Московський Муссоліні

Збігнєв Бжезінський, The Wall Street Journal, 20 вересня 2004

Ты и убогая,
ты и обильная,

Ты и могучая,
ты и бессильная,

Матушка-Русь!

Цитуючи ці хвилюючі слова Некрасова, Володимир Ленін, новий диктатор Росії, 12 березня 1918 року обнародував причини переміщення уряду Росії з Санкт-Петербурга (Петрограда) до Москви. Серед хаосу, розрухи й насильства тих революційних днів Ленін, котрий лише п’ять днів тому закріпився у Кремлі, проголосив: «Русь стане великою й могутньою, якщо відкине всіляку зневіру й всіляку фразу, якщо, зціпивши зуби, збере всі свої сили, якщо напружить кожен свій нерв, натягне кожен свій м’яз... працюватиме й трудитиметься, щоб домогтися дисципліни та самодисципліни, консолідувати організацію, порядок, ефективність і злагоджене співробітництво всіх сил народу, впровадити загальнонародний облік і контроль над виробництвом і розподілом продуктів, — таким є шлях до створення міці військової й соціалістичної».

Москва, яка століттями раніше була столицею Івана Грозного, але була понижена у статусі до провінційного міста після того, як Петро Великий прорубав вікно в Європу, побудувавши свою нову столицю Санкт-Петербург, таким чином знову стала епіцентром Росії. І залишається нею й донині, з ленінськими гаслами, які зловісно передбачили нещодавнє виправдання Путіним централізованої влади.

Слід усвідомити, що для росіян Кремль — щось більше, ніж місцезнаходження уряду. Він уособлює традицію централізації російської автократії. Це традиція сповнення страхом перед будь-якою регіональною автономією, будь-якою справжньою децентралізацією, традиція, яка породжує шовіністичну параною щодо того, що політичний плюралізм неминуче спровокує розпад Росії. Такий менталітет відповідав сталінським ідеям центрального планування й відповідає бюрократичному менталітету КДБ із його установкою на підозріливість та ієрархічну дисципліну. Для таких продуктів КДБ, як пан Путін, є аксіомою: Росія, для того, щоб бути багатою й могутньою, має контролюватися від верху до низу.

З усього наведеного вище випливають два важливих моменти. По-перше, Москва — місце проживання паразитичної політичної еліти, яка ототожнює інтереси Росії з власними. Підпорядкування величезної країни з 11 годинними поясами доленосним рішенням, прийнятим важкодоступними московськими бюрократами, — ось формула, яку інстинктивно оберігають паразити. Монополістична влада московської еліти придушує місцеву ініціативу й запобігає експлуатації власних талантів і ресурсів різними регіонами Росії.

Не випадково й за часів Сталіна, й останніми роками Москва одержувала й одержує виняткові привілеї в модернізації та розвитку. При цьому в інших російських містах продовжується стагнація, а російський ландшафт здебільшого залишається наочним нагадуванням про дні Толстого. Значну частину іноземних інвестицій дотепер іще пожирає Москва (або повторно інвестує за кордон), тоді як у багатьох інших містах (у Владивостоку, приміром) навіть елементарні послуги — комунальне господарство, охорона здоров’я тощо — залишаються на примітивному рівні.

По-друге, установка на здирство й егоїзм політичної еліти Москви придушує політичну демократизацію. Крок пана Путіна виявився популярним серед владної еліти, котра все ще відчуває ностальгію за могутнім імперіалістичним статусом і ототожнює свій добробут із пануванням над усією Росією й, через Росію, як мінімум, над колишніми радянськими республіками. Для цієї владної еліти незалежність України, або Грузії, або Узбекистану — історична образа. Для неї автономія 20 мільйонів громадян, які не є етнічними росіянами, — виклик її власним привілеям.

Однак розворот у напрямі статичного централізму, здійснюваний режимом КДБ пана Путіна, не варто плутати з поверненням до однієї з форм комуністичного тоталітаризму. Теперішні російські правителі розуміють, що комунізм означає стагнацію, а еліта знає, що комунізм може означати її власні обмеження. Державний капіталізм, підпорядкований централізованому контролю, разом із багатством і можливістю подорожувати за кордон, — ось оптимальна формула й для самонагородження, й для національної ідеї.

Режим пана Путіна багато в чому нагадує фашизм Муссоліні. Дуче змусив «поїзди прибувати вчасно». Він домігся централізації політичної влади в ім’я шовінізму. Ввів політичний контроль над економікою без її націоналізації, без знищення олігархів і мафії. Фашистський режим вдихнув життя в національну гордість, дисципліну, відродив міфи про нібито героїчне минуле. Аналогічним чином пан Путін намагається поєднати традиції ЧК (ленінського гестапо, в якому його дід розпочинав свою кар’єру) з військовим правлінням Сталіна, з претензіями російської православної церкви на статус Третього Риму, зі слов’янофільськими мріями про єдину велику слов’янську державу, керовану з Кремля.

Ця комбінація якийсь час — можливо, років десять, — іще може мати певну принадність, однак потому розвалиться. Молодше, більш освічене й відкрите покоління росіян поступово проникатиме у правлячу еліту. Прийдешнє покоління не задовольниться життям у фашистській нафтодержаві, в якій Кремль процвітає (завдяки нафтовим прибуткам), а інша частина країни біднішає все більше не лише порівняно з Європою, а й із Китаєм. Вони усвідомлять, що ключ до модернізації — децентралізація їхньої величезної країни, що зможе дати волю соціальній ініціативі. І цю реальність не приховати за жодними гаслами про «тероризм», які пан Путін використовує, щоб виправдати запровадження пригноблюючої політичної централізації.

І справді, вже сьогодні сусідня Україна з населенням близько 50 мільйонів людей (яку Рада національної безпеки Буша настільки ретельно ігнорує, наївно шукаючи прихильності пана Путіна) починає демонструвати відмінності у двох аспектах: її економічний прогрес більш диверсифікований і наочний у інших містах, а не лише в столиці; а її політика (хоча й усе ще вразлива для маніпуляцій) двічі вилилася в президентські вибори зі справжнім суперництвом. Тепер ніхто не може спрогнозувати результат українських президентських виборів, призначених на кінець жовтня, — факт, що різко контрастує з російськими «виборами», кандидатом на яких був пан Путін.

На жаль, за останні кілька років Білий дім створив культ Путіна, завдавши цим величезної шкоди російським демократам, які опиняються в усе більшій ізоляції. Їхні зусилля заслуговують на підтримку. Серед них росіяни, котрі сміливо виступили проти наростаючого прагнення змусити замовчати вільні ЗМІ Росії. Росіяни, котрі висловили занепокоєність із приводу обмеження російської демократії. Котрі протестували проти нелюдської різанини чеченців, що межує з геноцидом. Але жодного разу жоден із них не одержав ані найменшої підтримки від керівництва країни, яка колись протиставляла високі стандарти дотримання прав людини комуністичній тиранії.

Більше того, адміністрація Буша нарешті має зрозуміти, що те, що відбувається у Росії, негативно впливає на весь пострадянський простір. Нині багато пострадянських держав, які не так давно здобули незалежність, побоюються, що в ім’я боротьби з тероризмом США можуть також проігнорувати все частіші спроби Путіна заохотити маніпулювання виборами в Україні, підтримати сепаратизм у Грузії (при цьому жорстоко розправляючись із чеченцями, які прагнуть того ж самого) й ізолювати Центральну Азію від світової економіки. Адміністрація Буша має усвідомити, що перспективи демократії всередині Росії взаємопов’язані як з існуванням національного плюралізму на території колишнього Радянського Союзу, так і з поширенням політичного плюралізму в самій Росії.

Звідси головний урок, який має з усього цього винести Америка: щоб у Росії процвітала демократія, її сусіди мають бути у справжній безпеці, про права національних меншин у Росії повинні не забувати, а російських демократів не повинні ігнорувати.

Пан Бжезінський, радник із національної безпеки президента Картера, один із авторів книжки «Вибір: світове панування або світове лідерство», 2004.