МОЛДАВСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Про Молдову в нас активно заговорили чомусь лише тоді, коли до влади в Кишиневі прийшли комуністи. А півроку тому в Україні, чий Президент вважає парламентську форму правління «катастрофою» для своєї країни, постаралися не помітити той факт, що сусідня республіка перша на теренах СНД перетворилася на парламентську.

А якими схожими були минулого літа молдавський і український політичні сюжети! Протистояння парламенту та президента, референдум, рішення Конституційного суду щодо двох законопроектів. Ось тільки розв’язки виявилися різними. У Молдові, де лише 101 депутат, 98 парламентаріям удалося провести конституційну реформу й перетворити президента на політичну декорацію. А в Україні в червні 2000 р. 242 народні обранці, потупивши очі, підкорилися волі гаранта і проголосували за урізання власних прав і розширення президентських.

А тепер молдавські комуністи, перемігши на виборах, самі того не відаючи, піднесли українському Президенту дуже своєчасний для нього подарунок у вигляді «залізного аргументу» проти пропорційної системи виборів і парламентської форми правління. Можна тільки здогадуватися, які політичні жахіття на тему «червоної загрози» нині готуються в деяких київських телестудіях для завтрашніх аналітичних передач. А в інших студіях і редакціях, московських, уже смакують, як молдавани зруйнують
ГУУАМ і приведуть за собою в російсько-білоруський союз (РБС) і Україну.

А насправді, переконано багато аналітиків, для паніки в України особливих причин немає. Більше того, прихід до влади в Молдові комуністів — не найгірший для нас варіант. Було б гірше, якби там перемогли прорумунські сили. А так румунізацію поки що відкладено (до речі, вельми цікавий факт: попри те, що близько 300 тис., тобто порядку 20% громадян Молдови мають ще й румунське громадянство, за прорумунську ХДНП уже треті вибори поспіль голосує лише якихось 8%). Так, Молдова, найімовірніше, обернеться на Схід, але при цьому її погляд неминуче наштовхнеться на Україну, і Кишиневу хоч-не-хоч доведеться активізувати співробітництво з Києвом. Бо навіть якщо Молдова справді приєднається до РБС і пожвавляться її економічні відносини з Росією і Білоруссю, то всі товаропотоки неминуче підуть через Україну.

З’являються в Києва світліші перспективи й у розв’язанні юридичних проблем із Кишиневом — ратифікації молдавським парламентом договору про держкордон між нашими країнами та визнання прав і врегулювання відносин власності. Якщо раніше українській стороні доводилося «обробляти» чотири фракції молдавського парламенту, які постійно озиралися одна на одну й по черзі діставали «патріотичну карту», то тепер домовлятися треба лише з однією. І, скоріш за все, навіть не з фракцією, а з однією людиною — лідером компартії Володимиром Вороніним (стверджують, що демократичний централізм у молдавських комуністів розвинений надзвичайно).

Стосовно майбутнього союзу Молдови з Росією і Білоруссю, то й це ще не факт. Кому як не Україні знати різницю між передвиборними обіцянками про любов до Росії, про підвищення статусу російської мови та подальшою політикою. У перші ж дні після перемоги молдавські комуністи продемонстрували явну відсутність будь-якого бажання поспішати з виконанням програмних зобов’язань. І хоча вони тепер цілком у змозі як завгодно змінювати конституцію країни, і статус другої державної можна було б надати російській мові в стінах парламенту, В.Воронін повідомив, що для цього все-таки потрібен референдум. «Но сначала, — зауважив він в одному з інтерв’ю, — надо что-нибудь положить на язык, а потом уже говорить о языке».

Не виключено, що й до другої «проросійської» обіцянки підхід буде аналогічний. До речі, офіційні представники Партії комуністів Молдови вже публічно наголосили на тому, що партійна програма передбачала вивчення питання про приєднання до російсько-білоруського союзу. А сам В.Воронін (до найбільших захоплень котрого, як стверджують люди, що особисто знають його, зовнішня, а тим паче геополітика ніяк не належать) повідомив, по-перше, що його партія не збирається істотно змінювати зовнішню політику країни, а по-друге, відкритим текстом про готовність завтра ж приєднатися до РБС не заявив, а ніби переклав тягар ухвалення рішення на самі Росію і Білорусь: «Ми маленька та бідна країнf, і в першу чергу слід запитати, чи хочуть ці країни, аби ми до них приєдналися».

Росія, безумовно, хоче. Питання в тому, чи може вона собі це дозволити. На думку головного редактора часопису «Політична думка» Олександра Дергачова, прихід до влади в Молдові проросійськи налаштованих лівих сил, які не мають реалістичної програми реформ, подарунок для Москви занадто дорогий. Неефективна економіка, величезні борги як перед Заходом, так і перед самою РФ, — кому потрібен ще один такий нахлібник? Російська преса наввипередки кричить, що Кишиневу потрібно відразу дати зрозуміти: чергові утриманки Москві не потрібні, і Молдова сама по собі їй теж не потрібна, а «головним призом» для Білокам’яної повинна стати Україна.

Формальний союз Росії, Білорусі й Молдови може реалізуватися, якщо геополітичні або навіть, радше, ностальгічні міркування таки переможуть економічні. По-перше, Росія хоче якнайдовше зберегти військову присутність у Молдові. Певне позиція комуністів у цьому питанні буде м’якшою, ніж у їхніх попередників, особливо якщо їм пообіцяють реструктуризацію боргів. По-друге, на Молдову необачно покладається роль могильника ГУУАМ і важеля впливу на Україну.

Але входження Молдови в російсько-білоруський союз, переконаний О.Дергачов, не загрожує Україні ніякою реальною небезпекою, оскільки цей союз стане ще більш одіозним і ефемерним, ще раз продемонструє нерозбірливість смаків і геополітичні апетити Москви та зробить ще очевиднішим те, що інтеграційні процеси, нав’язані згори, ні до чого путнього не приводять. А стосовно ГУУАМ, то, на думку експерта фонду «Стратегія-1» Михайла Гончара, на перспективи цього об’єднання, стрижнем якого є Грузія, Азербайджан і Україна, факт наявності чи відсутності «підпряжного елемента» — Молдови, з огляду на її величину, не вплине. Молдова й до приходу комуністів була не вельми активна в ГУУАМ, використовуючи його радше як елемент тиску на Росію в питаннях боргів і виведення 14-ї армії. А припинення участі Молдови в ГУУАМ буде скоріше морально-політичним уколом для самолюбства об’єднання, ніж катастрофою, вважає аналітик. Утім, цілком можливо, що РМ і не захоче поривати з цією організацією. По-перше, їй зовсім не потрібно погіршення відносин з Україною, а по-друге, для Росії може виявитися навіть вигідним членство в ГУУАМ Молдови, руками якої можна буде вставляти палиці в колеса цієї організації.

Вирішальну роль Росія може відіграти у відносинах Кишинева й Тирасполя. На перший погляд, умови для врегулювання придністровської проблеми склалися ідеальні: і молдавські комуністи, і придністровські лідери сидять на конику зближення з Росією. Здавалося б, хутенько об’єднуйтеся і «go to the USSR». Але в Тирасполі сьогодні говорять про реалізацію «найгіршого сценарію». За майже десятиліття придністровська верхівка цілком незле влаштувалась у своїй невизнаній республіці, живучи за рахунок напівтіньової економіки і, подейкують, потоків контрабанди, і за великим рахунком ніяке об’єднання їй не потрібне — ні з Молдовою, ні з Росією.

Лідери ПМР передбачали перемогу комуністів у Кишиневі та «крадіжку» своїх ідеологічних козирів і заздалегідь провели масовану кампанію через придністровські ЗМІ та громадські організації, переконуючи населення в недовговічності молдавського комуністичного режиму, невідворотності «болгарського варіанта» й неминучості нового витка румунізації. А мін’юст Придністров’я навіть попередив, що програмні положення ПКР фактично передбачають ліквідацію Придністровської республіки.

Найближчим часом Тирасполь має чекати жорсткого пресингу як із боку Молдови, так і з боку Москви, вже неабияк роздратованою його незговірливістю. Комуністичному Кишиневу, аби хоч якось упоратися з економікою, конче потрібна ПМР, на території якої залишилася значна частина промисловості Молдови. Крім того, повернення «блудного Тирасполя» стало б для комуністів величезним політичним козирем і продовжило б їхнє перебування при владі. Не відмовилася б від такого козиря й Москва, котрій, на думку М.Гончара, потрібен зразково-показовий приклад відновлення територіальної цілісності якої-небудь «проблемної» держави СНД із подальшим «добровільним» обмеженням незалежності його центральної влади та делегуванням частини суверенних повноважень у рамках, скажімо, СНД або ЄЕС. Якщо «приклад» вийде в Молдові, то згодом подібну модель врегулювання Росія могла б запропонувати важливішим для неї Грузії і Азербайджану, а як плату за успішне посередництво, приміром, «попросити» підписати угоди про входження у військовий блок. РФ саме приміряє нині радянський «секонд-хенд» — брежнєвську доктрину обмеженого суверенітету. Тож у цих умовах «приходу апетиту під час їжі» для України, хоч як цинічно це не звучить, можливо, найвигіднішим було б збереження нинішнього статус-кво між Тирасполем і Кишиневом. А експерти саме це і пророкують: найближчим часом очікувати врегулювання придністровської проблеми не можна через як і раніше жорстку позицію ПМР.

Ну і, звісно, в України з’явилася неоціненна, а головне, безкоштовна можливість поспостерігати за діями комуністів біля керма сусідньої держави. Уперше на пострадянському просторі вірні ленінці виявляться віч-на-віч із реальними економічними проблемами. У день оголошення результатів виборів ще діючий президент Молдови Петру Лучинський заявив, що на Партію комуністів тепер лягає вся відповідальність за стан справ у країні: «На нинішніх виборах було розв’язано дуже важливу для Республіки Молдова проблему — усі структури державної влади будуть однакового політичного забарвлення. А це означає, що не буде можливості уникнути відповідальності та звалити її на когось». Проте Володимир Воронін у відповідь уже встиг заявити, що хоча в комуністів буде більшість мандатів, вони не формуватимуть власний уряд, а закликають до співробітництва всі провідні політичні сили, що вболівають за подальшу долю республіки й народу. Повідомив лідер ПКРМ і про те, що не збирається змінювати економічну систему й повертатися до державно-адміністративної системи управління, дозволяти будь-кому влазити в банківську сферу, а також змінювати меморандум, підписаний з МВФ.

У непростій для комуністів ситуації, вважає О.Дергачов, альтернатива для них буде дуже жорсткою: або досить далеко відійти від своїх програмних положень (і тоді ніщо, крім влади, вже не сприятиме перетворенню комуністів на більш сучасних, більш європейських лівих), або цілком себе дискредитувати й назавжди зійти з політичної сцени.