і скривдженими літніми людьми, жінками та дітьми, - то це спільною пам'яттю про їхні страждання, про їхні жертви і щоденним твердженням: "Ніколи більше!"