Між Веймарським і Боннським сценаріями

Сучасний російський антиамериканізм і повоєнний німецький досвід

З часу виходу книжки Олек­сандра Янова «После Ельцина: «Веймарская» Россия» у 1995 році (М.: КРУК) деякі завбачення Янова щодо постєльцинського періоду справдилися. Насамперед протягом останніх років частина російської еліти запозичила параноїдне бачення зовнішнього, передусім, західного світу, яке у 1990-х роках було лише ідеологією крайніх правих маргіналів і палеокомуністів. Можливо, це ще не робить виправданим подальше порівняння Яновим розвитку подій у пострадянській Росії та міжвоєнній Німеччині. Та безперечно, що, попри відносну політичну стабілізацію та стрімке економічне зростання останніх років, ультранаціоналізм, фанатичний антиамериканізм і пострадянський еквівалент Dolchstosslegende (легенда про удар ножем у спину) стали, як раніше у Веймарській республіці, важливими інтелектуальними та політичними течіями в Російській Федерації. Так само, як і безліч німецьких політичних діячів, учених і публіцистів після Першої світової війни, багато російських лідерів, інтелектуали і журналісти сьогодні декларують, що втрата їхньою країною чималих територій, зниження її ролі в міжнародних відносинах і жалюгідний стан справ у цілому, — усе це наслідки інспірованої Заходом таємної змови. Нібито кілька «демократичних» зрадників виступили в ролі аме­риканської «п’ятої колони», про­дали національні інтереси та призвели країну до провалля втрати рідної культури, давніх традицій і власної ідентичності з допомогою тотальної вестернізації.

З моменту першого дослідження Яновим цієї теми в середині 1990-х, зіставлення Росії з передфашистською Німеччиною повторювалося не раз. Не менш адекватне посилання Янова на досвід Німеччини вже після Другої світової війни і великий успіх Боннської (1949—1990 рр.) та Берлінської (1990 р. — по сьогоднішній день) республік, навпаки, згадувалися рідше. Це попри те, що йдеться про ту саму Німеччину, яка нині в очах багатьох представників російської еліти набула ролі ледь не найпривабливішого та бажаного союзника Росії. Не тільки російські західники чи помірні патріоти, включаючи Володимира Путіна, виділили Німеччину як країну, що була б найбажанішим супутником Росії на міжнародній арені та найкращим партнером для близького економічного і культурного співробітництва. Навіть різноманітні націоналісти, зокрема Володимир Жириновський, Олександр Дугін і Геннадій Зюганов, зізналися у своїй повазі до Німеччини та інтересі в більш близькому російсько-німецькому співробітництві.

Такі наміри можна лише вітати, але вони часто не відповідають розумінню або визнанню того, чому й як Німеччина стала таким привабливим потенційним компаньйоном, зразковим товариством і популярним туристичним напрямом для росіян сьогодні. Понад те, розвиток Боннської республіки після 1945-го міг би послужити моделлю для розвитку Росії після холодної війни. Так само, як розвиток Німеччини після Першої світової війни у певному сенсі мав стати застереженням для пострадянських лідерів, її відродження після Другої світової війни могло бути повчальним прикладом для російської еліти сьогодні.

Найважливіший урок, який Боннська і Берлінська республіки можуть дати сьогоднішній Росії, стосується не стільки внутрішніх справ країни, скільки її відносин із зовнішнім світом, бачення західної цивілізації і насамперед зв’язків із Сполученими Штатами Америки. Федеративна Республіка Німеччина була окупована американськими військами після Другої світової війни; її суверенітет був обмежений західними державами на чолі зі США аж до кінця «холодної війни». У той час, як політичні лідери Боннської республіки, заснованої в 1949 р., були вільні визначати, який саме різновид демократичного порядку матиме їхня країна, очолюваний Сполученими Штатами західний нагляд за повоєнним розвитком Німеччини передбачав, що демократія залишиться єдиним вибором для німців. Як і сучасна Японія, сьогоднішня Німеччина великою мірою — результат американського іноземного втручання під час як Другої світової, так і «холодної» війн.

Протягом десятиріч Німеччи­на була й сьогодні залишається найважливішим союзником США на європейському материку. Хоч німецька критика стосовно американської зовнішньої політики часом була та є жорст­кою, як, наприклад, під час непродуманих інтервенцій Білого дому у В’єтнамі чи Іраку, переважна більшість німецьких еліт продовжує підтримувати або принаймні приймати лідируючу роль Сполучених Штатів для західного світу, невід’ємною частиною якого стала тепер і Німеччина.

Якщо пригадати, так було не завжди. Як і в Росії сьогодні, чимало представників німецької політичної та інтелектуальної еліти міжвоєнного періоду пишалися тим, що їхня батьківщина не є частиною Заходу, не потребує ліберальної демократії, і, натомість, дотримується цивілізаційного Sonderweg — особливого шляху. Найбільш, урешті-решт, послідовним і популярним проповідником цієї ідеї виявився Адольф Гітлер. Парадоксально, але саме ультра-патріот, антиліберал і псевдодемократ Гітлер, а не німецькі західники, залишили німцям у спадщину (крім зруйнованої та розділеної країни) глибоко неоднозначне ставлення до власної національної ідентичності. Адже мало бути навпаки: не тільки за логікою нацистської ідеології, а й на думку багатьох, якщо не більшості німецьких політичних, культурних і громадських лідерів Веймарської республіки, скорення Німеччини Заходом у результаті Другої світової війни мало призвести до втрати німецького національного самовизначення і німецької етнічної специфічності. Події 1945 року могли мати набагато гірші наслідки, ніж ті, які сталися з Німеччиною після поразки 1918 р. Можливість незалежного розвитку країни не тільки стала обмежуватися Заходом, як це було після Першої світової війни; вона була цілком втрачена після беззастережної капітуляції Третього рейху 8 травня 1945 року. Це — якщо вірити риториці більшості німецьких політичних діячів, професорів і письменників Веймарської республіки — повинно було стати початком кінця німців як самостійної нації.

Що ж сталося насправді: німецьке антизахідництво призвело до нацизму, який залишив сьогоднішній німецькій національній самосвідомості нерозв’яз­ну проблему — дилему вічної відповідальності німецького народу за жахи Другої світової війни, концтаборів і Голокосту. І, хоч як дивно, очолюване США західне домінування над Німеччи­ною з 1945 до 1990 рр. стало, з другого боку, одним із головних чинників у набутті німцями нового почуття самоповаги як однієї з найбільш економічно успішних і культурно впливових націй повоєнної епохи.

Сьогодні не десятиріччя фак­тич­ного американського контролю над Німеччиною, а спадщина патологічної недовіри до захід­них ідей та інститутів під час Веймар­ської республіки є причиною, через яку в багатьох німців двоїсте ставлення до власної національної історії. А багаторічна американська окупа­ція ФРН ніяк не завадила про­цвітанню бізнесу, науки й культури в Боннській і Берлін­ській республіках. Вона також не викликала втрати таких споконвіку німецьких традицій, як виготовлення найсмачніших сосисок, організація найбільшого щорічного фести­валю пива чи виробництво най­кра­щих автомобілів у світі.

Пронімецьки налаштованим російським політикам і політко­мен­таторам варто було б замисли­тися, чому Німеччина сьогодні настільки приваблива для них. Серед інших чинників, вочевидь, це й та обставина, що вона була забезпечена протягом багатьох десятиріч «американською парасолькою». Не повна інтеграція Німеччини в НАТО, не її дружба з Америкою, а, навпаки, антизахідна спадщина Німеччини зму­шує німців сьогодні вагатися — що незбагненно для багатьох росіян — у вираженні гордості своєю національною історією. Якщо самобутність культури Німеччини й зменшилася сьогодні — це не результат «американського промивання мізків», як це хотіли б уявити деякі російські антиамериканісти. Навпаки, це — результат відчуття відпо­відальності за смерть і страждання десятків мільйонів європейців (серед них мільйонів росіян!) у 1939—1945 рр. І, навпаки, амери­кан­ська опіка над Боннською республікою 1949—1990 рр. при­звела до відродження нової, кра­щої Німеччини, й дала німцям можливість як наново набути гор­дості своїми сучасними досягненнями, так і стати віч-на-віч перед злочинами своїх предків перед росіянами, українцями, євреями, білорусами, поляками, циганами та багатьма іншими народами.

Історія повоєнної Німеччини, таким чином, несе в собі важливі відомості для Росії: будьте обе­реж­ні у визначенні того, що, врешті-решт, справді патріотично й хто насправді істинний патріот! Само собою зрозуміло, що ні Захід у цілому, ні Сполучені Штати зокрема не бездоганні. Їхні політика та методи не повин­ні сліпо копіюватися; у багатьох випадках — особливо в останні роки — їхні дії слід жорстко кри­тикувати. З другого боку, досвід Боннського періоду німецької іс­торії свідчить, що навіть ціл­ковита інтеграція в західні струк­тури й окупація американською армією раніше фанатично антизахід­ної держави не призводить до розпаду національної культури цієї країни, а може натомість забезпечити умови для вражаючого національного відроджен­ня.

Сьогодні Росія не поставлена перед необхідністю цілковито інтегруватися в західний світ, як і не перебуває під загрозою американської окупації. Проте її становище на міжнародній арені стає з кожним роком дедалі небезпечнішим унаслідок прогресуючого поширення в російському суспільстві ексцентричних теорій змов, ірраціонального антиамери­канізму та фантастичних інтерпре­тацій світової політики — які багато в чому наслідували зразки німецької політичної думки, пуб­ліцистики і журналістики 1918—1933 рр. Понад те, деякі політко­мен­татори, як, наприклад, вищезга­даний Олександр Дугін, не соромляться публічно відтворювати теорії таких німецьких інтелектуалів, як Карл Шмітт чи Герман Вірт, біографії котрих заплямовані тимчасовим співробітництвом із нацистським режимом і котрі тому дискредитовані в самій Німеч­чині.

Залишається надія, що явна симпатія більшої частини російсь­кої еліти до сучасної Німеччині спонукає її розпізнати всі, без винятку, джерела та основи розквіту Німеччини після Другої світової війни — зокрема прийнят­тя Німеччиною західної демокра­тії та її міцний союз зі США. Ос­тання обставина також означає, що як російські, так і сильні німецькі прагнення до більш глибокого співробітництва між обома країнами приречені на провал за умов зростання фун­даментального антиамери­канізму у російській політиці, журналіс­тиці та публіцистиці, що триває. Буде сумним жартом історії, якщо сучасні відносно близькі взаємини між Росією та Німеччи­ною стануть жертвою повторення помилок німецької еліти 1920—1930-х рр. політич­ними й інтелектуальними лідерами сьогодніш­ньої Росії.