Морська далечінь Піднебесної

Події, які відбулися у Південно-Китайському морі протягом кількох останніх місяців, уже можуть претендувати на те, щоб стати поворотним моментом у протистоянні між КНР і США з приводу правил гри в цій частині світового океану. Пекін продовжує послідовно реалізовувати свою політику, спрямовану на отримання ефективного контролю над цим морем. А Вашингтон стоїть перед непростим завданням сформувати ефективну стратегію протидії претензіям КНР.

У той час як до свого завершення наближався спеціальний саміт лідерів США і країн АСЕАН (15–16 лютого 2016 р.), світ дізнався, що КНР розмістила на острові Вуді дві батареї системи ППО HQ-9. Цей острів є частиною Парасельських островів, на які, крім контролюючої їх КНР, претендують також В'єтнам і Тайвань. Такий крок Пекіна надав іще більшої актуальності проблемі територіальних суперечок у Південно-Китайському морі. Формування спільної, разом із країнами АСЕАН, позиції з цього питання було однією з головних цілей адміністрації Барака Обами.

КНР же для консолідації контролю над островами Південно-Китайського моря цими кроками не обмежилася. 22 лютого 2016 р. стало відомо, що Пекін будує на рифі Картерон високочастотний радар. Цей риф належить до островів Спратлі - іншого об'єкта суперечок у Південно-Китайському морі, на який разом із КНР також претендують і частково контролюють В'єтнам, Філіппіни, Бруней, Тайвань і Малайзія. А вже наступного дня світові ЗМІ повідомили чергову новину: КНР розмістила на тому ж таки острові Вуді до десяти винищувачів.

Ці кроки Пекіна можна вважати логічним продовженням попереднього курсу. Протягом 2014–2015 рр. КНР активно, шляхом намивання піску, вела роботи з перетворення рифів Південно-Китайського моря на острови. Усього за цей час площу семи рифів було збільшено на 3 тис. акрів. Це дало офіційному Пекіну змогу створити на штучних островах військову інфраструктуру. Крім радарів, на них збудували аеродроми. І Новий 2016 рік світ зустрів з новиною, що китайські цивільні літаки кілька разів приземлялися на аеродромі на рифі Фірі Крос (острови Спратлі).

Усе це є лише частиною великої стратегії Пекіна щодо Південно-Китайського моря, яку він послідовно реалізує з 2009 р. Курс КНР спрямований на встановлення ефективного контролю над усіма лініями комунікацій і торговими потоками. Загалом, за підрахунками, щороку через це море проходить товарів на суму 5,3 трлн дол., що становить майже 30% загальносвітових обсягів торгівлі.

Від свободи мореплавства у Південно-Китайському морі залежить не лише нормальне функціонування економік країн Південно-Східної Азії, а й таких країн як Японія, Республіка Корея і Тайвань. Ці розвинені постіндустріальні економіки Північно-Східної Азії критично залежать як від імпорту сировини, так і від експорту готової продукції, що відбуваються через акваторію Південно-Китайського моря.

Отже, якби Пекіну вдалося повністю реалізувати стратегію встановлення гегемонії у цій частині світового океану, це означало б установлення опосередкованого домінування КНР над усією Східною Азією. Країни регіону залежали б від доброї волі Пекіна у питанні нормального функціонування власних економік, а тому мали б ураховувати всі вимоги КНР. Такий розвиток подій змінив би баланс сил не лише в регіоні, а й у світі, а також підірвав би основи усталеного ліберального міжнародного порядку.

Це чудово розуміють не лише країни Східної Азії, а й США як провідна військово-морська потуга в регіоні після 1945 р. Вашингтон чітко усвідомлює, що політика Пекіна, спрямована на встановлення домінування у Південно- і Східно-Китайському морях, - це також і політика на підрив американського домінування в регіоні. Тому недаремно в лютому 2016 р. Джеймс Клеппер, директор національної розвідки США, під час презентації Сенату щорічної доповіді про ризики й загрози для національної безпеки вперше (!), говорячи про КНР, охарактеризував цю країну як загрозу регіонального масштабу.

Як наслідок у 2015–2016 рр. США значно підвищили активність у рамках політики на підтримання свободи мореплавства у Східній Азії. З одного боку, Вашингтон продовжує переконувати Пекін у необхідності відмовитися від нинішнього курсу у Південно-Китайському морі, бо він несе ризики виникнення конфлікту між державами регіону з можливістю прямого залучення США. Саме це було частиною меседжу державного секретаря США під час його візиту до КНР 27–28 січня 2016 р. Про це говорив 23 лютого 2016 р. і Джон Керрі під час спільного виступу зі своїм китайським візаві Ваном І, коли той був з візитом у США.

Але, з іншого боку, дипломатія є лише частиною стратегії Вашингтона щодо недопущення домінування КНР у Південно-Китайському морі. Так, 27 жовтня 2015 р. після трирічної перерви США поновили практику проведення операції із підтримання свободи мореплавства (FONOP). Такі операції, що їх американці здійснюють систематично в різних частинах світового океану починаючи з 1980-х рр., передбачають проходження військово-морського судна у межах територіального моря без попередження і з увімкненими бойовими системами. Тим самим Вашингтон засвідчує, що США не визнають претензій КНР на територіальне море навколо штучних островів, які вона створила у Південно-Китайському морі.

Наприкінці жовтня 2015 року есмінець ВМФ США USS Lassen DDG-82) здійснив проходження в межах 12 морських миль між рифами Місчиф і Субі (острови Спратлі), які КНР також перетворила на штучні острови. Але, як стало відомо пізніше, операція за участі есмінця Lassen була більше схожа на "мирне проходження", яке дозволяється міжнародним морським правом і серед усього іншого передбачає вимкнення радарів і деактивацію бойових систем.

Саме тому для остаточної демонстрації серйозності намірів США уже 30 січня 2016 р. інший есмінець їхніх ВМФ - USS Curtis Wilbur (DDG-54) - здійснив проходження в межах 12 морських миль від острова Тритон (Парасельські острови). Цього разу проходження корабля відповідало всім вимогам операції з підтримання свободи мореплавства, зокрема й щодо ввімкнення бойових систем. Іншими словами, Вашингтон чітко продемонстрував, що не визнає претензій КНР у Південно-Китайському морі.

Однак, на думку таких американських експертів у сфері національної безпеки і оборони як Гаррі Казіаніс і Ден Ченг, США не вдасться обмежитися лише операціями з підтримання свободи мореплавства в Південно-Китайському морі, якщо Вашингтон і справді хоче не допустити встановлення китайської гегемонії. Проблема у тому, що ці операції як такі є більше символічним кроком, який має засвідчити відданість американців принципам свободи судноплавства у світовому океані. Бо вони ніяк не заважають КНР створювати штучні острови з метою їх подальшої мілітаризації.

Зрештою, розгортання систем ППО й ударних ракетних систем, розміщення винищувачів і створення системи радарів дозволять офіційному Пекіну в майбутньому створити єдину систему для завдавання ударів як по повітряним так і надводним цілям. Ця система створюватиме реальну загрозу для ВМФ і ВПС США, які намагатимуться підтримувати свободу мореплавства в Південно-Китайському морі. Пекін тим самим може поставити як США, так і країни регіону перед вибором: або визнаєте нашу гегемонію над цією стратегічно важливою частиною світового океану, або ризикуєте прямою військовою конфронтацією на заздалегідь гірших умовах.

Тому КНР, оголошуючи протести у відповідь на дії США, і далі продовжує політику формування нової стратегічної реальності. При цьому Пекін уникає прямих військових погроз або демонстрацій у відповідь на дії США, що загрожували б перерости у пряме військове зіткнення. Усе це зрештою дозволить офіційному Пекіну в найкращих традиціях власної тисячолітньої стратегічної культури досягти бажаних політичних цілей, не вдаючись при цьому до війни.

Тому США постають перед непростою дилемою у формуванні якісно нової політики для успішної протидії КНР у Південно-Китайському морі. Перші контури можливих кроків Вашингтона в майбутньому можна побачити у відповідях командувача Тихоокеанського командування США адмірала Гаррі Гарріса під час слухань у сенатському комітеті у справах збройних сил наприкінці лютого 2016 р.

Так, у відповідь на запитання стосовно доцільності остаточного скасування ембарго США на постачання зброї до В'єтнаму, адмірал Гарріс заявив, що це було б позитивним кроком для стримування КНР. Так само, на думку очільника Тихоокеанського командування, позитивним кроком було б надання американцями Філіппінам таких самих гарантій, як і Японії у випадку протистояння з КНР за належність островів Сенкаку/Даоюйдао. Ідеться про те, що союзна угода між США і Філіппінами 1951 р. стосувалася б усіх територій під фактичним контролем Маніли. Тим самим це могло б сприяти стримуванню агресивної політики Пекіна проти Філіппін як найслабшої з держав, що активно залучені в територіальні суперечки у Південно-Китайському морі.

Іншими можливим кроком США, на думку Гаррі Гарріса, було б формування неформальної коаліції з держав, які зацікавлені у підтриманні свободи мореплавства в акваторії ПКМ. Так, у Японії протягом 2015 р. точилися активні дебати стосовно доцільності участі в операціях у Південно-Китайському морі. І хоча офіційний Токіо ще не вирішив, чи готовий іти на такий крок, Японія і Філіппіни 29 лютого 2016 р. підписали угоду про постачання Манілі оборонного озброєння.

Так само в лютому 2016 р. агентство Reuters повідомило про те, що США і Індія ведуть переговори стосовно спільних патрулювань у Південно-Китайському морі. І хоча МЗС Індії заперечило це, новини щодо можливого залучення Делі або продажу Японією озброєння Філіппінам викликали шквал критики і попереджень з боку Пекіна.

Але дії КНР у Південно-Китайському морі вимагають активної і послідовної політики США для протидії Пекіну. Бо інакше це море перетвориться на "внутрішнє озеро" під повним контролем КНР набагато раніше, ніж 2030 р.