Ностальгія Байдена: навіщо президент США скликав новий саміт

Саміт за демократію, який у нас іноді помилково перекладають як «саміт демократій», — одна з головних ініціатив адміністрації Байдена в царині зовнішньої політики. Схоже, нинішній господар Білого дому, що сформувався як політик під час холодної війни, воліє повернути строкату реальність сучасності у знайому йому двополюсну парадигму: демократії проти автократій. 

Звісно, українське самолюбство має тішити, що офіційний Київ отримав запрошення на цю віртуальну здибанку світових лідерів, а Росія — ні. Але уважніший погляд на мапу запрошених і накладення її на різноманітні рейтинги демократії та свободи, що їх складають американські аналітичні центри, викликає чимало запитань. Наприклад, чому Україну запросили на саміт демократії, а сусідню Угорщину — ні? Адже, згідно з цьогорічними рейтингами Freedom House, Україна на 9 пунктів відстає від Угорщини в рейтингу свободи (60 проти 69) і на 6 пунктів — у рейтингу демократії (39 проти 45). Чи як серед запрошених опинилась Ангола, яка, згідно з тим-таки рейтингом Freedom House, є «невільною» країною?

Аби не прив’язуватися до Freedom House, можна звіритися з іншим поважним індексом демократії, який пропонує британський The Economist за десятибальною шкалою: Ангола — 3,66, Україна — 5,81, Угорщина — 6,56. Повторюсь: Орбана на саміт не запросили, а президента Анголи Жуау Мануела Гонсалвеша Лоренсу — так.

Щоб не множити приклади певної непослідовності, наведу загальну статистику: згідно з цьогорічним звітом Freedom House, серед запрошених 69% (або 77 держав) є вільними країнами, 28% (або 31 держава) — частково вільними і нарешті 3% (або 3 держави) — невільні. Запрошення на саміт лідерів Демократичної Республіки Конго, тої ж Анголи чи Іраку мимоволі викликають у пам’яті відому фразу, яку приписують Франкліну Делано Рузвельту: «сучий син, але наш сучий син». Фразу, до якої Байден уже якось апелював в українському контексті.

Але повернімося до Саміту за демократію. Точніше, до аналізу запрошених (і незапрошених). Аби зрозуміти, чи можна чекати від цієї ініціативи поворотної точки у відступі демократії, яка — за оцінками тієї ж Freedom House — занепадає 15 років поспіль.

Яка задекларована мета саміту? За словами американського лідера, оновити демократію дома і протистояти автократіям за кордоном. Тоді чому на саміт запросили прем’єр-міністра Індії Нарендра Моді чи президента Бразилії Жаїра Болсонару, які світоглядно набагато ближчі до незапрошених Орбана та Ердогана, ніж до класичних демократів? Розмір має значення? Чи Байден не хоче мимоволі допомагати переобранню угорського й турецького лідерів, з якими в нього «не склалося» і які відверто підтримували на останніх виборах його опонента?

Але якщо розмір такий важливий, що можна заплющити очі на «суверенну демократію» у стилі Болсонару чи Моді (а також лідерів Індонезії чи Нігерії, населення кожної з яких численніше за російське), то чому на саміт запросили близько 30 країн із населенням менше мільйона, як ось, приміром, Антигуа і Барбуда (97 тисяч), Кірибаті (105 тисяч) чи Маршаллові Острови (72 тисячі)? Для кількості демократій?

Врешті-решт, ми бачимо як realpolitik брала гору над демократичною логікою, наприклад, у питанні запрошення на саміт лідера Філіппін Родріго Дутерте, сумнозвісного своїм позасудовим терором щодо реальних та удаваних наркоторговців, яких масово вбивали прямо на вулицях філіппінських міст і навіть вдираючись до їхніх домівок. У 2016 році Дутерте прилюдно заявив: «Ми розмовляли з Керрі. Сам він нормальний, але я посперечався з послом. З його послом-п…м, викурвком, який мене бісить». Але Філіппіни зі своїм 100-мільйонним населенням і своїм стратегічним розташуванням у західній частині Тихого океану надто важливі для Вашингтона як фактор стримування Китаю. І тому Дутерте отримав запрошення на саміт.

До речі, на думку старшого наукового співробітника американського Фонду Карнеґі за міжнародний мир Стівена Фельдштейна, український президент отримав запрошення на саміт за цією самою логікою: «Пакистан, Філіппіни та Україна є дефектними демократіями з усюдисущою корупцією та порушеннями верховенства права. Однак вони важливі партнери США: як контрбаланс китайського впливу (Філіппіни), стримування Росії (Україна) чи як партнер у боротьбі з тероризмом (Пакистан)».

А тепер повернімося до головного питання: навіщо Байден скликав цей строкатий саміт? Дозволю собі запропонувати доволі несподівану відповідь: міжнародна підтримка потрібна чинній адміністрації, аби знайти точку опертя для радикальної зміни мейнстримного тренду в самій Америці, яка наразі переживає не найкращі часи. Саміт за демократію — це відчайдушна спроба підтвердити статус США як глобального лідера демократичного світу, тоді як, за оцінками вже не раз згаданої Freedom House, рівень свободи у США за останні 11 років впав на 11 пунктів: із 94 (зі ста) у 2010 році до 83 у 2020-му та 2021 роках. Цьогорічний спеціальний звіт аналітичного центру, присвячений станові демократії у США, так і називався «Від кризи до реформи: заклик до зміцнення американської побитої демократії». 

І якби про екзистенційні проблеми американської демократії волала тільки Freedom House! Кращі уми західної цивілізації останнє десятиліття б’ють на сполох. За браком місця назву тільки кілька інтелектуальних бестселерів про занепад демократії у США, які побачили світ останнім часом: «Як помирають демократії« Даніеля Зіблатта і Стівена Левицьки, «Шлях до несвободи« Тімоті Снайдера, «Сутінки демократії« Енн Епплбом, «Світло, що згасло« Івана Крастева та Стівена Голмса…

Після того, як коронавірус убив у США (найбагатшій та найбільш технологічно розвиненій демократії світу) понад 800 тисяч людей, тобто більше, ніж становили бойові втрати американців у всіх війнах, у яких брали участь США за всю свою історію, починаючи з війни за незалежність, чи приблизно стільки ж (коли не більше), скільки забрала іспанка століття тому, — Байден прагне довести, що США досі мають право називатися лідером вільного світу. Попри надзвичайний політичний розкол в американському суспільстві, величезне розшарування населення на супербагатих і жебраків, відчуження влади від простих людей та зростання політичної корупції, Штати воліють довести urbi et orbi, що вони досі те осяйне місто демократії і свободи, про яке говорив у своїй відомій промові «Візія для Америки« Рональд Рейган.

Чи вдасться 46-му президентові США повторити те, що вдалося 40-му? У щойно згаданому зверненні до нації, яке Рейган виголосив у вечір виборів 3 листопада 1980 року, він констатував: «Багато хто з нас засмучений через наші економічні проблеми, які погіршуються, через перманентну кризу в нашій зовнішній політиці, через занепад нашого престижу у світі, через слабкість нашої економіки та національної безпеки, які загрожують миру в усьому світі, через брак нашого сильного та щирого лідерства…». За десять наступних років США виграли в СРСР холодну війну, а ще через рік головний геостратегічний ворог Америки зник з політичної мапи світу. Бо Америка обрала лідера, який спромігся відродити американську мрію…

Чи можна відродити американське лідерство віртуальним зібранням строкатого товариства, в якому забракло місця партнерам із НАТО і знайшлося — для відвертих ворогів свободи? Зібранні, яке більше нагадує прагматичний союз проти Китаю та Росії, а не ідеологічний — за демократію, свободу та ліберальні цінності? Не певен…

Бо світ змінюють на краще прагматичні мрійники на кшталт Рональда Рейгана, що бачать перед очима «осяйне місто на пагорбі», а не гросмейстери компромісу, яким, на жаль для України, є нинішній американський президент.

Більше матеріалів автора можна знайти тут.