Не чужа земля

Досягнення придністровського врегулювання є дуже складним дипломатичним завданням, вирішити яке не вдається вже 25 років.

Здавалося б, що може бути простішим! Усі учасники переговірного процесу щодо реінтеграції Придністров'я в Республіку Молдова керуються фундаментальним положенням про те, що сторони врегулювання "будують свої відносини в рамках спільної держави в кордонах Молдавської РСР на січень 1990 р.", як це сформульовано у відповідному Меморандумі 18 травня 1997 р. за підписом президентів України, Росії, голови ОБСЄ та керівників Сторін. Урегулюванню сприяють не тільки названі країни-гаранти і найвпливовіша загальноєвропейська організація, а й потужні посередники - Європейський Союз і США. Чому немає остаточного результату? Чому не виконує своєї ролі створена спеціально з цією метою Постійна нарада з політичних питань у рамках переговірного процесу щодо придністровського врегулювання, інакше - формат "5+2"?

Відповідь, на жаль, на поверхні. У спільній державі, при всьому делегуванні повноважень та узгодженні позицій, має бути, як і в будь-якій іншій, єдиний центр ухвалення політичних, економічних і соціальних норм. Зважаючи на думку жителів і регіонів цієї спільної держави, вона ухвалює остаточні рішення. Ні двох президентів, ні двох центральних банків, ні двох прикордонних відомств у спільній державі не буває. На словах це розуміють у Тирасполі, на східному березі Дністра. На ділі перешкоджають процесу реінтеграції. Для цього час від часу проводять референдуми, на яких набирають 99,9% голосів за незалежність, а наступного дня від імені представницького органу надсилають звернення до Москви з проханням про "возз'єднання з Росією". Тут немає складу злочину, тільки клініка. І бажання ізолювати підданих від нормального, не радянського життя.

Автор статті Володимир Ястребчак - професійний дипломат із Придністров'я. Саме як дипломат він захищає інтереси своєї малої батьківщини - невизнаного утворення "Придністровська молдавська республіка". Але, на жаль, звинувачує Україну в нагнітанні конфронтаційних настроїв на Дністрі, заплющуючи очі на те, що відбувається сьогодні на нашій землі. Він зводить до якогось "збройного конфлікту" анексію Російською Федерацією української території, Криму, матеріальне, політичне, пропагандистське сприяння Москви сепаратистам на території Луганської та Донецької областей, її пряму участь у бойових діях людьми й танками. Ні псковські бранці, ні "гради", ні трупи з триколорами, ні вимоги перекроювати Конституцію і формувати уряд за московською вказівкою не називаються агресією.

Так само як не згадує В.Ястребчак про численні офіційні повідомлення й репортажі у ЗМІ про почастішання торік у Придністров'ї військових зборів, парадів бойової техніки, навчань резервістів і, на цьому тлі, про візити високого російського керівництва із закликами "знищити бандерівську погань", "не дати проявитися хунті" та інші перли знайомої кисельовської лексики. Та й місцевому начальству не чужа "новоросійська" риторика. Було б дивно, якби керівники України, які відбивають агресію, страждали на короткозорість і не бачили тут небезпечних паралелей. Тим паче що участь придністровських "міністрів" та "особистів" на кшталт Антюфєєва/Карамана чи "рядових штиків" у донецьких терористичних структурах - факт ними ж широко розрекламований. У загонах "моторол" чимало "добровольців" із Придністров'я. Траплялися "тираспольські гості" і в Одесі під час сепаратистських бунтів. Чи це не загроза національній безпеці України? Ті кілька сотень бійців Національної гвардії України, які розгорнуті сьогодні на кордоні, звідки "пре" такий "експорт", - мінімально необхідний запобіжний захід. На кривавих уроках Ізвариного вчимося.

Та й про контрабанду, якою в регіоні нібито не займаються, краще було б не говорити як про міф. За даними Місії ЄС на кордоні України і Молдови (EUBAM), тільки за 10 місяців 2014 р. у Придністров'я, де налічується менш як 500 тис. жителів, легально завезли через територію України понад 12 млрд (!) штук сигарет. Столітні дідусі й немовлята мають викурювати по 80 штук на добу. Бо нові все підвозять, і склади тріщать. Насправді не тріщать - контрабандними шляхами куриво їде до Німеччини, Голландії і навіть на туманний Альбіон. Аналогічна історія - зі спиртним: "п'ють" декалітрами. І це те, що на поверхні. Співпрацюючи з EUBAM, українські митники скорочують згубний вплив нікотину й алкоголю на сусідів, зупиняють нелегальні перевезення. Виявилося, у керівництві регіону цього не схвалюють. Це нібито обмежує "свободу економічної діяльності", якої, до речі, ця територія, як складова частина Молдови, мати не може.

Придністровці ображаються, що в Україні не завжди добре згадують про регіон. У Посольстві України в Молдові нагромадилися десятки офіційних звернень українських ЗМІ з проханням про акредитацію в Тирасполі, візит у регіон. Та тільки не йде назустріч східний берег. Що й викликає відповідну реакцію київських журналістів.

У чому Україна справді винна перед придністровцями, і про це, на жаль, автор тільки побіжно згадує, - то це в недостатній увазі до 90 тис. громадян України, які живуть у регіоні, на цій зовсім не чужій нам землі. Не створено в нас механізму, який здатний дбати про інтереси української діаспори, із солідним бюджетом, який прозоро доносить допомогу матері-нації її далеким і близьким дітям. Румунський уряд піклується про закордонних румунів, польський - про поляків, в'єтнамський - про в'єтнамців і т.д. Україна в цьому списку - наприкінці, хоча структури громадські й напівдержавні є. Придністров'я, Молдова в цілому отримують від цих структур і увагу, і незначну підтримку. Найбільш помітною формою є стипендії десяткам місцевих випускників для здобуття вищої освіти в Україні. Але цього мізерно мало на тлі того, що надходить з Туреччини гагаузам, які живуть у РМ, від Росії - росіянам. І війна тут - не виправдання: і до війни було не набагато краще.

Ну а зауваження В.Ястребчака про наміри Києва "дестабілізувати регіон" разом із Румунією розчаровує. Якби ж то його висловлював невіглас. Згадуючи про те, що на зустрічі президентів 17 березня ц.р. Україна і Румунія домовилися про координацію щодо Придністров'я, щоб сприяти "розморожуванню" конфлікту, глава української держави ще раз наголосив на нашій відкритій політиці. Україна координує свої дії в напрямку мирної реінтеграції Молдови з усіма членами Європейського Союзу, у тому числі з сусідньою Румунією. Вона вірна своїм обіцянкам і поважає підписи під документами. А якщо комусь не подобається розморожування, тобто повернення до нормального людського життя після чвертьстолітнього існування в невизнанні та безперспективності, то тільки антюфєєвим і їм подібним: адже їх утримувати перестануть.

До речі, схоже, слова про розморожування починають збуватися. Днями в Кишиневі відбулася зустріч прем'єра Молдови з керівником регіону. Відродилася активність робочих груп. Є надії й на повернення до зустрічей у форматі "5+2".

Позиція України, як і раніше, зумовлюватиметься необхідністю відтворення єдиної Молдови з особливим статусом у ній Придністров'я. Що, на наше глибоке переконання, дасть придністровцям можливість відчувати себе повноцінними громадянами суверенної держави з європейською перспективою. А в повсякденному житті - позбутися невпевненості перед невідомим майбутнім, отримати свободу пересування, поліпшити свій добробут. Саме це, підписавши Угоду про асоціацію з ЄС, роблять нині Україна і Молдова. Саме час придністровцям узяти участь. Усі фобії підуть на спад, торгівля стане легальною, а культурні, родинні, економічні зв'язки хоч із Білоруссю, хоч із Російською Федерацією тільки виграють. Кишинів їх успішно підтримує, і Брюссель йому в цьому допомагає.