На ньому було дефолтне вихідне вбрання — червона хламида в жовтих серпах і молотах, останній оплот непопулярної російської ідентичності й додаткова гарантія, що бездіяльне людство дасть йому спокій.
Віктор Пелевін. «Любов до трьох цукербринів»
Дмітрій Мєдвєдєв, двічі прем'єр і один раз президент РФ, а нині заступник голови Ради безпеки Росії та голова партії «Єдина Росія», підключився до «зливань» у російському виданні «Коммерсантъ» із нагоди підготовки саміту в Нормандському форматі та можливої особистої зустрічі президентів України й РФ і опублікував памфлет із п'яти пунктів. У ньому він декларує неможливість вести переговори з керівництвом України, як позбавленим «идентичности», до того моменту, доки воно не зміниться на «адекватное». Це не єдині слова в тексті, які відбивають сучасну ідентичність російської зовнішньополітичної лексики, що вже кілька років як введена в обіг на високому дипломатичному рівні. Є в памфлеті Мєдвєдєва і про «размажут мозги по стенам», і про «нашить на спину желтую звезду» — на згадування президента України, і про «ублюдочные документы типу «закона» о коренных народах Украины», і про «организацию дебильных «Крымских платформ».
Памфлет отримав публічний позитивний відгук від прес-секретаря президента РФ Дмітрія Пєскова — цілком адекватна оцінка сучасної ролі Мєдвєдєва в російській системі влади. З початком виборів до Держдуми, на яких очолювана ним партія здобула чергову конституційну перемогу, Мєдвєдєв зник із інформаційного поля. До більш-менш значної участі у виборчій кампанії його не допустили. На передвиборному з'їзді «Єдиної Росії» він з'явився тільки для того, щоб погодитися з таким станом справ. Потім лише дещиця тих, хто вивчає російську політику за сайтом kremlin.ru, могли спостерігати Мєдвєдєва на екрані щотижневих відеоконференцій Владіміра Путіна з постійними членами Ради безпеки РФ. Але з середини літа і виходом на фінішну пряму операції «вибори» й ці збори російського «політбюро» було поставлено на паузу. Коли вони наприкінці серпня відновилися, Дмітрій Мєдвєдєв на них не з'являвся. У вересні він непомітно для росіян відсвяткував свій день народження й так само непомітно дав інтерв'ю Deutsche Welle про роль Ангели Меркель. Коли, за результатами виборів, почалося розсаджування російських кадрів, Путін усе-таки витяг Мєдвєдєва на одну зі своїх публічно висвітлюваних відеоконференцій, але тільки для того, щоб той сумирно підтримав рішення Путіна про переобрання В'ячеслава Володіна, свого постійного конкурента на голову Держдуми. Минулого тижня Мєдвєдєв нарешті з'явився на відеоконференції постійних членів Ради безпеки РФ, а тепер ось опублікував згаданий памфлет.
Така ідентичність з вивороту джерела гучних претензій до українського керівництва. Від нього можна було б відмахнутися, як і від офіційної представниці МЗС РФ Марії Захарової. Але можна цього й не робити. Дмітрій Мєдвєдєв коротко, стисло і, ймовірно, точно виклав картину світу, якою російська влада керується стосовно України. Частинами її багатократно представляв Владімір Путін, але тут вона викладена так само ясно, як короткий курс історії ВКП(б) Йосипом Сталіним, із поправкою на сучасну російську лексику: замість Зінов'єва й Камєнєва, «высунувшихся», але «спрятавшихся в кустах», на порядку денному Кремля тепер «дебильная «Крымская платформа».
Синопсис картини світу, представлений Мєдвєдєвим, такий. Усі, хто воював з СРСР, — «фашисты», усі, хто воює з РФ, — «неофашисты». Їх в Україні меншість, але вони захопили її і «желтой звездой на спине» шантажують продажну українську еліту, із президентом включно, який мусив вивернути свою ідентичність навиворіт. Україна давно б зникла, якби не західна допомога. Україна потрібна Заходу лише для того, щоб воювати з РФ, і в нагороду здобуде лише свій крах. Продажні українські еліти неадекватні, оскільки готові продатися не тільки РФ, а й Заходу за «пятиалтынный» (тут Мєдвєдєв сплутує ординську валюту з американською). Понад те, українські еліти реагують на «бурление в Раде», звертають увагу на громадську думку, — які ж вони після цього еліти? Справжні адекватні українські еліти мають продаватися тільки Росії, і тоді з ними можливі переговори про спільне майбутнє. Проросійська послідовність у їхній продажності згодом сформує в них правильну ідентичність, і тоді вони отримають вищу російську нагороду — довічну «пятиалтынную» ренту з кожного кубометра прокачаного і купленого російського газу.
Ця картина світу не підступна, вона — вульгарна. Ніякого «хитрого плану Путіна» в ній немає. Годі сумніватися, що РФ відверто викладає її в переговорах про «внутрішньоукраїнський конфлікт» із європейськими країнами та США. Ця картина дає відповідь, з ким в Україні та в якій послідовності Кремль готовий вести переговори про російські умови «рівноправного співробітництва». А саме — це ідентичні продажні еліти, готові рішуче контролювати державні інститути і суспільство задля дотримання досягнутих із Росією домовленостей. «Зачем они вам?» — запитує Кремль своїх «западных партнеров».
У тому, що це сказано публічно, із розрахунку бути почутим не тільки на Заході (де це вже втомилися слухати), а й в Україні (де це — певною мірою новина), немає ознак невпевненості чи надмірних вимог із боку російської влади. На цьому тлі навіть хамство непомітне, якщо дивитися з РФ, оскільки воно зливається зі щирістю: ми так на вас дивимося й так ведемо переговори.
Це вже другий поспіль значний злив у «Коммерсанте» про російську політику стосовно України. Тижнем раніше було викладено зміст умов РФ, переданих Україні кілька місяців тому для проведення Нормандського саміту і, можливо, особистої зустрічі президентів. Вони передбачають відновлення ознак нормальності (скасування санкцій, призначення послів, відновлення транспортного сполучення), наче й не було анексії Криму та окупації ОРДЛО. Крим виводиться за дужки остаточно й назавжди. З російськими адміністраціями в ОРДЛО (але не Кремлем) Києву буде дозволено вести переговори про врегулювання конфлікту. В обмін Україна отримає новий контракт на прокачування газу після 2024 року.
Смисл появи цих «зливів» відкрився швидко. Вони сталися напередодні візиту до РФ, який, на запит США, готувався довго й потай, для триденних переговорів заступниці держсекретаря США Вікторії Нуланд. Коли вона вже перебувала в Москві, у Владіміра Путіна відбулися тристоронні телефонні переговори з усе ще чинною канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель та президентом Франції Емманюелем Макроном. Порядок денний переговорів Нуланд широкий і включає, зокрема, й Україну. Меркель і Макрон говорили з Путіним конкретно про Україну. Російський президент погодився на якнайшвидшу зустріч міністрів закордонних справ у рамках Нормандського формату та перспективу саміту.
США, Німеччина і Франція досить наполегливо просувають проведення саміту в Нормандському форматі і, можливо, особистої зустрічі президентів України та Росії. Але навряд чи питання стоїть так вузько, як виконання Мінських домовленостей. Західні партнери хочуть упевнитися, що, поки вони будуть зайняті Китаєм (над яким нависла економічна криза, що робить його політику менш передбачуваною) та іншими глобальними питаннями, РФ не розпочне обтяжливу для європейської безпеки ескалацію конфлікту навколо України. Підходящий інструмент фіксації взаємних гарантій — саміт Нормандського формату — бажано провести ще до зміни канцлера Німеччини, інакше узгодження умов може надовго затягнутися.
Мєдвєдєв натякнув, і російські ЗМІ вустами спікерів дрібніших роз'яснили: Україна не є предметом відносин РФ із Заходом і не може бути використана для глобальних «розмінів» із таких питань, як ядерна зброя та відносини з Китаєм. Вікторії Нуланд, імовірно, буде сказано, що РФ готова відкласти «повернення» України на невизначений термін, якщо Захід не заважатиме їй готувати таке «повернення», коли воно стане можливим невоєнними засобами. Нині РФ потрібна від України лише згода на «нормальні» відносини, включно з прозорими кордонами та трансляцією російського телебачення, залишаючи за дужками Крим і ОРДЛО. Це й буде виконанням Мінських угод у їхній поточній російській інтерпретації, яка пропонується США, Німеччині та Франції для зняття санкцій проти РФ. В обмін вона, ймовірно, готова пообіцяти відмовитися від військової ескалації стосовно України та укласти новий газовий контракт. Можливо, це й буде порядком денним нового Нормандського саміту.
США, Німеччина і Франція, з одного боку, і РФ — з іншого, однаково згодні, що питання кризи навколо України потрібно максимально швидко й на значну перспективу закрити. Різниця в тому, що, на переконання США, винесення за дужки Криму та «заморожування» ОРДЛО має звільнити Україну у виборі шляху подальшого розвитку. Росія ж погоджується тільки на те, що Україна може зберігати державність лише доти, доки не виникнуть умови для її безболісного «повернення». Це коридор, у який, імовірно, буде поставлена Україна у визначенні власної переговірної позиції щодо виконання Мінських домовленостей. Самі собою вони вже навряд чи комусь цікаві, крім як інструмент алегоричного вираження зовнішньої політики.
Більше статей Олексія Іжака читайте за посиланням.