Пакт Східної Європи і Туреччини проти російського неоімперіалізму

Чому Україні сьогодні потрібен блок Міжмор'я - коаліція країн між Балтійським і Чорним морями?

Очевидно, що стійке вирішення фундаментальної проблеми національної безпеки, інституціональної консолідації та міжнародного залучення для України й інших пострадянських республік - в інтересах усієї Європи і заслуговує на всебічну підтримку Заходу. Проте ні НАТО, ні ЄС у найближчому майбутньому не будуть готові надати істотні гарантії безпеки і військової підтримки Києву, Кишиневу чи Тбілісі, попри те що ці держави потребують їх зараз як ніколи. Ці країни пострадянського простору, можливо, раніше й мали шанс вступити до Північноатлантичного альянсу і Євросоюзу, адже після розпаду СРСР склався сприятливий історичний момент, яким успішно скористалися інші колишні республіки радянського блоку. Але, на жаль, політичні й економічні реформи в Україні, Молдові і Грузії просувалися значно повільніше, ніж у країнах Вишеградської групи або Балтії. Таким чином, на відміну від таких держав, як Естонія або Латвія, вони згаяли свою можливість, що відкрилася їм упродовж короткого періоду - з початку 1990-х до початку 2000-х років.

У результаті цього соціально-політичні системи й зовнішні відносини України, Молдови і Грузії нині далекі від того, щоб ці країни могли претендувати на швидке повне входження до НАТО й ЄС. При цьому слід зазначити, що причини відсутності перспективи швидкого членства цих трьох країн у двох найважливіших організаціях Заходу суттєво відрізняються. Вступити до ЄС Україна, Грузія і Молдова змогли б теоретично вже незабаром. Однак внутрішній стан усіх трьох країн наразі такий, що вони не виконують умов, щоб усерйоз розглядати їх як повноцінних учасників у процесі європейської інтеграції. На найближчі роки перед ними стоїть завдання поступової імплементації своїх угод про асоціацію з ЄС. Тільки в той момент, коли ці угоди будуть повністю втілені, постане питання про вступ України, Молдови і Грузії до ЄС. Таким чином, завдання для Києва, Кишинева й Тбілісі хоч і великі, проте однозначні.

З НАТО усе складніше, хоча суто формальні умови для вступу будь-якої країни до альянсу значно вужчі, ніж у Євросоюзу. Проблема, однак, у тому, що в останні роки Росія скористалася підвішеною дотепер ситуацією у Грузії й Україні, щоб цілеспрямовано поглибити їхні внутрішні протиріччя, вторгнутися на їхні території і перетворити їх на "держави, що не відбулися". Ці нові виклики для Києва і Тбілісі, як і різке нарощування політичного протистояння Москви й Заходу, значно зменшили шанси на можливу повноцінну інтеграцію Грузії й України в НАТО.

Щоправда, багато експертів Східної Європи і Північної Америки розуміють, що саме членство в альянсі могло б вирішити проблему безпеки для Києва і Тбілісі. Однак багато пересічних громадян і впливові політики й інтелектуали Західної Європи в останні два роки дедалі більше почали боятися третьої світової війни з Росією. Тому вони сьогодні виступають категорично проти подальшого розширення свого оборонного альянсу на Схід. Із цих причин Україна і Грузія, всупереч своєму бажанню (Молдова поки що не прагне в НАТО), не тільки залишаться за межами великих західних інститутів протягом багатьох наступних років. Їх найближчим часом, очевидно, не буде включено й у жодну з процедур практичних дій з приєднання, тобто офіційного кандидатства в члени ЄС або Плану дій щодо членства в НАТО.

На цьому тлі єдино можливим частковим рішенням для дедалі глибших проблем безпеки України, Грузії і Молдови, принаймні з певним шансом на його реалізацію, є відродження старої міжвоєнної польської ідеї про так зване Міжмор'я (лат. Intermarium). Цей відомий проект передбачає таку собі коаліцію держав Центральної і Південно-Східної Європи, розташованих між Скандинавією на півночі і Малою Азією на півдні, між Німеччиною на заході і Росією на сході. Ці країни могли б об'єднатися у блок Міжмор'я, тобто в об'єднання земель між морями.

Цей первісно федеративний або конфедеративний план початку XX століття сьогодні міг би передбачати багатосторонню угоду про взаємодопомогу країн між Балтійським і Чорним морями, тобто тих держав, які сприймають Москву як загрозу своєму національному суверенітету, територіальній цілісності та основним інтересам. Концепція Міжмор'я знову з'явилася у політичному й інтелектуальному дискурсах Центральної та Східної Європи після розпаду СРСР і радянського блоку. Її згадували, наприклад, покійний президент Польщі Лех Качинський і нинішній президент Анджей Дуда.

Мета нового договору про взаємодопомогу держав Міжмор'я полягала б у такому:

- зміцненні національної безпеки країн-членів, їхньому міжнародному залученні, інституціональній узгодженості та політичній впевненості в собі;

- утриманні Росії від продовження і розв'язання традиційних, інформаційних, торгових або інших воєн проти країн-членів;

- збільшенні свободи, діапазону, ваги і впливу країн-членів на міжнародній арені.

У сучасній ситуації блок Міжмор'я не передбачав би тісного союзу або повномасштабного альянсу. Але він міг би бути обмеженим і сфокусованим антиімперським договором про оборону групи країн, готових допомагати одна одній у гібридних війнах, що їх ведуть іноземні держави проти них. Такий відверто антипутінський договір включав би ті країни, які готові брати на себе зобов'язання військового й іншого співробітництва у протистоянні неоімперським амбіціям Москви. Багато держав на західних і південних кордонах Росії вже тією чи іншою мірою залучені в інформаційну, торгову, кібер-, холодну і/або гарячу війну з російською державою та її різними агентами.

Коаліція Міжмор'я могла б включати як членів, так і нечленів ЄС і НАТО у Східній і Південній Європі, а також у Західній Азії. Зобов'язання про взаємодопомогу пакту країн Міжмор'я могли б бути не такими далекосяжними, як стаття 5 Вашингтонського договору НАТО ("допомога договірній стороні… включаючи застосування збройної сили"), але все ж таки значно більшими, ніж положення ОБСЄ.

Сторони, які підписали б пакт безпеки Міжмор'я, продемонстрували б таким чином Кремлю свою готовність активно й у різний спосіб допомагати одна одній у їхніх дотепер двосторонніх конфліктах з Росією. Сфери співробітництва членів Міжмор'я могли б включати:

- багатосторонню координацію економічних та інших санкцій;

- взаємні поставки летальних оборонних озброєнь;

- спрощене транскордонне переміщення добровольчих батальйонів;

- співробітництво у питаннях енергетичної безпеки і транспортування;

- взаємну допомогу в бойовій підготовці військ і модернізації озброєнь;

- спільний обмін стратегічними, контррозвідувальними та іншими даними;

- спільні військово-промислові підприємства й розробки;

- логістичну допомогу в боротьбі проти гібридно-військових заходів;

- спільні міжнародні ініціативи з протистояння пропаганді;

- обмін військовими радниками та іншими експертами;

- і/або підтримку створення транснаціональних НУО Міжмор'я.

Це співробітництво також може включати реалізацію інших цільових проектів у різних вторинних, але також важливих сферах - від співробітництва "мозкових центрів" і вишів до міжнародного туризму та культурного обміну.

Оскільки відносини Анкари з Москвою зараз ускладнені напруженістю, яка нагадує ту, яку переживають і чимало східноєвропейських столиць, сучасне Міжмор'я могло б вийти за межі колишнього радянського блоку. Воно може включити Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, Болгарію, Молдову, Україну, Туреччину, Грузію і Азербайджан. До блоку Міжмор'я також могли б приєднатися Чехія, Словаччина, Угорщина і Білорусь, якщо там зміняться внутрішньополітичні конфігурації. Підтримку проекту могли б надати у Скандинавському і Балканському регіонах. Багато політиків і представників інтелігенції в цих країнах теж сприймають Росію як загрозу, у них іще збереглися спогади про антиімперський опір московському експансіонізму. Також вони можуть з інших причин захотіти підтримати Київ, Кишинів і Тбілісі в їхніх суперечках з Кремлем про свої території, незалежність і суверенітет.

Почасти неофіційне Міжмор'я вже розвивається і - усвідомлюють це в Росії чи ні - вже стає проблемою для Москви. На двосторонній основі таке співробітництво встановлюється між, наприклад, Україною з одного боку і Польщею або Туреччиною - з іншого. Зароджується також багатостороннє співробітництво між країнами Міжмор'я, наприклад у рамках спільної польсько-литовсько-української бригади. Уже кілька років існують Організація за демократію та економічний розвиток (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) і Співдружність демократичного вибору (Україна, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Македонія, Румунія, Грузія), які, щоправда, виявилися неефективними. Туреччина як член НАТО й Азербайджан як член "Східного партнерства" ЄС і ГУАМ 2010 року уклали Договір про стратегічне партнерство і взаємодопомогу, який передбачає також турецьку військову підтримку Баку.

Ці й інші вже існуючі форми співробітництва ілюструють, що блок Міжмор'я мав би значну політичну підтримку серед еліт і населення своїх потенційних країн-членів. Сприйняття як спільної долі, так і спільного ризику є об'єднуючим для земель, що їх іноді німецькою називають Zwischeneuropa (проміжна Європа). Для більшості людей на Заході Південна Осетія, Придністров'я або Донбас - лише віддалені регіони чи навіть просто білі плями на їхній ментальній карті. На противагу цьому у народів Міжмор'я завжди було розуміння спільної долі у протистоянні спочатку німецькій і царській/радянській імперіям, а сьогодні - Російській Федерації.

Напад Росії на Україну й анексія нею Криму не тільки посилили й раніше наявне почуття взаємної солідарності у Східній Європі. Це також ввело у східноєвропейську гру Туреччину, оскільки кримські татари культурно й історично пов'язані з турецькою нацією і рішуче протистоять своєму нещодавньому насильницькому включенню до складу Росії. За останні 25 років кримські татари стали твердими прибічниками України як суверенної держави і їхньої преференційної батьківщини. У той же час, за різними оцінками, кількість кримських татар, що проживають у Туреччині, коливається від 150 тис. до 6 млн. Німецько-азербайджанський історик Заур Гасімов пише: "…досить значна частина провідних істориків Туреччини має кримсько-татарське походження… Як автори книжок-бестселерів і як публічні інтелектуали, вони часто коментують питання турецької політики, історичної інтерпретації і релігії" (див. журнал Osteuropa, № 5–6, 2014 р.).

Ці й інші чинники ще до недавньої ескалації призвели до появи тріщин у турецько-російських відносинах. Якийсь час негативні наслідки нового зовнішнього авантюризму Москви пом'якшувалися економічними інтересами Туреччини в Росії. Однак з осені минулого року розкол помітно збільшився, особливо після того, як 24 листопада 2015 р. Туреччина збила російський Су-24. Сьогодні в результаті втручання Кремля в Сирії і його економічних санкцій проти Туреччини відносинам між Москвою і Анкарою завдано значної шкоди. Подальший спад російської економіки і воєнна ескалація в Нагірному Карабаху також спричиняють зміну сприйняття Туреччиною Росії як надійного партнера.

На цьому тлі не дивно, що інтерес Анкари до Києва останнім часом зріс, і масштаби нової взаємодії Туреччини з Україною заслуговують на увагу. Турецьке керівництво починаючи з грудня 2015 р. вжило деяких спеціальних заходів щодо підтримки Києва - таких, наприклад, як поставки військових госпіталів в Україну. Під час візиту президента Петра Порошенка до Анкари на початку березня 2016 р. Україна і Туреччина підписали Спільну декларацію з 21 пункту, що включає співробітництво не тільки в економічних, культурних і консульських питаннях, а й у сфері безпеки - від спільного виробництва зброї до співробітництва у галузі військової освіти. Туреччина й Україна сподіваються в 2016 р. завершити переговори про створення спільної зони вільної торгівлі.

Ці й інші численні об'єднавчі тенденції на західних і південно-західних кордонах Росії створили передумови для укладання пакту Міжмор'я. Більш формальний і офіційний союз країн між Балтійським і Чорним морями, що вже сьогодні тісно співпрацюють, - не тільки в їхніх національних інтересах, він також зможе допомогти ЄС і НАТО отримати стабільніші східні кордони і партнерів, водночас уникаючи більшого залучення самого Заходу на пострадянському просторі. Головні потенційні країни - члени Міжмор'я - Україна, Польща, Румунія (останні дві країни є членами тристоронніх консультацій з Анкарою всередині НАТО) - могли б докласти особливих зусиль, щоб залучити Туреччину у свій можливий блок. Наприклад, вони могли б запропонувати Анкарі провести установче засідання і розмістити секретаріат Міжмор'я в європейській другій столиці Туреччини, тобто Стамбулі.

Пропозиції, подібні викладеним у цій статті, нині багатьом здадуться фантазіями. Проте як досвід нещодавнього минулого України, так і ймовірні майбутні перспективи відносин між Росією з одного боку і Грузією, Молдовою та Україною - з іншого застерігають від бездіяльності. Недостатня інституціалізація Zwischeneuropa ("проміжної Європи") у 2014 р. викликала несподіваний крах європейської системи безпеки. У зв'язку з одночасною девальвацією Будапештського меморандуму це також призвело до небезпечного підриву світового режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Українське й грузинське майбутнє поза жодною з систем безпеки може призвести до ще більших втрат у міжнародній системі. Немає підстав вважати, що подальше виключення таких країн, як Україна і Грузія, з транснаціональних структур безпеки слугуватиме доброю передумовою для майбутнього Європи.

Новий пакт про спільну допомогу між неядерними державами, які сьогодні атакуються Москвою і розташовані між країнами-засновниками НАТО і Росією, моделлю якого міг би стати вже діючий турецько-азербайджанський Договір про взаємодопомогу, принципово не змінить європейської геополітики. Проте така угода допоможе обмежити ефекти кремлівського авантюризму, а відтак посилити безпеку для націй Міжмор'я. Вона також допомогла б знизити напруженість у відносинах Заходу і Москви, переспрямувавши увагу Росії від США і ЄС на Східну Європу, Південний Кавказ і Туреччину. Нинішні структури безпеки Європи виявилися недостатньо ефективними, тоді як інших дієздатних проектів, яким могло б стати Міжмор'я, поки що не існує. Реконфігурація міждержавних відносин Східної Європи вже давно назріла. Поява коаліції країн Міжмор'я продемонструвала б не тільки Кремлю, а й населенню Росії, що зростаючий зовнішній авантюризм Москви завдає шкоди національним інтересам Росії.