МОЛДОВА: ВИДИМІСТЬ РЕІНТЕГРАЦІЇ

На відновлених переговорах з придністровського врегулювання результат поки що один: сторони домовилися зустрічатися в п’ятисторонньому форматі щомісяця. Проте більшого від реінтеграторів Молдови сьогодні навряд чи варто чекати. Після гучної відмови президента Вороніна поставити підпис під меморандумом заступника голови кремлівської адміністрації Дмитра Козака учасники переговорного процесу зіштовхнулися з новими проблемами. Одна з них — зміна тактики росіян. За словами дипломатичного джерела «ДТ», вони раз у раз дають зрозуміти партнерам: відмовилися від нашого проекту — запропонуйте свій.

Завдання непросте. Кожні нові переговори — констатація старих позицій у більш жорсткому варіанті. Сторони продовжують обстоювати кожна свій вид федерації: Кишинів — асиметричний, Тирасполь — симетричний. Молдовани не проти того, щоб військові гарантії їхній країні надавали ОБСЄ, ЄС і навіть НАТО, а придністровці бачать у ролі миротворців тільки росіян. Адже, хоч що там говорили б, західні столиці сьогодні не готові серйозно обговорювати свій варіант військово-гарантійної місії у Придністров’ї. Там розуміють: будь-яка провокація з боку придністровців (читай — Росії) може обернутися повним провалом їхньої миротворчості. Це надто важливо, позаяк у європейських аналітичних центрах Придністров’я розглядається як можливий плацдарм для бойового хрещення військового контингенту ЄС.

Своє право на проведення гарантійної операції в Молдові європейські дипломати в неформальних розмовах аргументують просто: Молдова — член Пакту стабільності для Південно-Східної Європи (чим у молдовському МЗС надзвичайно пишаються). Євросоюз підключався до врегулювання конфліктів в інших країнах — членах організації (тих-таки Боснії та Герцеговині або Македонії). Звідси запитання: із якого дива Молдовою повинна опікуватися Росія?

Інша річ — політичне врегулювання. Деякі експерти говорять, що вдале створення федерації в Молдові могло б стати певним зразком для розв’язання таких проблем на пострадянському просторі, як абхазька або нагірно-карабахська.

Правда, для початку західним стратегам не завадило б мати чіткіше уявлення про ситуацію на берегах Дністра. Так, скажімо, досі окремі представники Держдепу в неформальних розмовах можуть зронити щось на кшталт «Молдова — сусідка Росії» або «Воронін — агент впливу Кремля». Очевидно, вони залишаються під враженням подій трирічної минувшини, коли головний молдовський комуніст переконував Путіна: якби не він, натовські танки вже давно стояли б під Курськом. Або як його колеги «радили» Україні приєднатися до ЄврАзЕС — непоступливість Києва заважала і їм стати членами цієї структури. Сьогодні ситуація інакша. Воронін зустрічається з Бушем у Білому домі, його країна — у списку учасників антитерористичної коаліції, молдовські солдати — в Іраку.

Те, чого справді не можна заперечити, то це, як і раніше, сильних позицій Москви у переговорному процесі. Де-факто її представлено в трьох іпостасях — як країна-миротворець, як країна-гарант і як член ОБСЄ. Крім того, воля Кремля давно є законом для придністровського президента Смирнова, котрий одержав минулого місяця в Москві орден «Слава Росії». З обох боків Атлантики розуміють: поки позиція Тирасполя з того чи іншого питання формуватиметься після дзвінка з Москви (про що «ДТ» говорили навіть люди з найближчого оточення Смирнова), про будь-яку зміну формату миротворчої місії годі й говорити: тут потрібна згода двох сторін.

Налаштовуватися на російську хвилю Смирнову легко: за ним населення невизнаної республіки. Антинатовська істерія досягла в місцевій пресі небачених масштабів. Влада Придністров’я, диригована кремлівськими стратегами, свідомо підміняє поняття «ЄС» і «ОБСЄ», раз у раз викидаючи на-гора грізні пасажі про інтервенцію НАТО у Придністров’ї. «Приклад Косово показує, що таке миротворці, яких не сприймає населення», — безупинно торочить придністровський лідер. При цьому неодмінно додає: ви не замислювалися, чому місію ОБСЄ в Молдові вже увосьме поспіль очолює американець?

Примітно, що цей самий американець, за нашими даними, найслабшою ланкою в переговорному процесі вважає іншого його учасника: Україну. Очевидці недавньої зустрічі керівника місії ОБСЄ Вільяма Гілла з міністром закордонних справ Румунії в неформальних розмовах розповідають, що критика Гілла на адресу Києва переважно стосувалася нашої вразливості перед Москвою. Очевидно, дипломата зачепила підтримка Україною російського меморандуму. Хоча кому, як не йому, повинно бути відомо, що офіційного документа Козак і К° не представили ні українському Президентові, ні нашому послу в Молдові. Більше того, за словами останнього, вищезгаданий меморандум існував у 18 (!) примірниках. Тож який із них схвалила Україна, залишається тільки здогадуватися.

Поведінка Гілла дивує також тому, що останнім часом почала набирати чіткіших обрисів позиція України стосовно військово-гарантійної операції в Придністров’ї. Виступаючи на міжнародній конференції «Україна і Молдова: шлях до ефективного співробітництва в Європі, що інтегрується», організованій Центром миру, конверсії та зовнішньої політики й Фондом Фрідріха Еберта, начальник третього територіального управління МЗС Віталій Москаленко більше ніж однозначно заявив: «Україна розділяє спільні з Молдовою погляди щодо ідеї проведення військово-гарантійної місії під егідою ОБСЄ після досягнення остаточного врегулювання придністровської проблеми та візьме безпосередню участь у діяльності цієї місії. Українська сторона також підтримує позицію країн — членів ОБСЄ стосовно необхідності беззастережного виконання Російською Федерацією зобов’язань про виведення своїх військ із території Республіки Молдова».

Утім, на ситуацію в регіоні Росія цілком може впливати й без своїх миротворців. Для цього в неї вистачає економічних важелів. Йдеться передусім про енергетичну залежність Молдови від Росії та про експорт молдовської продукції на російські ринки. Досить зазначити, що в Росію експортується 80% усієї винної продукції Молдови (тоді як Україна споживає лише 5%, Білорусь — 9%). Росіяни грають першу скрипку й у приватизаційних процесах у Придністров’ї. Тільки торік тут знайшли собі господарів 14 великих підприємств, у список для приватизації на 2004 рік включено ще 75.

Сказати, що Україна не намагається якось закріпитися на території своєї південно-західної сусідки, — теж неправда. За обсягами експорту українських товарів і послуг Молдова нині на другому місці серед країн СНД. Товарообіг за чотири роки зріс на 231%. Серед результатів «гуманітарного прориву» України в Республіку Молодова — українська школа в місті Рибниця й українська гімназія в Бендерах (комп’ютерний клас, до речі, подарував колишній мешканець міста Петро Порошенко).

Тим часом турбота Києва про 300 тисяч одноплемінників у Придністров’ї так і не вилилася у відкриття консульської установи в Тирасполі. «Нам із Києва постійно відповідають, що Молдова не дає згоди. Насправді в керівництва України просто немає політичної волі... Усі говорять, що Росія чинить експансію в Придністров’ї, але хто заважає робити це Києву?» — зауважив у розмові з автором цих рядків голова Спілки українців Придністров’я Володимир Боднар. Уїдають і з іншого приводу. Народний депутат України Олександр Турчинов нібито обіцяв місцевій владі винести на розгляд Верховної Ради законопроект про визнання Придністров’я, але так і не зробив цього. А створена недавно в українському парламенті робоча група з вирішення придністровського питання нібито так і не потішила своїх тираспольських колег знайомством ні зі своїм головою, ні з іншими членами об’єднання. І це притому, признавалися «ДТ» представники місцевої влади, що якби тільки Київ дав добро на приєднання Придністров’я до України, то ні про які переговори з Молдовою на тему федерації і мови не було б. «Наші люди просто не уявляють себе в одній державі з Молдовою. Ми йдемо на це тільки заради того, щоб покінчити з невизначеністю», — таке їхнє головне пояснення.

Чого ж справді хочуть люди, має визначити референдум. Ось тільки яке питання буде винесено на всенародний розгляд, дипломатам і політикам вирішити так і не вдалося. Смирнов у всіх інтерв’ю продовжує твердити, що саме плебісцит повинен дати відповідь: чи хочуть придністровці й молдовани створювати одне з одним спільну державу.

Очевидно, що придністровська влада для себе це питання вже вирішила. Як інакше пояснити те, що головні інформаційні рупори ПМР мало не щодня цитують члена делегації Парламентської асамблеї НАТО — лорда Джоплінга, котрий під час зустрічей із придністровським керівництвом нібито щоразу дивувався: «Що спільного між двома берегами? Не хотіли б ви жити окремо?»

А голова місії ОБСЄ напередодні зазначив, що на референдумі жителі Республіки Молдова мають визначити винятково долю Конституції нової федерації. Причому голосування повинно бути спільним для двох берегів, а не окремим, як пропонує натхненний прикладом Кіпру придністровський лідер.

На кишинівських євроінтеграторів справив враження інший момент із процесу кіпрського врегулювання: навіть розділена на дві частини країна може вступити в Євросоюз. Очевидно, у молдовській столиці далеко не всі усвідомлюють, що для штурму брюссельської штаб-квартири ЄС одного членства в СОТ і присутності в рядах Пакту стабільності для Південно-Східної Європи явно замало. А Європейський Союз і США будуть щедро роздавати компліменти Вороніну, поки над миротворчою місією в Придністров’ї майорить російський прапор.