Майже стратегічний збіг

Процеси і події, яких очікуєш, майже завжди захоплюють зненацька, ставши реальними. Організація Північноатлантичного договору реально ввійшла у стадію розвитку, яка досі фактично не була властива альянсу. При цьому, перебуваючи у процесі переформатування в інститут переважно для реалізації глобальних, безпечних і стабілізаційних місій, НАТО зобов’язане продовжувати виконувати завдання, що стосуються територіальної оборони та захисту його членів, а також проектувати захист демократичного розвитку та стабільність у тих європейських країнах, які формально поки що не є членами організації, включно з Україною.

НАТО як інститут був «відхиленням від норми» у міжнародних відносинах —справедливо стверджував майже два роки тому експерт вашингтонського Фонду Карнегі Роберт Кеган. Але що таке «норма» тепер, у новому, набагато складнішому й найчастіше — важкопрогнозованому стратегічному середовищі? Чи можемо ми казати, що домінантою знову стає саме геополітична, в супроводі ідеологічної, боротьба? Майже напевно — так. І альянс дуже великою мірою знову повинен стати «відхиленням» для боротьби з новими й надто складними викликами.

Зараз ще не можна стверджувати, що цей процес завершиться успіхом. Зусиль політиків буде вочевидь замало, тим більше що вони дуже часто помиляються. Особливо в таких складних обставинах, коли політична й стратегічна філософія, насамперед Європейського Союзу, все ще перебуває в комфортному стані постмодерної згоди, яку він так ретельно для себе споруджував. Місяці французького президентства продемонстрували глибинну боротьбу всередині ЄС між цим «внутрішнім комфортом» і зовнішнім світом, який зовсім не грає за далекосяжними євросоюзівськими правилами.

Однак європейські політики не зможуть ігнорувати стану суспільної думки у своїх країнах. А вона, відповідно до новітніх щорічних опитувань «Трансатлантичні тенденції» Фонду Маршалла, характеризується однозначно: вперше, починаючи з 2002 року, припинилася тенденція зниження підтримки НАТО в переважній більшості країн-членів. Це перша складова для фундаменту майбутньої діяльності альянсу. Друга складова також принципова: європейці прагнуть тісніших зв’язків зі США.

Понад 57 відсотків опитаних європейців однозначно вважають НАТО важливим інститутом для безпеки їхніх власних країн. Це на чотири відсотки більше, ніж торік. Підтримка політики поглиблення відносин США з країнами — членами ЄС і Туреччиною зросла на чотири відсотки, з найвищими показниками в Румунії (52%), Польщі (45%) та Італії (37%).

Відносини ЄС—Росія, ще до атаки на Грузію, також викликали відповідну оцінку європейців і особливу стурбованість у контексті силової політики Росії стосовно своїх сусідів. Саме європейці дедалі більше тяжіють до думки, що Америка має стати джерелом безпеки для України та Грузії. І вони ж виступають за посилення підтримки демократичних сил у самій Росії. Коли розвалився формат чомусь стратегічних відносин між НАТО і Росією, виникла та порожнеча, яка й мала виникнути на тлі путінських слів, що «зруйнування Радянського Союзу було найтрагічнішою помилкою ХХ століття». На місце цієї порожнечі повинна прийти нова стратегія свободи для Росії, яку негайно має започаткувати західний вільний світ. Невже досягти успіху в боротьбі з новими російськими майже диктаторами цій стратегії буде складніше, ніж вести безпрецедентну боротьбу з Радянським Союзом часів Брежнєва, Андропова, Черненка? Звісно, ні.

Але як довго триватиме така тенденція підтримки НАТО? До яких дій слід вдатися, щоб вона тільки посилювалася? Чи зможе НАТО адекватно сприйняти цю абсолютно позитивну для себе тенденцію? Очевидно, що в альянсу немає іншого вибору. І це чудово усвідомлюють як його прибічники, так і противники.

Однак поки що таке розуміння характеризується дуже несподіваними і тривожними симптомами. Вісім-дев’ять європейських членів альянсу, добре відомих в Україні, зайняли, як це нині видається, домінуючі позиції в організації. Їхня політична поведінка досить-таки суперечлива. Перебуваючи під захистом альянсу, і передусім США, ці європейські союзники дедалі менше виконують союзницькі зобов’язання з надання людських, матеріальних і фінансових ресурсів, майже відверто відмовляються допомагати НАТО в Афганістані й вибудовують власне бачення майбутнього альянсу. Паралельно вони, у рамках саме процедур НАТО, блокують життєво необхідні, зокрема й для них самих, процеси, які приведуть до дальшого розширення організації та захисту нових союзників, включно з Україною.

Ідеалізм стосовно справедливого міжнародного порядку — досить-таки небезпечна річ. Після Другої світової війни відомий американський політолог професор Чиказького університету Ханс Моргентау попереджав «ідеалістів», що їхні розмірковування про те, нібито «стіна зрештою впаде й ігри в силову політику припиняться», дуже ілюзорні й помилкові. Попередження стало реальністю, яка повинна знову зцементувати вільний західний світ і виробити нову спільну перспективу.

Дивує, як сприймають Україну по інший бік «Другої Берлінської стіни». На жаль, ця стіна стає дедалі реальнішою. Але принципово — інше: Україна розміщується на протилежному від тоталітарних і авторитарних режимів боці — у таборі свободи та демократії. Політичне сприйняття світу Україною після російської агресії проти вільної і демократичної Грузії стає дедалі ближчим до того, яке демонстрували впродовж десятиліть холодної війни більшість країн Західної Європи.

Геополітичні тенденції дозволяють, поки що з певною обачністю, спрогнозувати, що таке сприйняття дедалі сильніше домінуватиме, незважаючи на ймовірні, можливо — досить-таки серйозні, відхилення на тлі внутрішньополітичних баталій у країні. І це неминуче підштовхуватиме до реального вирішення проблеми як захисту громадян-носіїв такого сприйняття, так і пошуку відповіді на запитання, чи зможе Північноатлантичний альянс «повернутися» до стану падіння Берлінської стіни, водночас перебуваючи у процесі своєї стратегічної, але дуже болісної трансформації.

Україна ж зобов’язана переосмислити свою євроатлантичну інтеграційну політику, яка має розвиватися синхронно з трансформаційними процесами, що відбуваються в НАТО. Розбіжність стратегій НАТО і України може призвести до дуже негативних наслідків, причому для обох суб’єктів.

Одним із найпринциповіших стає запитання: чи зможе Україна реалізовувати таку інтеграційну політику, яка відповідатиме політиці трансформації альянсу, заради досягнення єдиного з країнами-членами бачення майбутнього НАТО? Для реалізації такої політики Україна спільно з НАТО мусить у дуже стислі терміни розробити потужні інтеграційні інструменти, які змінять теперішні механізми і які зайшли у відверту супереч­ність як із логікою розширення альянсу, так і з логікою стимулювання країн—потенційних членів до необхідних внутрішніх трансформацій.

На засіданні Північно­атлантичної ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ країн-членів 2—3 грудня 2008 року було вирішено розпочати реалізацію для України нових інструментів інтеграції. Вони мають, по-перше, бути максимально деполітизованими, проте амбіційними, по-друге, вперше дати можливість Україні стати реальним учасником стратегічних дебатів із ключових викликів безпеки євроатлантичному простору. Таке рішення збігається з початком ключових дебатів навколо підготовки та майбутнього прийняття нової Стратегічної концепції альянсу, які визначать порядок денний для НАТО на ювілейному саміті 2009 року і на наступному саміті 2010 року.

Уперше в історії відносин між НАТО і Україною виконання українською стороною взятих на себе зобов’язань у рамках реалізації Річних національних програм (РНП) та інших додаткових інструментів має бути жорстко скоординоване як із пріоритетами розвитку самого альянсу, так і з програмами реформування в країнах-членах. Підготовка РНП має базуватися на відповідях на запитання, які є ключовими для інтеграційного розвитку відносин між Україною і НАТО:

— по-перше, чи збігатиметься українське бачення безпеки та оборони з відповідним баченням із боку НАТО на далекосяжну перспективу?

— по-друге, як забезпечити збіг стратегічного бачення майбутнього альянсу з євроатлантичними устремліннями України?

— по-третє, як скорегувати українську євроатлантичну стратегію відповідно до нових стратегічних цілей НАТО і публічно обгрунтувати таку корекцію?

Вище перелічені ключові питання можуть стати базовими для можливого залучення України до підготовки нової Стратегічної концепції НАТО — свого роду конституції НАТО. Під час ювілейного саміту, на пропозицію генерального секретаря НАТО, мають схвалити «Декларацію союзницької безпеки» як свого роду проміжного, але визначального для майбутньої стратегії документа. Чи буде Україна залучена, хай навіть неформально, до цього процесу, і чи буде вона здатна адекватно відповісти на ключові питання декларації на шляху до затвердження нової Стратегічної концепції? Адекватні відповіді на ці питання можуть бути досить чітким і правильним орієнтиром для початку виконання РНП майже відразу після проведення ювілейного саміту НАТО.

Політичний календар НАТО дає Україні нові можливості для старту блискучої за змістом і перспективами інтеграційної політики дій. Очевидно, що Річні національні програми, аби реально відповідати на виклики, які стоять і перед Україною, і перед НАТО, повинні, як мінімум, базуватися на такому.

По-перше, необхідно стратегічно переробити РНП, порівняно з теперішніми інструментами, у питанні як мети, так і змісту. Якщо буде майже механічно перенесено ідеологію та конструкцію нинішніх механізмів на РНП, штаб-квартира в Брюсселі однозначно і жорстко скаже «ні». Вирішальне питання — хто реально відповідатиме за успішне виконання РНП. Гадається, НАТО і нинішній глава уряду України — категорії майже несумісні.

По-друге, зосередженість на ключових проблемах, які прямо чи опосередковано пов’язані зі сферами безпеки і оборони як України зокрема, так і євроатлантичного простору в цілому.

По-третє, необхідна корінна модифікація та реорганізація всього спектра відносин Україна—НАТО. Серйозному переформатуванню й адаптації підлягають чинні інститути та юридична база відносин між альянсом і Україною. Насамперед це стосується нагальної потреби підвищення статусу й політичної ваги Комісії Україна—НАТО, яка стане ключовою організацією у процесі імплементації нових інструментів інтеграції. Необхідно терміново внести зміни у тексти базових докумен­тів, які визначають відносини між НАТО і Україною, насамперед — у Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією північноатлантичного договору. Сучасним і майбутнім викликам мають відповідати Стратегія національної безпеки, Військова доктрина, Оборонні огляди, дух і зміст яких мусять відповідати духу та змісту нової Стратегічної концепції НАТО. І, однозначно, необхідна імплементація нових фінансових інтеграційних інструментів.

По-четверте, нероздільність інформаційних кампаній України і НАТО з урахуванням так званого українського сприйняття євроатлантичної інтеграційної проблематики, а також іміджу і сприйняття альянсу в країнах-членах. Досі так звані інформаційні кампанії в Україні не викликали нічого, крім, як мінімум, роздратування і, як максимум, відрази. Роль недержавних аналітичних організацій як України, так і НАТО у синхронізації дій повинна стати однією з ключових.

По-п’яте, абсолютна пріоритетність внутрішнього і зовнішнього контролю, стимулювання і покарання, зокрема з боку НАТО. Перенесення практики ЄС стосовно країн — кандидатів на вступ може розглядатися як один із найефективніших видів такого контролю.

По-шосте, модифікування і прозорість фінансових механізмів підтримки та розвитку.

***

Водночас РНП є лише інструментом, хоча й інноваційним, який має розглядатися виключно в широкому контексті трансформаційних перетворень у євроатлантичному середовищі та їх проектування на українські реалії.

НАТО, у свою чергу, — одночасно продукт і інструмент свободи. Але стратегія успішного розвитку цього інструмента перебуває виключно в руках та бажанні його країн-членів. Особливо насущна ця стратегія тепер, коли відбулося «повернення історії». І вперше союзники навряд чи зможуть прийняти й розвинути цю стратегію автономно. Для України це справді «майже стратегічний збіг».