"Оборонний суверенітет" Європи в епоху DeepFake

Питання європейської безпеки повернулися в порядок денний конференцій, експертних обговорень та міжнародних організацій.

Власне, вони ніколи й не зникали. Однак останніми роками характер дискусій змінився: агресія Росії проти України, вихід США і РФ з договору щодо РСМД, який переважно слугував "прикриттям" саме для європейців, напруженість у трансатлантичному співтоваристві, пов'язана з позицією Трампа стосовно витрат інших країн НАТО на колективну оборону, і низка інших факторів відіграли роль каталізатора. На експертних майданчиках і в рамках офіційних зустрічей лідери держав - членів ЄС і тих, хто туди прагне, однаково палко говорять про свою стурбованість загрозою нових війн у Європі, які можуть виникнути з лихого наміру або через помилку.

У своїй нещодавній промові перед послами Франції президент Макрон заявив про необхідність повернути Європі "оборонний суверенітет". Схоже, що в Європі (у ширшому, ніж ЄС, сенсі) нарешті усвідомили, що США більше не будуть тією інклюзивною "парасолькою", яка захистить усіх від "іскандерів" у Калінінграді та російських бомбардувальників у Криму. Європа має шукати свою власну відповідь на загрозу виникнення збройних конфліктів, у які можуть бути втягнуті як члени ЄС, так і найближчі сусіди Євросоюзу, незалежно від їхнього членства в НАТО.

Одна з проблем полягає в тому, що європейці не хочуть воювати. Вони щиро не вірять у те, що Росія становить воєнну загрозу країнам, де навчаються діти російської еліти, і куди тата і мами цих дітей літають на вихідні. Хіба в Москві й Пітері не в пошані "мерседеси", "хамон", "брі" й тосканські вина? Ну як можна уявити ракетну атаку з Архангельська на Париж або Рим? Су-27 у небі Венеції чи Монако?

Проте агресія проти України досить реальна і не згасає, провокації збройних сил РФ проти європейців - від Балтії до Ла-Маншу виникають регулярно і не припиняються.

У спробах знайти адекватну відповідь основні дискусії сьогодні зосереджено на двох напрямах. Перший - змінити політику щодо Росії з батога на пряник, вступити з Москвою в діялог, намагатися ще більше пов'язати спільними інтересами - економічними й гуманітарними. Другий - вдихнути життя у звичні механізми типу ОБСЄ, режими нерозповсюдження та контролю у вигляді багатосторонніх конвенцій і договорів.

Деякі гарячі голови навіть визнають, що "законні" ініціятиви РФ у сфері безпеки протягом останніх 20 років Захід здебільшого ігнорував, і пропонують започаткувати нові переговори з Москвою, які мають повернути європейцям відчуття захищености, а Росії - визнання її величі. Та заковика в тому, що риторика російських "партнерів" знову нагадує часи "холодної війни": їхня параноїчна заклопотаність у зв'язку з "агресивним наближенням блоку НАТО до кордонів Росії" та імперські замашки нікуди не поділися.

Наприклад, за словами представників РФ, мілітаризація Криму є відповіддю на вступ до НАТО Болгарії та Румунії (які навіть теоретично не становили і не становлять загрози для РФ) і взагалі, виправдана в історичному контексті ще від часів Катерини II. Нібито альянс мріє перетворити Чорне море на НАТОвське, а Росія просто прагне цього не допустити. Що ж до провокацій у небі над Балтикою, то це відповідь на рішення НАТО патрулювати небо над Литвою, Латвією та Естонією літаками країн - членів альянсу, що є просто частиною нормальної політики блоку стосовно своїх членів.

Насправді рішення Вашингтона про припинення договору щодо РСМД було далеко не в першу чергу пов'язане з діями РФ. Той факт, що Джон Болтон використовував цей аргумент, зовсім не означає, що він справді був вирішальним. Насправді договір щодо РСМД стосувався значно більшою мірою інтересів Європи, ніж США, а його припинення виглядало цілком логічним у контексті політики "Америка передусім" і трансатлантичних дискусій про те, що всі члени НАТО мають вносити 2% ВВП до бюджету альянсу (важкодосяжна мета навіть для Німеччини).

Крім того, для США найбільшим головним болем залишається Китай, економічна експансія якого дуже турбує Вашингтон, а військова програма є серйозною загрозою в очах союзників США в Азіятсько-Тихоокеанському регіоні. Не випадково Дональд Трамп уже кілька разів нібито запропонував Китаю приєднатися до нових переговорів "щодо РСМД", яких на словах ніхто не виключає. До Європи це не має жодного стосунку.

Позиція США щодо питань європейської безпеки двоїста. Є дві лінії поведінки, що не перетинаються: одна, підтримувана досвідченими професіоналами, які пам'ятають часи договорів Рейгана і Горбачова і які виступають за солідарні з ЄС дії, у тому числі в рамках багатосторонніх інструментів - договорів та організацій. І друга - яку веде Дональд Трамп, котрий вірить в абсолютну перевагу американської зброї як над російською, так і китайською загрозою, однак ніколи не втрачає шансу побудувати нову реальність у відносинах з Піднебесною, стосується це торгівлі чи військово-політичного діялогу. Очевидно, що Трамп не хоче жодних обмежень свободи США діяти в односторонньому порядку, стосується це виробництва нових видів озброєнь чи виходу з чинних договорів.

Є ціла армія європейських експертів і чиновників міжнародних організацій, які продовжують вірити і сподіватися всупереч реальности (про яку в Україні знають ліпше за всіх), що підписи під договорами з Росією чогось варті, а дискусії про те, що "треба щось робити", приведуть до загального порозуміння. На агресивну риторику представників Росії про загрозу "агресивного блоку НАТО" і необхідність "всеосяжної архітектури безпеки від Ванкувера до Владивостока", що відгонить нафталіном, просто знизують плечима, - ми, мовляв, нічого нового не почули.

Говорячи про сучасні тенденції у сфері безпеки, не можна остаточно скидати з рахунків і "теорію змови", згідно з якою виробники зброї зацікавлені в нескінченному збільшенні оборонних бюджетів і не втрачають нагоди заохотити до нової "гонки озброєнь".

Насправді значно актуальніша й масштабніша загроза європейській безпеці походить не з реального, а з віртуального простору. Кількість і глибина кібератак на суверенітет, інфраструктуру, бази даних та інші об'єкти державного значення й приватного сектора за останні п'ять років зросли експоненціяльно. Втручання у вибори в масштабі цілих держав і здатність з допомогою спеціяльного програмного забезпечення змінювати режим роботи складного устаткування (від ядерних реакторів до МРТ в сусідній клініці) з кожним роком стає справжньою загрозою безпеці - суспільній та особистій.

Про це вже активно пишуть і говорять фахівці, але все ще недостатньо розуміють на політичному рівні навіть у розвинених країнах. Що вже говорити про ті, що зайняті більш приземленими проблемами розвитку економіки. Складається враження, що в контексті європейської безпеки саме час порушити питання про укладання багатостороннього договору про визнання технологій типу DeepFake (подібних "іграшок" існує вже чимало) небезпечною віртуальною зброєю, запровадити поняття електронного суверенітету, віртуальних кіберкордонів держав і започаткувати діялог про обмеження розробки та застосування подібної "зброї".

Сучасні технології розвідки дозволяють легко "вирахувати" розробку зброї масового ураження, а ракет та інших літаючих загроз не приховаєш - їх треба випробовувати. Але дуже важко передбачити, відстежити, а потім довести причетність держав до розробки сильнодійних вірусів або інших програмних продуктів, здатних завдати шкоди, порівнянної із застосуванням найсучаснішої зброї. Однак іще п'ять років - і без механізмів міжнародно-правової протидії не обійтися.

Користуючись прийнятою нині термінологією, слід визнати, що війни завжди були "гібридними", просто контекст і масштаб "гібридизації" сильно відрізнявся. Війни майбутнього, швидше за все, відбуватимуться у віртуальному просторі з використанням штучного інтелекту. Уже в межах простягнутої руки часи, коли обчислювальна потужність процесорів досягне продуктивности людського мозку. І тоді невідомо, хто опікуватиметься безпекою, - усе ще людина чи вже її аватар.

США і Китай розуміють це й інвестують десятки мільярдів у те, що неможливо перемогти, але цілком реально організувати й очолити, - технологічний прогрес. Якщо подивитися на список перших 20 технологічних компаній світу, то серед них - 11 американських і 9 китайських.

Поки Європа продовжує розмірковувати про формати й контекст майбутніх багатосторонніх договорів про обмеження звичайних і не зовсім звичайних озброєнь, вони йдуть у відрив, і це при тому, що Путін також віддав розпорядження готувати російську стратегію штучного інтелекту.

Це дуже небезпечно. Європа повинна почати думати по-новому, інакше "головним доглядачем" простору від "Ванкувера до Владивостока" цілком може виявитися ескадрилья літаючих добре озброєних роботів, названих на честь їхнього прадіда - руйнівного вірусу Petya - і керованих ШІ. Нам тоді залишиться сподіватися тільки на якийсь WannaCry, котрий зможе їх приборкати.