МІНЛИВА ЛЮБОВ ЕЛЕКТОРАТУ, АБО ЧОМУ РЕЙТИНГ ЛЕЙБОРИСТІВ ПАДАЄ

Не лише під вікнами української Верховної Ради коротають час знедолені й обурені пенсіонери. Подібну картину спостерігали два тижні тому в Лондоні: біля стін Вестмінстера, де засідає британський парламент, незадоволені пенсіонери Великої Британії скандували свої вимоги і демонстрували їх на саморобних плакатах. Чого хотіли літні, але активні громадяни країни? Природно, йшлося про гроші. Вони вимагали від правлячих лейбористів — від партії більшості в парламенті, кабінету міністрів, прем’єра та канцлера — підвищення пенсій. Пенсіонери висували свої вимоги в зручний час — саме напередодні оголошення канцлером Гордоном Брауном, міністром фінансів, проекту бюджету. І навіть погода сприяла їм — на кілька днів припинилися дощі й виглянуло сонце. У підсумку, вони дечого домоглися.

А потім у наступ на лейбористів пішла важка артилерія — власники вантажівок рушили на Лондон і Единбург, висуваючи свої вимоги і вносячи сум’яття на трасах і в містах. Водії та фермери, що приєдналися до них, домагалися зниження цін і податку на паливо. При цьому загрожували повторити автомобільний хаос на кшталт вересневого, коли країна була паралізована через нестачу бензину.

Хтось з англійських журналістів саркастично пожартував — якби громадяни третього світу відвідали сьогодні Британію, вони відчули б себе майже в домашній обстановці: протести людей похилого віку, страйк водіїв, колапс залізничного руху, безпорадність влади перед повінню, не кажучи вже про перевантажені лікарні, школи й зростання криміналітету. І все це за якихось півроку до травневих загальних виборів.

Ніколи ще рейтинг лейбористів і самого їхнього лідера прем’єра Тоні Блера не падав з 1997 року так низько, коли він переміг на попередніх виборах. Як справедливо кажуть, поведінка британського електорату надто передбачувана, особливо шляхи його мислення. (Він не просто грамотний та зорієнтований, він дуже поінформований за рахунок активних журналістів, хоча і до журналістів, і до політиків ставиться з однаковим цинізмом і голосує, прислуховуючись насамперед до своїх власних потреб.)

Жодний із повоєнних прем’єрів не утримував так довго і високо рейтинг усенародної любові, як Тоні Блер. Майже три роки після виборів лейбористи впевнено випереджали консерваторів, які перебувають в опозиції. І раптом 2000 року любов народу різко пішла на спад. Пояснення цьому зовсім просте: поки терпіння вистачало, Британія, що повірила в передвиборні обіцянки лейбористів, усе чекала їхнього здійснення. Але обіцянки ніяк не перетворювалися на результати — ні в медицині, ні в освіті (на цих двох слонах Блер виграв вибори 97-го). Падіння доходів викликало невдоволення цінами на паливо, до речі, найвищими в Європі, і Британію наприкінці вересня приголомшив потужний страйк водіїв, які перекривали дороги, не пропускаючи паливовози до міста.

Останньою краплею роздратування став Мілленіум Дім, грандіозна споруда в Гринвічі під Лондоном, збудована до початку 2000 року на честь третього тисячоліття. Будівництво обійшлося в понад 600 млн. фунтів, а Дім, як навчально-розважальний центр, не окупив себе і не приніс очікуваних доходів від туризму. Незважаючи на те, що рядові громадяни країни загалом не засуджують наявність Дому і навіть часом пишаються ним, але багатомільйонні суми на функціонування, які Дім «висмоктує» із бюджету і доходів від лотереї, вражають своєю диспропорцією з реальною користю від нього.

Щоб виконувати соціальні обіцянки (а що ближчі нові вибори, тим більше про них згадують), потрібно наповнювати бюджет. І тому кабінет лейбористів намагається продати, тобто приватизувати, що тільки може. Оскільки приватизація в цій країні вже закінчується, у збут планують пустити стратегічні об’єкти, що залишилися в держвласності, такі, як метрополітен, військові дослідні лабораторії, авіадиспетчерську службу. До речі, продаж останньої, нехай навіть частковий, спочатку дуже стривожив експертів і журналістів, а потім і пересічних обивателів. Оскільки всі вони сьогодні відчули на собі плоди недбалої приватизації залізничного транспорту. Шляхи, потяги, сигнальна система, навчання машиністів — усе виявилося в дуже занедбаному стані. Знадобилося кілька аварій ли- ше за останній рік, щоб уряд серйозно звернув увагу на безпеку залізничного полотна. Повсюдно стали змінювати старі шпали на нові, що обіцяє паралізувати сполучення в країні як мінімум на найближчі півроку.

У першій декаді листопада міністр фінансів Гордон Браун оголосив проект бюджету, де суперголовний біль — пенсії — здавався вирішеним. І деякі групи пенсіонерів (а всі вони виникають немов на основі політико-економічних інтересів: одні — помірні, інші — радикальні й т.п.) змогли навіть відсвяткувати перемогу. Уряд запропонував новий пенсійний пакет вартістю 2,5 млрд. фунтів для поступового підвищення пенсій до 100 фунтів на тиждень (проти сьогоднішніх 75) і збільшення зимових субсидій на опалення на цілих 33%. (Звичайно, для нашого пенсіонера такі суми в переведенні на гривні здаються позахмарними, але Британія — дуже «дорога» країна, і мінімальної пенсії вистачає лише на найнеобхідніше, але — вистачає.) Проте «радикали», які домагалися індексації між зростанням зарплати і зростанням пенсій (свого часу скасованої урядом Тетчер), можуть розраховувати на неї лише з 2003 року — початку дії нової пенсійної реформи.

Однак проект бюджету-2001 зовсім не вразив бізнес-коло, і вони розчаровано назвали його популістським.

Не складно помітити, що проблеми, які поглинають країну, вирішують швидко і часто косметично, оскільки незабаром вибори. Підвищили пенсії, урізали бензиновий акциз, підняли субсидії на опалення, дали грошей постраждалим від повені... До речі, нинішній британський уряд упевнений, що проблеми можна вирішувати лише одним шляхом — збільшенням фінансування і субсидування.

Насправді, головна проблема не в грошах та їхній кількості. Експерти вважають, що причина розвалення інфраструктури і поганого сервісу — у хронічній нелюбові Британії до стратегічного планування і млявому здійсненні проголошеного партнерства між державним і приватним секторами.

Звичайно, запустіння та безладдя у багатьох галузях, і особливо в соціальній сфері, нагромаджувалися не тільки, чи навіть не стільки, під час правління лейбористів. Проте виборець тому й проголосував за них (а не за консерваторів, які правили 18 попередніх років), що повірив палким обіцянкам Тоні Блера навести повсюдно порядок у країні — від безробіття до медицини. Однією з помилок уряду нових лейбористів було те, що, прийшовши до влади, вони вирішили зберегти рівень державних витрат, установлений ще консерваторами, — і через це грошей не вистачало на ті поліпшення, за які голосував електорат. І лише через два роки після виборів партія лейбористів вирішила змінити підходи до бюджетного фінансування, але було вже запізно. Так, немає рації звинувачувати лейбористів у проливних дощах та інших стихіях, у тому, що приватизовано консерваторами залізницю, у підвищенні світових цін на нафту, але пенсії, недостатнє безкоштовне медичне обслуговування, переповнені класи та низький рівень знань у державних школах — це вже борги лейбористів, і відповідальність лягає на них.

Жителі Британії сьогодні не приховують свого розчарування. Уряд, на їхню думку, не тільки не виконує передвиборні обіцянки, а й виявився неспроможним захистити громадян у важкі для країни періоди, чи то повінь, паливна криза, скандал із коров’ячим сказом і забороною на британську яловичину, аварії на транспорті тощо. Роздратування відчувається всюди — і навіть серед електорату, який традиційно вважався пролейбористським, і навіть у парламентських рядах однопартійців Блера.

Минулого тижня Тоні Блер почав битву за вибори. Її гаслом стане «дякуємо», яке прем’єр і його партія говоритимуть усім, хто голосував за них у 1997-му. Короткий зміст подяки приблизно такий: «Дорогий друже, дякуємо тобі за те, що ти дав змогу лейбористам вести Британію в правильному напрямку». Крім того, у відповідь на гасло партії торі про унікальний патріотизм консерваторів, Тоні Блер дав завдання всім своїм міністрам підготувати «спічі» на тему, «як лейбористи відстоюють Британію». Крок цей пов’язаний ще й з тим, що Блер і частина його кабінету не відмовляються від думки все-таки «завести» країну в зону єдиної європейської валюти, попри опір британського менталітету (відособлено-острівного) — 60% населення, як і раніше, як і три роки тому, проти євро.

Власне, прагнення в єврозону і змусило Блера прийняти рішення про загальні вибори в країні на рік раніше від запланованого строку. Він сподівається виграти в травні наступного року, а потім восени провести референдум щодо вступу країни в єврозону. Крім того, у дострокових виборах проглядається ще один тактичний хід — можливо, виборець не встигне до травня повністю розчаруватися в лейбористах і все ж віддасть їм свій голос. Тоді кермо управління країною забезпечене ще на п’ять років. Кажуть також, що Блера на наступних виборах може врятувати лише те, що сьогоднішній лідер консерваторів, 40-річний Вільям Хейг (три роки тому протеже Маргарет Тетчер), не вирізняється особливою харизматичністю і його особистий рейтинг набагато нижчий, ніж у прем’єра.

Як би там не було, Блер пожинає сьогодні плоди власного легкодумства й слабкого професіоналізму своїх міністрів. Він так довго тішився любов’ю виборців і забув, що любов ця зовсім не безкорислива — її треба підживлювати реальними справами, а не годувати обіцянками.