Оманлива беззахідність буття

"Блеснул на западе румяный царь природы,

И изумленные народы

Не знают, что им предпринять:

Ложиться спать или вставать!"

Друзі О.Пушкіна

Організатори чергової Мюнхенської конференції з безпеки, що проходила 14–16 лютого, запропонували як ключову тему обговорення штучне слово "беззахідність". Вкладений у це смисл - і втрата Заходом визначального впливу на світовий розвиток, і розчинення самої західної ідентичності. Можна було сказати, що йдеться все про ту ж багатополярність, тільки в іншому ракурсі. Але ідея глибша - прозвучало припущення, що Захід не просто втрачає домінування, він перестає бути собою. Можливо навіть, втрата ідентичності й веде до втрати домінування.

Провокаційна "беззахідність" створила загальний сюжет для основних панелей. Крім публічної частини, пройшло безліч закритих для преси круглих столів та інтерактивних дискусій нового формату з одним чи кількома ключовими спікерами. Це теж свого роду "беззахідність": немає єдиного західного плану світового розвитку, є лише колективна творчість тих, кому це цікаво.

Основна лінія конструювання майбутнього на минулій конференції пролягла між США і Францією. Вони позначили два контрастних полюси дискусії. Держсекретар США Майкл Помпео стверджував, що, всупереч європейському песимізму, Захід перемагає, і США роблять у цю колективну перемогу вирішальний внесок. Свідченням перемоги є те, що мігранти з Африки намагаються потрапити в Європу, а не на Кубу чи в Іран; те, що бізнесмени з усього світу намагаються відкрити бізнес в американській Кремнієвій долині, а не в російському Санкт-Петербурзі; і те, що студенти хочуть учитися в американському Кембриджі, а не у венесуельському Каракасі. Країни, котрі відкинули демократію й ринок, як наполягає Помпео, у масі своїй живуть гірше, ніж Захід, і їх менше.

Основні загрози Заходу, згідно зі сказаним держсекретарем і написаним у Стратегії національної безпеки США, йдуть із Китаю, Росії й Ірану. Улюблений Росією тероризм як загроза, що об'єднує найбільші країни, залишився в минулому, бо на зміну тероризму прийшла зростаюча агресія Комуністичної партії Китаю.

США, як стверджував Помпео, зовсім не зруйнували західну єдність, навпаки - зміцнили її. Завдяки американським стимулам союзники з НАТО стали більше витрачати на оборону, східний фланг альянсу, що прилягає до Росії, був укріплений, Україна отримала американські озброєння, енергетичні проєкти в рамках "Ініціативи трьох морів" (асоціація 12 країн ЄС, територія яких з'єднує Адріатичне, Балтійське та Чорне моря) скоро одержать американське фінансування. Нарешті, США протистоять ворожому, як упевнений Помпео, впливу Китаю. Важливо, що, коли судити з цієї промови, Україна зовсім не зникла з радарів США. Навпаки, романтичний образ України, яка бореться за свою свободу проти Росії, був одним із фокусів сказаного держсекретарем.

На іншому полюсі президент Франції Емманюель Макрон у своєму публічному інтерв'ю на головній сцені голові Мюнхенської конференції Вольфангу Ішингеру наполягав, що Захід втрачає вплив, стримування Росії відбувається з позиції слабкості й не дає позитивного ефекту, Європа має бути реформована, щоб виступити на міжнародній арені сильним гравцем.

Чогось принципово нового, порівняно з уже сказаним, лідер Франції не запропонував. Ідеї його здаються цілком прагматичними: після Брекзиту ЄС потребує переосмислення й нового імпульсу розвитку, світ кардинально змінюється, і діалог із Росією може дати Європі додатковий ресурс. Але далі образ головного на сьогодні європейського реформатора й зодчого трохи блякне. Стає помітним прагнення індивідуального успіху Франції як творця нової Європи. Занадто меркантильно пролунала пропозиція будувати спільну європейську оборону навколо сил ядерного стримування Франції (аналогічно, як розширене ядерне стримування США все ще забезпечує єдність НАТО). Справді, з яких міркувань та ж Німеччина має віддати перевагу французьким ядерним боєголовкам перед американськими? В Макрона немає на це переконливої відповіді. Слід також зазначити, що в Макрона, на відміну від Помпео, не було позитиву стосовно України, - вона бачилася лише проблемою у відновленні відносин оновленого ЄС із Росією.

Німецький погляд, представлений цього разу президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром, був ближчий до французького, - західні цінності більше не домінують, Європа стала слабкою на глобальній сцені. Але в Штайнмаєра не було надмірного оптимізму з приводу Росії, яка зробила насильство інструментом політики, що несе непередбачуваність і кризу довіри. Китай, своєю чергою, додержується міжнародних правил, тільки коли йому це вигідно. Тут міг би бути збіг з американською політикою. Але від Штайнмаєра перепало і США, - на думку президента Німеччини, адміністрація Дональда Трампа не розуміє, що таке міжнародне співробітництво.

Відверте сприйняття Китаю як загрози звучало тільки з боку США, від інших країн - максимум "стурбованість". Але міністр закордонних справ Китаю Ван Ї не намагався кинути виклик цьому не особливо консолідованому неприйняттю з боку США. Він більше апелював до міжнародного співчуття й розуміння у зв'язку з коронавірусом, а також декларував спільну відповідальність різних культур за глобальну безпеку та розвиток. Китай не видавався на Мюнхенській конференції силою, здатною привнести баланс у світову систему, що втратила рівновагу.

Росія, представлена міністром закордонних справ Сєргєєм Лавровим, теж виглядала скромно: півгодинна сесія на головній сцені з короткою промовою і двома розлогими кружними відповідями щодо відносин із Туреччиною в Сирії та ролі в Лівійському конфлікті. Два інших російських заходи - Примаковські читання і німецько-російський клуб бізнесменів - проходили на полях Мюнхенської конференції, але не в рамках програми.

Лавров не був оригінальним. У сказаному ним цікаве лише те, що міжнародні підходи Росії залишаються викарбуваними в радянському граніті: Росія несе мир і процвітання, США й НАТО - війну і руйнування. Немає жодного натяку на політичний транзит у Росії, якщо розмови про нього взагалі мають якийсь сенс. Лавров окреслив ідеальну архітектуру міжнародної безпеки, побудовану навколо "Великої Євразії" - ШОС, ЄАЕС, ОДКБ. Бракує тільки ексклюзивного клубу великих держав із російською участю. Щоб заповнити цю прогалину, Лавров, услід за Владіміром Путіним, запропонував діалог постійних членів Ради Безпеки ООН, який міг би проходити не тільки в будівлі ООН у Нью-Йорку а й, скажімо, в Москві. Найближчий привід для таких зборів - торжества в Москві з нагоди закінчення Другої світової війни. Якби не важкий погляд Лаврова, можна було б, мабуть, розчути підтекст - "милости просим в Москву!".

Участь України була цілком помітною, але не можна сказати, що вона була наступальною. У дослідженні, яке традиційно публікувалося напередодні конференції, щоб задати тон дискусіям, Міжнародна кризова група помістила конфлікт навколо України останнім у низці 10 конфліктів, які потребують особливої міжнародної уваги 2020 року. Це вказувало на структуру міжнародних інтересів, але не означало розподілу уваги під час конференції. Наприклад, конфлікт у Нагірному Карабасі, якого взагалі не було серед згаданих десяти, отримав окрему панель на головній сцені завдяки одночасній участі лідерів Азербайджану та Вірменії. Окрема панель у сесійному залі була присвячена також Центральній Азії.

Запропонований організаторами формат для обговорення української проблематики - інтерактивний діалог з участю президента України в окремому холі для зацікавлених учасників. Судячи з такого розташування в порядку денному Мюнхенської конференції, українська проблематика не вважається нині визначальною для європейського й світового розвитку. Це не означає, що Україну забули й залишили сам-на-сам із її проблемами. Але це означає, що від України чекають суб'єктності в міжнародних відносинах, принаймні розуміння побудови сучасного світу і власних можливостей у ньому.

Всі статті автора читайте тут.