Мир, дружба, помідори

Зустріч Реджепа Ердогана і Владіміра Путіна в сочинській резиденції російського президента "Бочаров ручей" стала восьмою за останні півтора року.

Для міждержавних відносин настільки часті особисті контакти очільників держав за такий відносно невеликий проміжок часу - явище незвичне. Навіть із партнером по Союзній державі Олександром Лукашенком Путін зустрічається значно рідше.

Нині Туреччина і Росія виглядають близькими союзниками. Але партнери відчувають взаємну недовіру, яка може будь-якої миті перерости в конфронтацію. З цього ситуативного союзу кожен намагається вичавити максимум вигоди для себе. Нові переговори на найвищому рівні мали зміцнити давні турецько-російські відносини і розв'язати протиріччя між Анкарою і Москвою щодо сирійської проблеми.

Нагадаємо, що не так давно двосторонні відносини пережили гостру кризу. У листопаді 2015 р. турецький винищувач збив російський бомбардувальник Су-24, який порушив повітряний простір Туреччини, а одного з пілотів убили сирійські повстанці. Після цього Путін і сказав відому фразу про "удар ножем у спину", а Ердоган своєю чергою порадив Росії "не гратися з вогнем".

Під час семимісячного льодовикового періоду Москва запровадила заборону на поставки сільськогосподарської продукції з Туреччини і "порекомендувала" російським громадянам утриматися від поїздок на турецькі курорти. Анкара у відповідь запровадила загороджувальні мита на ввезення російської пшениці й соняшникової олії. В Інституті Гайдара й РАНГіДС втрати російської сторони оцінювали в 1,3-1,5 млрд дол., а з турецької - в 1,7 млрд дол.

У червні 2016 р. Ердоган вибачився, і відносини почали поступово розморожуватися. Анкару з Москвою зблизили сирійська криза і труднощі турецької економіки. По-перше, Росія для Туреччини є важливим економічним партнером. По-друге, в Анкарі бачать у Москві актора, з яким треба погоджувати свою політику в Близькосхідному, Чорноморському і Південнокавказькому регіонах. По-третє, Туреччина розглядає РФ як ситуативного союзника у тривалому протистоянні з ЄС і США.

Для Путіна ж Туреччина - інструмент тиску на Європейський Союз і Сполучені Штати. Адже головна мета Росії протягом останніх років - повернути собі роль лідера в Європі й ослабити Захід, використовуючи протиріччя між Брюсселем і Вашингтоном, а також між членами ЄС і НАТО. Туреччина, що перебуває в конфронтації з ЄС і США, якнайкраще підходить Путіну для досягнення його цілей.

Наприкінці 2016 р. обмеження на турецькі овочі й фрукти частково зняли, а з 1 листопада цього року Москва дозволила ввозити турецькі помідори. Ухвалили рішення поновити будівництво "Турецького потоку" і АЕС "Аккую". Та й під час нинішніх переговорів, що тривали близько чотирьох годин, Ердоган і Путін, серед іншого, говорили і про будівництво росіянами атомної електростанції в Туреччині, і про перспективи початку робіт, пов'язаних із "Турецьким потоком", на турецькій території, і про поставки зенітно-ракетних систем С-400.

У результаті сочинських переговорів сторони лише частково досягли своїх цілей. Путін заявив, що їхні "відносини практично відновлено в повному обсязі", а Ердоган відзначив їхній стрімкий розвиток у військовій, політичній і торговельній сферах, хоча й підкреслив, що знято ще не всі бар'єри, які заважають двосторонній торгівлі. Москва також не поспішає повернутися до безвізового режиму.

Та якщо у двосторонніх торговельно-економічних відносинах Анкара і Москва показово повертаються до традиційного формату business as usually, то щодо сирійського питання розбіжності залишаються. Хоча Ердоган і заявив, що Туреччина і Росія домовилися зосередитися на політичному врегулюванні конфлікту в Сирії.

"На зустрічі найбільш гострою була тема сирійської кризи загалом і курдів зокрема: курдське питання зараз найнебезпечніше для турецько-російської дружби, що саме відроджується", - зазначила в коментарі DT.UA дослідник Центральноєвропейського університету в Будапешті Марина Воротнюк. Кожна зі сторін переслідує в Сирії свої цілі. І якщо Росія продовжує робити ставку на президента Асада, то Туреччина називає його кривавим диктатором.

Як зазначає М.Воротнюк, на переговорах у Сочі Путіну було важливо заявити, що ініціатива Росії щодо врегулювання сирійського конфлікту в партнерстві з Іраном і Туреччиною приносить свої конкретні плоди. А "астанінський процес" (у якому Москва, Анкара і Тегеран відіграють роль посередників) став альтернативою міжсирійському діалогу під егідою ООН.

Своєю чергою Ердогану принципово було донести до Путіна, що для Туреччини неприйнятна російська позиція щодо курдів. Зокрема, стосовно запрошення в Сочі на Конгрес національного діалогу Сирії представників з організації "Демократичний союз", яку турецьке керівництво вважає терористичною і пов'язаною з ліворадикальною Робітничою партією Курдистану (РПК). Анкара зажадала від Москви відкликати запрошення.

На підсумковій прес-конференції так і не було зрозуміло, якого рішення щодо курдського питання дійшли під час переговорів Ердоган і Путін: про сирійську проблему не було сказано майже нічого. І це свідчить про те, що протиріччя між сторонами зберігаються. Владнати розбіжності вони постараються 22 листопада, коли Ердоган здійснить новий візит до Росії.

На думку президента Центру глобалістики "Стратегія XXI" Михайла Гончара, про результати численних переговорів двох президентів треба судити не тільки з того, про що повідомляють ЗМІ, а й із того, про що не повідомляють. Аналітик звертає увагу на те, що в Сочі не було жодних публічних заяв про нагірнокарабаське врегулювання, хоча раніше Ердоган заявляв, що на зустрічі з Путіним порушить також і питання Нагірного Карабаху.

"Поза увагою експертів залишається можлива стратегічна угода між Анкарою і Москвою: в обмін на відмову від будь-якої підтримки курдів Росія повертає Південний Кавказ у сферу свого впливу, як у 1920-х роках домовилися Ленін і Ататюрк… І Росія, і Туреччина демонструють Заходу, що саме вони є реальними плеймейкерами на Південному Кавказі, а не європейці чи американці. Відповідно, саме з Москвою і Анкарою, а не з Брюсселем, Парижем чи Вашингтоном рахуватимуться в Баку, Єревані, Тбілісі", - вважає Михайло Гончар.

Зустрічі російського і турецького лідерів побічно зачіпають українські інтереси. Зацікавленість один одним Ердогана і Путіна створює можливості щодо звільнення низки українських громадян, засуджених окупаційною російською владою в Криму: турецький лідер також зацікавлений в іміджі Туреччини в ісламському й тюркомовному світі як захисника кримських татар. І хоча зближення Анкари і Москви несе серйозні ризики, зокрема й для нашої країни, Київ повинен скористатися цим шансом у захисті своїх громадян.