Молдова: кому дістануться лаври миротворця?

Чергова критична дата у відносинах Молдови і Придністров’я — перше вересня. Цього дня посередники переговорного процесу чекають від Тирасполя вирішення шкільного питання, від Кишинева — рішучого наміру продовжити переговори у п’ятисторонньому форматі й відмовитися від санкцій проти економічних агентів ПМР.

Посадити за стіл переговорів дві сторони найбільше намагаються країни—гаранти молдовсько-придністровського врегулювання. Київ і Москва, що розгорнули в останній місяць бурхливу миротворчу діяльність, мало не щотижня закликають не допустити ескалації конфлікту й шукати вихід із ситуації політичним шляхом. Врегулювати ситуацію на місці намагалися спецпредставник російського МЗС Ігор Савольський і спеціальний представник Президента України Олександр Моцик.

Не дивно, що як тільки вирування пристрастей по лінії Кишинів—Тирасполь почало спадати (цього разу Воронін назвав команду Смирнова «відморозками» і «членами транснаціонального злочинного угруповання», а влада ПМР охрестила колег із Правобережжя «комуно-фашистським режимом»), на Михайлівській площі в Києві поспішили зазначити: «За оцінками керівництва Придністров’я та Молдови, тільки завдяки безпосередньому втручанню Президента України Леоніда Кучми вдалося уникнути подальшого загострення і без того небезпечної ситуації».

Те, що офіційний Київ намагається реанімувати посередницьку активність у Придністров’ї, безумовно, факт позитивний. Інша річ, наскільки самостійна українська влада у виробленні тих чи інших пропозицій із молдовсько-придністровського врегулювання. Від представників ОБСЄ, наприклад, доводилося чути, що жодна значима ініціатива Києва з придністровського врегулювання сьогодні не оголошується без узгодження з Москвою. Понад те, в аналітичних колах припускають, що після провалу меморандуму Козака росіяни бояться багато світитися в Тирасполі і Кишиневі, тому вважають за краще тримати «на передовій» Київ. Справді, отримати ще один ляпас від ОБСЄ для претендента на роль головного пострадянського миротворця було б занадто. Тому для російського іміджу буде набагато вигідніше, якщо заблокованими виявляться ініціативи, озвучені Україною.

Хоча з деяких питань в української влади значно більше важелів впливу на конфліктуючі сторони з тієї простої причини, що Росія загального кордону з РМ не має. А в тому, що питання контролю над придністровською ділянкою українсько-молдовського кордону для Молдови надзвичайно принципове, ніхто вже не сумнівається: після провалених спроб підбити Київ на створення спільних митних постів (маючи, за нашою інформацією, в арсеналі підтримку таких серйозних західних партнерів, як США), Кишинів згоден навіть на варіант міжнародного моніторингу зазначеного відтинку, що раніше відкидав. Крім того, дипломати дедалі частіше доходять висновку, що саме з допомогою економічної блокади Воронін має намір зламати «придністровський режим». З погляду кишинівських стратегів, домігшись сприяння України в цьому питанні, проблему «сепаратистського режиму» буде вирішено за дві секунди. І немає нічого дивного в тому, що так багато галасу в Кишиневі викликала заява Ігоря Смирнова про рішення офіційного Києва пропускати придністровський експорт без митного оформлення Молдови. Або ж слова посла України в Росії Миколи Білоблоцького, який зауважив на прес-конференції в Москві, що блокування придністровських вантажів Кишиневом ускладнює його відносини з Києвом. «Такий підхід із боку Молдови нас не влаштовує», — резюмував дипломат.

У експертних же колах стверджують: молдовсько-придністровський конфлікт сьогодні — не що інше, як боротьба за власність невизнаної ПМР. І «шкільне питання» насправді не було приводом до виникнення сумнозвісної постанови молдовського уряду про економічні санкції стосовно «східних районів Молдови» — відтепер саме так кишинівські політики називають Придністров’я. «Просто молдовська влада не може спокійно спостерігати, як ключові підприємства Лівобережжя ідуть із молотка, минаючи Кишинів, а економічні агенти Придністров’я лише за останні півроку (і тільки за офіційними даними) експортували продукції майже на 200 мільйонів доларів», — поділився в розмові з «ДТ» один відомий кишинівський політолог.

Тінь придністровської приватизації чорною плямою лягає й на діалог Кишинева з Москвою: нові власники більшості промислових об’єктів ПМР — росіяни. Намір же Вороніна переглянути в майбутньому результати придністровської приватизації сприймаються в Кремлі як крок, націлений однозначно проти Росії.

Точно так само російські дипломати сприймають і погрозу офіційної влади Молдови відмовитися від п’ятистороннього формату переговорного процесу, якщо статус-кво по молдовських школах не буде відновлено. Воронін навіть визначився з оптимальною для Кишинева формулою: крім Росії, України та ОБСЄ, в ролі посередників мають також виступати Румунія, США і Євросоюз. Виходить, що як тільки росіяни почали вести сепаратні переговори з Києвом в обхід ОБСЄ (про що свідчать наші дипломатичні джерела), молдовська сторона, по суті, виступила за посилення ролі цієї організації, пропонуючи підключити до переговорів її найактивнішого учасника — Сполучені Штати.

Очевидно, тепер московським суфлерам Смирнова доведеться переключитися з дискредитації місії ОБСЄ в Молдові на блокування ініціативи Вороніна. Адже де-де, а в Москві мають чудово розуміти, що будь-яке розширення формату ускладнить реалізацію нав’язливої ідеї кремлівських стратегів — проведення в Молдові російської військово-гарантійної операції. Добре, що позиція Києва в цьому питанні, як поділилося з «ДТ» дипломатичне джерело, залишається незмінною: ми готові підключитися до тієї миротворчої операції у Придністров’ї, яка проходитиме під прапором ОБСЄ.