Німецький шанс України

Перспектива членства в ЄС — одне з головних питань сьогоднішньої зовнішньої орієнтації і майбутнього внутрішнього курсу України. Принаймні так вважає більша частина київської політичної та інтелектуальної еліти. І для цієї думки є підстави. Перспектива прийняття в європейську сім’ю була важливим чинником успішного розвитку країн Центральної Європи і Балтії в 1990-х. Мета вступу до ЄС була однією з рушійних сил швидкої трансформації цих посттоталітарних держав в економічно і політично більш чи менш ліберальні демократії.

Україна поки що не має такого стимулу для подальших реформ своєї економіки, державного апарату, соціальної та освітньої систем. ЄС займає стосовно української перспективи майбутнього членства невизначену позицію, яка коливається в той чи інший бік залежно від того, хто відповідає на це запитання в Брюсселі та в близьких до Євросоюзу мозкових центрах і неурядових організаціях. Деякі з політичних, інтелектуальних та економічних лідерів Західної Європи кажуть, що, хоча досі й не було офіційного підтвердження можливості вступу України в ЄС, «двері залишаються відчиненими». І тільки від українського керівництва залежить, отримає країна перспективу членства чи ні. Позицію, яка сьогодні переважає в ЄС, можна сформулювати приблизно так: «двері не відчинені, але й не зачинені». Тобто відповідь на запитання, що ж робити з по суті демократичною країною, яка повністю розташована на Європейському континенті і бачить себе частиною пан’європейських традицій, умисно відкладається на невизначений термін. І, нарешті, кілька європейських реалістів вважають: розширення ЄС із вступом у 2004 р. Болгарії і Румунії у принципі завершене, а винятки в майбутньому можливі лише для таких країн, як Ісландія, Норвегія, Швейцарія і, в кращому разі, ще для колишніх республік Югославії. Ці прагматики європейської інтеграції припускають, що з Києвом може бути встановлене якесь привілейоване партнерство. Проте ця формула означає швидше бажання заздалегідь обмежити майбутні відносини ЄС і України простим співробітництвом між Брюсселем і Києвом, а не підготовку України до вступу в Євросоюз. Думку, що статус України, як і деяких інших країн, наприклад Туреччини, Молдови або Грузії, повинен назавжди залишитися «нижче повного членства», поділяє значна частина західноєвропейської консервативної економічної та політичної еліти.

Проте після офіційного оголошення нового складу майбутнього німецького кабінету наприкінці жовтня цього року з’явився шанс, що позиція ЄС стосовно України стане більш чіткою і відкритою. У наступні чотири роки, тобто на час перебування при владі нового уряду Німеччини, Україна матиме можливість підвищити свої шанси на отримання перспективи позитивного розгляду заявки на вступ у ЄС. Якщо розвиток подій піде за оптимістичним сценарієм, у результаті німецьких виборів усередині ЄС може створитися коаліція центральноєвропейських і балтійських країн разом з уже рішуче проукраїнською Великобританією і більш відкритою щодо Києва Німеччиною з її новим урядом. У разі створення такого альянсу стали б більш імовірними зміни офіційної позиції ЄС стосовно можливості майбутнього членства України.

Як і очікувалося з моменту оголошення результатів останніх виборів у бундестаг наприкінці вересня 2009 р., главу Вільної демократичної партії (ВДП ) — з економічної точки зору правої, але політично ліберальної — Гідо Вестервелле було призначено віце-канцлером ФРН. Іше важливішим для України є те, що маловідомий за межами країни, але популярний у Німеччині лідер німецьких лібералів також отримав посаду міністра закордонних справ. Цей факт значущий для майбутніх відносин ЄС—Україна тим, що ВДП є єдиною партією Німеччини, яка чітко заявила у своїх програмах, підготовлених до європейських і німецьких парламентських виборів минулого літа, про те, що Україну в певний момент можуть запросити в ЄС: «Держави Західних Балкан мають середньо- або довгострокову перспективу приєднання до ЄС — це позиція, якої дотримується ВДП. У віддаленому майбутньому це стосується також і України».

Звичайно, і інші німецькі політики, наприклад новий федеральний міністр фінансів від християнських демократів Вольфганг Шойбле, час від часу озвучували подібні заяви. Зовнішньополітична програма німецької ліволіберальної партії Союз 90/Зелені, представник якої — Йошка Фішер — очолював німецьке МЗС у 1998—2005 рр.,
також припускає майбутнє членство в ЄС як для України, так і для інших європейських країн, які поки що не входять до списку кандидатів у члени ЄС. Проте ВДП залишається єдиною релевантною партією в Німеччині, яка нехай і коротко, але все-таки однозначно згадує конкретно Україну в переліку можливих нових членів ЄС.

Необхідно, щоправда, додати, що, хоча Німеччина має солідну вагу в ЄС, це тільки одна з 27 країн, які формують зовнішню політику Союзу. Мало того, зі створенням служби міжнародних справ ЄС після набрання чинності Лісабонським договором вплив на європейську політику національних МЗС, включно з зовнішньополітичним відомством Німеччини, зменшуватиметься. Тепер залишається чекати, кого призначать новим верховним представником Союзу із зовнішніх справ та політики безпеки. Якщо цю посаду отримає, як зараз обговорюється в європейських ЗМІ, британський міністр закордонних справ Девід Мілібенд, то нова структура ЄС піде на користь Україні, оскільки Мілібенд раніше вже чітко висловився за можливість українського членства в Євросоюзі.

З іншого боку, не можна забувати, що німецьку систему правління називають канцлерською демократією. Це означає, що глава уряду Ангела Меркель визначає основні напрями політики, включаючи і зовнішні відносини ФРН. Меркель представляє консервативний Християнсько-демократичний союз (ХДС), позиція якого на можливість прийняття України в ЄС амбівалентна. Різні представники ХДС за останні роки по-різному висловлювалися стосовно європейських перспектив України. Позицію ж братньої партії ХДС у Баварії і третього партнера, крім ХДС і ВДП, у новій правоцентристській урядовій коаліції Німеччини — Християнсько-соціального союзу (ХСС) можна назвати в певному сенсі антиукраїнською. Попри відносно дружні відносини між Києвом і Мюнхеном, з останньої передвиборної програми ХСС випливає, що серед інших країн Україна, на думку баварських консерваторів, не має перспективи повного членства в ЄС.

Слід також зазначити, що українське питання не є зараз першорядним ні в німецькій, ні в євросоюзівській зовнішній політиці. Нарешті, в Німеччині, як і в інших країнах, передвиборні партійні програми, наприклад ВДП, не завжди цілком відбивають те, що роблять партійні функціонери після перемоги на виборах і отримання державних посад.

Таким чином, поки що незрозуміло, що саме означатимуть зміни в партійній політиці та урядовому складі ФРН для України. Проте навіть такий короткий рядок про Україну в довгому партійному маніфесті ВДП у таких розвинених демократіях, як німецька, не банальність. Статус схвалених партійних документів вище особистих преференцій навіть найбільш впливових партійних лідерів. Оскільки програма була колективно сформульована та офіційно санкціонована органами ВДП, вона має вагу і може навіть розвивати динаміку сама по собі. Проблема України, можливо, зараз одна з останніх, яка турбує Гідо Вестервелле. Проте українські політичні лідери, а також проукраїнськи налаштовані громадські діячі Заходу мають нині можливість згадувати відповідну фразу з передвиборних європейської та національної програм ВДП, обговорюючи з Вестервелле майбутнє України.

До цієї вже відносно вдалої для України ситуації можна додати той факт, що в новому коаліційному уряді Німеччини ВДП отримала не тільки посаду міністра закордонних справ. У розпорядженні лібералів також Федеральне міністерство з економічного співробітництва і розвитку, яке управляє більшістю німецьких держпрограм з надання допомоги зарубіжним країнам, включаючи Україну. Очолить це міністерство Дірк Нібель, котрий із травня 2005 р. до жовтня 2009 р. був генеральним секретарем ВДП. Таке призначення стало сюрпризом для багатьох оглядачів, оскільки раніше ліберали вимагали скасування цього міністерства шляхом його входження в німецьке МЗС. Хоч би якими були деталі обставин цих рішень, тепер у Києва буде два інституціональні партнери в німецькому уряді — на чолі з політиками, які підтримують або принаймні відповідно до офіційної програми своєї партії зобов’язані підтримувати довгострокову перспективу членства України в ЄС.

Вестервелле, щоправда, у наступні кілька місяців буде другорядною фігурою в німецькій зовнішній політиці. Меркель має вже чималі досягнення та стійку позицію на міжнародній арені, тоді як у Вестервелле мало досвіду в цій сфері. Що певний час стримуватиме вплив Вестервелле на політику країни і дасть Меркель змогу повною мірою використовувати так звану директивну компетенцію канцлера у визначенні напрямів міжнародної політики Німеччини. З іншого боку, поки що неясно, чи й надалі східна політика Меркель визначатиметься скептичними позиціями стосовно ідеї подальшого розширення ЄС, такими як у ХСС. У новому уряді вже немає Франка-Вальтера Штайнмаєра, котрий як міністр закордонних справ у 2005—2009 рр. дотримувався проросійської лінії попереднього канцлера від соціал-демократів Герхарда Шредера.

Також слід зазначити, що Вестервелле в наступні місяці, напевно, користуватиметься порадами не тільки колишнього глави зовнішньополітичного відомства від ВДП Клауса Кінкеля. Він, напевно, скористається і рекомендаціями легендарного колишнього міністра внутрішніх та закордонних справ Німеччини Ханса-Дітріха Геншера — одного з найшанованіших сьогодні метрів німецької (якщо не європейської) політичної сцени. Геншер, сам у минулому голова ВДП, був одним зі спонсорів Вестервелле під час його кар’єри в партії та головування в ній. Щонайменше, Вестервелле матиме можливість консультуватися з Геншером.

Нещодавно на прес-конференції Вестервелле натякнув на те, що не планує підпорядковуватися зовнішньополітичній лінії християнських демократів. Тоді на запитання журналіста, чому його колега у ВДП Нібель отримав посаду міністра зовнішньоекономічного співробітництва, відповідального за допомогу країнам, що розвиваються, Вестервелле відповів: «Для нас (тобто ВДП. — Авт.) важливо, щоб у міністерстві допомоги розвитку не проводилася «додаткова» зовнішня політика (тобто крім тієї, яку проводить МЗС під керівництвом Вестервелле. — Авт.)». Під «додатковою зовнішньою політикою» лідер німецьких лібералів міг мати на увазі тільки інші можливі преференції на міжнародній арені його консервативних коаліційних партнерів. Якщо ця заява — провісник майбутнього стилю проведення ВДП зовнішньої політики, то можна очікувати як істотних змін у німецьких міжнародних відносинах, так і, можливо, офіційної модифікації позиції ЄС стосовно України.