Молдова: в усьому винні посередники?

У розпал передвиборної кампанії в Молдові Україна намагається реанімувати переговорний процес з придністровського врегулювання. За кілька днів українським дипломатам вдалося організувати п’ятисторонні консультації в Одесі. Значення цієї зустрічі різко зросло після того, як молдавські поліцейські заборонили в’їзд до Придністров’я послу України в Молдові Петру Чалому, послу Росії Миколі Рябову та главі місії ОБСЄ Вільяму Хіллу. У відповідь на досить жорстку реакцію Києва та Москви кишинівські політики посилалися на прийняту 6 січня постанову про обмеження в’їзду до східних районів РМ закордонних дипломатів і порадили роздобути в молдавському МЗС спеціальний дозвіл на багаторазові поїздки до Придністров’я. За нашою інформацією, пан Хілл уже замовив собі «мультивізу» у ПМР, а ось два інших посередники від пропозиції «конституційної молдавської влади» поки що відмовилися. Можливо, у нових умовах їм доведеться відвідувати Придністров’я, замаскувавшись під простих громадян сусідніх держав — замість дипломатичного паспорта використовувати закордонний, а замість посольської машини — таксі.

Насправді, зробивши настільки екстравагантний крок — не пустивши голів дипломатичних місій на переговори з лідером невизнаної ПМР, — молдавський президент укотре вилив своє роздратування на роботу міжнародних посередників. Тональність молдавської влади не змінилася і після консультацій в Одесі. Щойно глава молдавської делегації дістався Кишинева, інформаційні агентства замайоріли повідомленнями: «Посередники не виявили до проблем того підходу, який міг би призвести до конкретних результатів».

Втім, є підстави думати, що текст цієї заяви виник у голові в пана Шови вже в перші хвилини одеської зустрічі, щойно кишинівському гостю стало відомо, що на консультаціях не буде присутній глава придністровської делегації Валерій Ліцкай. Пан Шова був настільки обурений, що поривався відразу повернутися до Кишинева. Хоча для інших учасників неприїзд міністра закордонних справ ПМР також став сюрпризом. Пізніше з’ясувалося, що В.Ліцкай у терміновому порядку вилетів до Москви (разом зі своїм патроном Ігорем Смирновим). Вочевидь, візит до Білокам’яної придністровський чиновник вважав настільки вагомим аргументом, що не подбав про те, щоб повідомити про зміну планів навіть організаторів зустрічі.

То що ж усе-таки змусило пана Вороніна переключитися з критики «транснаціонального кримінального угруповання» на міжнародних посередників? Цілком можливо, що на якомусь етапі переговорного процесу Воронін зрозумів, що розмовляти зі Смирновим те саме, що вести переговори з Кремлем: в обох випадках рішення приймає одна людина. Ось і під час останнього візиту до Москви Смирнов у категоричній формі повторив те, що учасникам переговорного процесу останнім часом доводилося вислуховувати від своїх російських колег: ні про яке виведення військ із Придністров’я до «політичного врегулювання конфлікту» не може бути й мови.

Вочевидь, що після відмови Вороніна підписати так званий меморандум Козака (російський план врегулювання придністровського конфлікту) у Москви залишився єдиний важіль впливати на ситуацію в Молдові — через Тирасполь. Хоча насправді кремлівські стратеги мають прекрасно розуміти: управляти Молдовою через Придністров’я, а Грузією через Південну Осетію та Абхазію — це, швидше, демонстрація слабкості, а не сили. Парад невизнаних республік, що відбувся в Москві минулого тижня (крім Смирнова, до Білокам’яної також прибули новообраний президент Абхазії Сергій Багапш і південноосетинський лідер Едуард Кокойти), свідчив про явну маргіналізацію зовнішньої політики Росії на пострадянському просторі. Щоправда, деякі експерти побоюються, що в такій ситуації з росіянами буде ще важче домовлятися з приводу виведення тих же російських баз. Чи це так, можна буде переконатися наприкінці лютого в Братиславі, де президенти Буш і Путін мають намір обговорити форми взаємодії на пострадянському просторі. Держдеп США встиг заявити, що визнає особливу роль Росії на Дністрі, але чекає від Москви конструктивних підходів, які дозволять покінчити з «існуючою проблемою».

Що ж до Києва, то він потрапив у немилість Кишинева за «сприяння контрабанді на придністровській ділянці українсько-молдавського кордону». А до того ж ніяк не піддавався на умовляння молдавської сторони провести спільний моніторинг цього відрізка кордону. Причому обов’язково на українській території. Молдавський прем’єр Василє Тарлєв уже доручив уряду підготувати щодо цього відповідні пропозиції.

Насправді на берегах Дніпра мають намір і надалі відкидати будь-які пропозиції Кишинева, що стосуються перебування молдавських митників на українській території. «Україна як незалежна суверенна держава спроможна самостійно забезпечити контроль своєї території. Це те саме, якби ви просили свою сусідку прийти та проконтролювати, як ви готуєте борщ», — спробував змоделювати ситуацію на побутовому прикладі один із учасників переговорів у розмові з «ДТ».

Українській стороні набагато більше до душі ідея введення на кордоні з Молдовою так званого обміну інформацією в автоматизованому режимі. За нашими даними, цей проект вже обговорювався в брюссельських кабінетах, і Європейська комісія висловила готовність профінансувати його в рамках програми ТАСІС. Крім того, українські дипломати ведуть переговори з єесівцями з приводу можливого сприяння демаркаційним роботам на кордоні з Молдовою. Якщо раніше молдавська сторона запевняла, що не може приступити до демаркації придністровського відрізка через відсутність коштів, то цього разу Кишинів запропонував «пропустити» дану ділянку й розпочати роботи з південної. Настільки дивна, на перший погляд, поведінка нашого південно-західного сусіди дипломатичні джерела «ДТ» пояснюють тим, що в молдавській столиці твердо переконані: якщо придністровці встановлять стовпчики зі своїм прапором — це буде рівнозначно тому, що Україна визнала ПМР.

Крім того, наприкінці минулого тижня Київ вустами першого заступника міністра закордонних справ із питань євроінтеграції Олександра Моцика вперше публічно заявив, що не заперечує проти розширення п’ятистороннього формату: «Україна виходить із того, що корисною була б участь Європейського Союзу і США в вирішенні цієї ситуації». Справді, розширення формату не представляє для України ніякої загрози. До речі, позиція Києва з виведення російських військ із Придністров’я та проведення багатонаціональної миротворчої операції під егідою ОБСЄ повністю збігається з баченням ЄС і Сполучених Штатів. Та, за нашою інформацією, і у Вашингтоні, й у Брюсселі сьогодні більше схиляються до ролі спостерігача в переговорному процесі. Тим паче що в них завжди є шанс вплинути на ситуацію по лінії ОБСЄ.

Та й зовсім не від кількості посередників залежить, чи зможуть сьогодні сторони відновити телефонний зв’язок між двома берегами Дністра або налагодити функціонування моста в селі Гура Бикулуй, проти чого виступають придністровці (на останніх консультаціях вони аргументували це тим, що молдаванам мостовий перехід насправді потрібний для... перекидання військ). Так у зоні військового конфлікту незабаром виглядатиме й внутрішній молдавський кордон: влада ПМР останнім часом устигла спорудити зі свого боку стільки блокпостів, що жителям Кишинева іноді легше дістатися території без п’яти хвилин члена ЄС Румунії, ніж до родичів у Тирасполь.

І тим паче ніякого відношення посередницькі зусилля США та Євросоюзу не можуть мати до ще однієї досить делікатної теми молдавсько-українського співробітництва. Як стало відомо «ДТ» від нашого дипломатичного джерела, найближчим часом Київ має намір внести до порядку денного питання щодо будівельної активності Молдови на березі Дунаю. Свого часу українська влада спокійно проковтнула спорудження нафтоналивного терміналу в шести кілометрах від українського порту Рені. Ледь більше місяця тому недобудований об’єкт у Джурджулештах викупили три азербайджанські компанії — «Азпетрол», «Азтранс» і «Азеррафінери». Вони не лише зобов’язалися погасити п’ятнадцятимільйонний борг Молдови перед ЄБРР, а й готові спорудити (зауважимо, без відповідної екологічної експертизи) ще вантажопасажирський порт і нафтоперегонний завод. І все це на 400 метрах землі, яку колись уряд Валерія Пустовойтенка подарував Кишиневу в обмін на ділянку дороги Одеса—Рені.