Мистецтво еквілібру

Лідери багатьох країн світу з оптимізмом відреагували на перемогу Джо Байдена у президентських перегонах США. Хоча Дональд Трамп ставить під сумнів результати виборів і поки що не визнав поразки, європейські та азійські партнери вже висловили сподівання на відновлення співпраці у питаннях зміни клімату, подолання пандемії коронавірусу, традиційного військового та економічного союзництва, яке в період президентства Трампа зазнало серйозних викликів.

Японський прем'єр-міністр Йосіхіде Суґа в привітанні Байдену на сторінці Twitter зазначив, що з нетерпінням чекає співпраці з ним «для подальшого зміцнення японо-американського альянсу та забезпечення миру, свободи і процвітання в Індо-Тихоокеанському регіоні та за його межами». Союзницькі відносини зі США — пріоритет зовнішньої політики Японії упродовж довгих років. Відданість їм підтвердив і новообраний у вересні прем'єр-міністр Суга. Після відставки Сіндзо Абе його наступник пообіцяв дотримуватися зовнішньополітичного курсу свого попередника, і зокрема у відносинах зі США, для яких Японія тривалий час виступала одним із найважливіших компонентів забезпечення регіональної безпеки.

Однак останні чотири роки ці відносини підтримувалися на належному рівні переважно завдяки дипломатичному хисту Сіндзо Абе в налагодженні особистісних стосунків із Дональдом Трампом. На відміну від європейських союзників та уряду Південної Кореї, Японія уникла жорсткої критики з боку американського президента, однак мусила поступитися в питаннях тарифів; прийняти його рішення про односторонній вихід із Всеосяжної і прогресивної угоди про Транстихоокеанське партнерство, що є важливою торговою стратегією Японії в Азії; а також зіштовхнулася з вимогою вчетверо збільшити плату на утримання американського контингенту і загрозою виведення американських військових із території Південної Кореї, внаслідок чого країна підпадала б під пряму північнокорейську небезпеку.

Підхід Дональда Трампа до традиційних союзників в Азії характеризувався ефектом «каруселі»: з одного боку, критична важливість співпраці на тлі поглиблення суперництва з Китаєм, а відтак необхідність антикитайської коаліції для протидії йому, з іншого — скептицизм і критичність стосовно цінності союзницьких відносин. Ця роздвоєність призвела до хаотичного підходу у відносинах, примушуючи країни регіону шукати власні шляхи балансування між Китаєм і США, а також маневрувати до полюсів тяжіння на рівні сильних регіональних гравців.

У цьому контексті, Індо-Тихоокеанська стратегія (як спосіб інтеграції географії, геополітики, демократичних і політичних цінностей та свободи мореплавства в Індійському й Тихому океанах), проголошена Сіндзо Абе ще у 2007 р. і доповнена впродовж наступного терміну його перебування при владі, не тільки знайшла свій відгук в Індії, Австралії та країнах АСЕАН, а й була підхоплена у 2017-му самим Дональдом Трампом. Зростання економічної та військової потуги Китаю, викликані ним територіальні суперечки у Східно-Китайському та Південно-Китайському морях примусили Японію шукати способи його врівноваження, але при цьому уникаючи прямого зіткнення або обвинувачень.

В основу Індо-Тихоокеанської стратегії Японії покладено два ключових аспекти — безпеку і економіку. Формування відкритого й вільного порядку в Тихому та Індійському океанах, повага до свободи судноплавства і верховенства закону в морському просторі, вирішення територіальних суперечок згідно з міжнародним правом, утримання від застосування сили та примусу — основні принципи японського бачення стратегії, які згодом доповнилися ще й вільною торгівлею, — закріпили за Японією статус одного з ключових і послідовних прибічників стабільності в Індо-Тихоокеанському регіоні. Тим часом Сіндзо Абе вдалося нормалізувати відносини з Китаєм, які впродовж довгих років були досить напруженими, перевівши їх у площину прагматичного діалогу та тісної торгово-економічної взаємодії.

У зв'язку з цим останніми роками японська адміністрація навіть пом'якшила риторику і формулювання Індо-Тихоокеанської стратегії, користуючись термінами «бачення» або «концепція», очевидно щоб уникнути асоціацій із військовою стратегією та підкреслити її інклюзивність і характер співпраці в очах китайської сторони. Як і в очах партнерів з АСЕАН, які, попри територіальні суперечки з Китаєм, намагаються уникати прямої конфронтації і навіть у рамках однієї організації мають різний рівень політичної та економічної співпраці з ним, а також прагнуть запобігти втягуванню в конфлікт великих держав.

Однак посилення геополітичної конкуренції між США і КНР, а також прагнення Дональда Трампа використати Індо-Тихоокеанську стратегію задля створення антикитайської коаліції серед країн регіону утруднило маневрування Японії в рамках трикутника США—Японія—Китай, у якому США виступають важливим військово-стратегічним партнером, а КНР — торговим.

Ситуація ускладнилася ще й несподіваною відставкою в серпні нинішнього року Сіндзо Абе з його тісними особистісними стосунками з провідними світовими лідерами, якому Японія завдячує підвищенням міжнародного авторитету в Азії та світі. З приходом на посаду Йосіхіде Суґи, який хоч і був генеральним секретарем кабінету Абе, проте вважається новачком у сфері зовнішніх відносин, виникли побоювання, що Японія наразі може відійти від активної міжнародної діяльності. Принаймні до наступних парламентських виборів восени 2021 року, коли стане зрозуміло, чи залишиться Суґа на посаді, яку обійняв лише на рік. Нинішня ж спадкоємність політики Абе покликана гарантувати хоча б незмінність і безперервність його курсу, особливо в умовах нестабільності, викликаної пандемією COVID-19 та її наслідками.

Але побоювання виявилися марними, а незмінність курсу була продемонстрована в досить символічній формі: наприкінці жовтня Йосіхіде Суґа здійснив свій перший закордонний візит до В'єтнаму та Індонезії, повторивши поїздку свого попередника у 2012 році. Так новий прем'єр-міністр підтвердив стійке прагнення Японії підтримувати вплив у Південно-Східній Азії, яка виступає важливою складовою її бачення Вільного і Відкритого Індо-Тихоокеанського регіону. Крім того, поїздка передбачала й цілком конкретні домовленості про співпрацю у галузі економіки та регіональної безпеки, які є основними сферами японської залученості в регіоні.

Південно-Східна Азія стає місцем диверсифікації ланцюгів поставок для Японії, щоб зменшити залежність від Китаю. Половина з 30 японських компаній, які отримали державне фінансування для переміщення заводів, уже обрали В'єтнам. У Джакарті ключові акценти співпраці стосувалися можливостей експорту індонезійської продукції та подальшого залучення японських інвестицій в інфраструктурні проєкти Індонезії, зокрема у транспортному секторі, в побудову високошвидкісних залізниць і розвиток віддалених островів. Окрім того, Суґа виділив уряду країни пільгову позику на суму 470 млн дол. для боротьби з COVID-19.

У безпековій сфері прем'єр-міністр Японії пообіцяв обом країнам продаж оборонного обладнання і технологій для забезпечення прибережної та морської охорони на тлі дедалі активнішого проникнення китайських суден у їхні територіальні води. Додатково в рамках програми для небойових військових потреб Японія вже надала судна спостереження береговій охороні В'єтнаму (а раніше — Філіппінам). Бюджет цієї програми також передбачає здобуття освіти військовослужбовцями з країн Південно-Східної Азії в японських навчальних закладах. Демонструючи прагнення до тісної співпраці та підтримку власного бачення «Перспектив АСЕАН щодо розвитку Індо-Тихоокеанського регіону», запропонованого Індонезією, Токіо намагається підкреслити свій внесок у «мир і перспективи регіону», на противагу Китаю, який допускає територіальні суперечки та встановлення правил в односторонньому порядку.

Паралельно Японія за підтримки США посилює співпрацю з Індією та Австралією в рамках Quad — чотиристороннього діалогу у сфері безпеки, який з ініціативи Сіндзо Абе відновив свою взаємодію у 2017 році, після тривалої перерви. Діяльність цього формату розпочалась у 2004 році для координації допомоги після руйнівного цунамі в Азії. Згодом, коли діалог переріс у дипломатичне партнерство та партнерство з питань безпеки, Пекін розцінив його як такий, що спрямований на стримування його зростання. Це вплинуло на рішення Індії й Австралії вийти з групи.

Цьогоріч зустріч представників «четвірки» відбулася в Токіо на початку жовтня в умовах не тільки коронавірусних обмежень, а й чи не найбільшого напруження у відносинах між США та КНР, що викликало припущення деяких експертів про ймовірність зародження на його основі «азійського НАТО». Однак інституалізації Quad не відбулося, вочевидь зважаючи на неминуче високу ціну економічних наслідків для його учасників із боку Китаю, який не приховує свого негативного ставлення до таких об'єднань.

Окрім того, зустріч мала місце незадовго до президентських виборів у США, а відтак на тлі очікувань, що у разі поразки Дональда Трампа підходи американської адміністрації до азійської політики можуть змінитися. Принаймні відійти від непослідовної та зигзагоподібної форми прийняття рішень на користь узгодженості й передбачуваності, а також повернутися до традиційних форм союзництва, зруйнованих примусовими заходами на кшталт економічних санкцій і обмеженнями в торгівлі. Адже, попри зростання активності Японії та інших країн регіону в пошуку нових і підтримуванні усталених форм співпраці з партнерами, врівноваження Китаю більшість їх бачить за незмінної провідної ролі США.

І хоча постать Байдена асоціюється з певними вадами азійської політики президентства Обами, які дали можливість Китаю зміцнитися в його нинішньому агресивному прояві щодо сусідніх країн, очікування більш послідовної політики США припускає можливість вироблення урядами держав регіону далекосяжного й чіткого бачення власного місця в умовах конкуренції США та Китаю за регіональний вплив.