NameUkr

Збігнев Бжезинський добре відомий в Україні і є її давнім другом. Недавно радник Центру стратегічних і міжнародних досліджень, професор американської зовнішньої політики Школи перспективних міжнародних досліджень ім. Пола Ніцше та Вашингтонського університету ім. Джонса Гопкінса взяв участь у шостому засіданні круглого столу «Прагнення України до зрілої національної державності і самоідентичності», що відбулося наприкінці вересня у Вашингтоні. Гадаємо, читачам «ДТ» буде цікаво ознайомитися з виступом екс-радника президента США з питань національної безпеки, текст якого ми публікуємо з незначними скороченнями.
Для мене є торжеством історичної справедливості бачити те, що сталося з українською дійсністю, з огляду на те, якою вона була 30 або 40 років тому, і якою стала тепер. Десять місяців тому перемогла помаранчева революція, і це дійсно був момент радості. В українському народі тоді відчувався дух справжньої свободи. Тому зараз можна радіти з цього успіху. Але це також і привід для міркування, адже в будь-якому історичному процесі є чорні та білі смуги, повороти, перешкоди, є рух назад. Не можна забувати про те, що історії властиві непередбачуваність і невизначеність. Це повною мірою стосується й України.
Через десять місяців після помаранче­вої революції ми можемо радіти тому, що українські засоби масової інформації стали вільними, що активні політичні дискусії проводять відкрито, що зовнішня політика України перебуває в руках досвідчених і відданих людей, що вона спрямована на ясну стратегічну перспективу, що Україна бачить себе членом значно більшої європейської спільноти, до якої вона у своєму серці завжди історично належала, навіть коли була розділена. Досить почитати європейську історичну хроніку, щоб зрозуміти, яку важливу роль відігравала Київська Русь на зорі тієї Європи, яка ще повинна була стати справжньою Європою політично та географічно. І прагнення України рухатися в цьому напрямі тільки відображає більшу європейську місію, більш віддалену європейську перспективу, і це добре.
Однак залишаються запитання, і запитання дуже важливі. Яке співвідношення в тому, що зараз відбувається, між принципами й угодовством? Яке співвідношення між надією в її неясній і чітко визначеній конфігурації та полі­тичних потребах? Як реально домогтися необхідного балансу між ними?
Треба розуміти, що баланс дійсно необхідний, адже не можна вічно жити, підживлюючись тільки надією. Але від занадто великої дози політичного компромісу може трапитися нетравлення шлунку. Отже, баланс усе ж необхідний. Прийде час, і народ запитає: «Чи відбувалися злочини за старої влади? Якщо так, то винні мусять бути притягнуті до відповідальності. Чи про неї тепер можна забути? Чи була корупція, і якщо була, то хто ці корупціонери? Хто нажився на корупції і що з ними буде далі? Народ може запитати, чи було кумівство і хто від цього виграв? І чи слід виносити сміття з хати? Народ може запитати: чи було зловживання службовим становищем із корисливою метою, і якщо так, то чи допускатимуть це й надалі?
Ці запитання не можна залишати без відповіді, особливо після того грандіозного політичного пробудження мас, після укладеного союзу між незалежністю та демократією, після зобов’язань завжди суворо дотримуватися принципів. Ці запитання не можна ігнорувати, і тому досягнення балансу між надією та реальністю буде завданням складним і важким.
Недавно я прочитав підписану днями декларацію, озаглавлену «Єдність і співробітництво заради майбутнього». Цікаво, до речі, що в початковому варіанті цього документа, запропонованому президентом Ющенком, згадувалося «порозуміння заради майбутнього». Проте в остаточній версії вже з’явилася «єдність і співробітництво заради майбутнього». Зміна назви документа може видатися лише маленьким нюансом. Але в політиці нюанси відіграють велику роль. У початковій версії фігурувало зобов’язання «порозуміння». Остаточний же варіант передбачає, що обидві сторони згодні на «єдність на основі порозуміння». Ці два поняття не тотожні. Звісно, в політичному контексті, цілком можливо, що так і має бути. Однак усе ж виникає запитання, чи не вийде, що надії Майдану виявляться розмитими вимогами політичного реалізму, котрий, я повторюю, існує і з яким потрібно рахуватися. Проте, коли, наприклад, даний документ проголошує неприпустимість політичних репресій і чинення тиску на політичних опонентів, чи є це свідченням схильності до демократії й очищення? Чи ж це варто розуміти як гарантію амністії? Від відповідей на дані запитання залежить, як документ буде сприйнятий суспільством.
Тут варто підкреслити, що в складних і важких українських реаліях слід бути дуже обережним, щоб не скотитися в безплідний ідеалізм, який зрештою призводить до заворушень і безладдя. Але не можна допускати й перекосу в інший бік, коли в прагненні до реалізму вдаються до угодовства, що веде до розчарування людей, апатії та втрати надії. Для мене це головне питання, і, мені здається, особливо важливо, що ті, хто був по-справжньому і щиро відданий ідеалам Майдану, незалежно від своїх особистих і політичних розбіжностей залишаються відданими цим ідеалам і сьогодні. Адже саме ці ідеали згуртували, дали сили українському народу, і вперше за останні 15 років надали йому можливість довести правильність свого вибору на користь незалежності. Той з вас, хто є американцем українського походження, чудово знає, що Україна здобула незалежність тихо й мирно, без участі суспільства. І тільки на Майдані український народ продемонстрував свою рішучість бути вільним як спільнота, як нація, і це важливий історичний момент. Але фактом є також те, що недоброзичливці України хотіли б дискредитації помаранчевої революції, і щоб помаранчева коаліція більше ніколи не відродилася. Вони були незадоволені тим, що вона з’явилася, протистояли їй, коли вона боролася, вони з підозрою спосте­рігали за її зміцненням у владі і були щасливі побачити її розпад.
Мені здається дуже дивним, що посол іноземної держави, я підкреслюю — іноземної, збирає в Україні прес-конференцію, щоб привітати зміну уряду в цій країні, начебто він управі вирішувати, що добре, а що погано для українського уряду. Якби у деяких сусідів України (не називатиму їх, гадаю, ви й самі здогадуєтеся) таку витівку дозволив собі російський посол, він би вже наступного дня пакував свої валізи чи, може, навіть очікував їх у московському аеропорту після прибуття туди напередодні ввечері. Це дає поживу для розмірковувань, адже дехто дуже зацікавлений у тому, щоб знищити новий дух надії в Україні, зруйнувати його, звести до рівня банальності, посіяти невір’я та розчарування.
Ті, хто був у помаранчевій коаліції, попри певні розбіжності тактичного чи службового плану, не переводять їх у площину перманентного протистояння, взаємних обвинувачень, наростаючих протиріч і самовбивчого конфлікту. Я помітив дуже сумні нотки в інтерв’ю ко­лишнього прем’єр-міністра московській радіостанції «Эхо Москвы», а це ніяк не додає надії. Крім того, я помітив, що новий віце-прем’єр, який, наскільки мені відомо, ніколи не був членом помаранчевої коаліції, дав інтерв’ю, де звинуватив екс-прем’єр-міністра у фінансових зловживаннях і хабарництві. Взаємні обвинувачення можна висувати нескінченно. Але ці, я повторюю, самовбивчі, тому що сприяють дискредитації політичного керівництва України. Вони підривають віру народу і зводять нанівець усе те, чого з такими труднощами було досягнуто останнім часом.
На певному етапі демократичні коаліції схильні розпадатися, і це цілком природно. Немає тут нічого надзвичайного чи шокуючого. У сусідній Польщі в коаліційному уряді на чолі з «Солідарністю» розкол стався незабаром після його приходу до влади. Це був так званий конфлікт у верхах, зокрема між Валенсою та Мазовецьким. Доходило навіть до прямого зіткнення. Але, прошу зауважити, з основних питань вони зберігали абсолютну єдність. Хоча іноді й сердилися один на одного, часом дуже серйозно. Але знову ж, повторюся, вони зберегли єдність. З цього приводу недавно в Гданську були святкові заходи. Там були Ющенко й інші — американці, європейці, поляки, українці. Святкували 25-ту річницю революції, що перемогла остаточно й безповоротно. Це те, про що мусять пам’ятати українці. Гадаю, українське керівництво просто зобов’язане це пам’ятати. Український народ зобов’язаний передати керівництву країни свої очікування. А керівництво, у свою чергу, особливо керівництво, із яким пов’язано стільки спогадів, зобов’язане дотягтися до людей, звернутися до них і поговорити про їхні сподівання. А не просто підписувати пакти про єдність та співробітництво, і тим самим ховати ці чекання, принаймні деякі з них. Оце дійсно важливо!
Майбутнє України не повинно базуватися на угодах, укладених на перший погляд непримиренними угрупованнями за зачиненими дверима, без звернення до народу і без його участі. Якщо люди змогли в ім’я свободи три тижні вистояти на промерзлому Майдані, то вони заслужили право висловити свою думку і брати участь у подіях. І це не потребує доказів.
Мені також здається важливим, щоб діаспора, а також доброзичливці України в Америці уважно спостерігали, що робить Україна з тих чи інших конкретних питань. Чи ухвалено програму дій із забезпечення позитивного голосування з питання вступу України в СОТ? Чи обов’язково Україні вступати в СОТ саме нинішнього року? Звісно, для України краще було б зробити це поточного року, а не наступного. Бо наступного року це буде значно проблематичніше. І на те є дуже вагомі причини. Якщо полі­тичний конфлікт між різними угрупованнями перейде у фазу загострення, то про цю спільну мету можуть просто забути. А це дуже погано. Чи не занадто повільно для своїх можливостей Україна рухається до Європейського Союзу? Виконання плану дій Україна—ЄС оцінюватимуть у першому кварталі наступного року. Мені представляється, що не всіх цілей цього плану досягнуто. Чи буде їх досягнуто взагалі? Якщо Україна хоче рухатися в Європу, то так. Верховна Рада має розглянути 23 законопроекти, які стосуються НАТО й пер­спектив України щодо цього військового блоку. Може, це справа не такого вже близького майбутнього, але для майбутнього України це дуже важливо. Чи буде досягнуто якогось прогресу в цьому напрямі, особливо з огляду на угоду про перспективи України, підписану представниками різних і часто непримиренних політичних сил?
Ми, американці, котрі симпатизують Україні, повинні не припиняти свої зусилля і постійно нагадувати, що майбутнє України має важливе значення для майбутнього всієї Європи. І що вступ України в європейську спільноту відіграватиме визначальну роль і для майбутньої Росії в тому сенсі, що у неї не залишиться іншого шляху, як теж приєднатися до цієї спільноти.
І ми дійсно зацікавлені в сказаному мною щойно. Однак ми повинні бути реалістами й чесно сказати українцям: наскільки ми зацікавлені в успіху України, настільки ж ми могли б прекрасно обійтися і без неї. Питання стоїть так: або Україна домагається успіху, або вона перестає існувати. І це залежить від самих українців, і тільки від них, а не від якихось іноземців. І вже тим більше не від дій, які вітає чи, навпаки, не вітає посол якоїсь сусідньої країни. Це те, на що українці мають зважитися самі, якщо вони дійсно вважають себе народом. Десять місяців тому вони вже довели, що вони народ, тобто нація, і мені здається: саме зараз вони повинні нагадати своєму керівництву, що саме від них залежить майбуття України.