МАЯТНИК ПІШОВ НАЗАД. АЛЕ НЕ ДАЛЕКО

Не встиг посланець нової американської адміністрації пан Рамсфельд залишити межі України, а Президент Кучма повернутися на батьківщину з невеличкого кримсько-зарубіжного турне й похвалитися привезеним звідти дипломом коваля та що-небудь скопати (чи викорчувати) власноручно викуваною лопатою, як блакитні екрани телевізорів урочисто сповістили громадян України про те, що російському крену в нас знову назавжди покладено край, і ми вже без сколіозу впевнено й гордо, як і раніше, крокуємо в Європу.

У даний момент не прагнучи брати на себе відповідальність за самостійне знімання показань швидкості й напряму зовнішньополітичного вітру з флюгерів, установлених на Банковій і Михайлівській, та обчислення кутів тих чи інших кренів, а також ступінь ізоляції, ми вирішили звернутися по допомогу до шановних експертів.

Черговий поворот на Захід чи вихід
з ізоляції?

Як виявилося, метри вітчизняної аналітики дещо інакше, ніж журналісти, дивляться на останні зовнішньополітичні події та, за словами одного з учасників нашого заочного «круглого столу» доктора філософських наук Бориса Парахонського, схильні вбачати в них скоріше лише тактичні ходи у великій геополітичній грі, а не якийсь рух у тому чи іншому напрямі. «Не можна вважати активізацію зовнішньополітичної діяльності рухом у той чи інший бік. Насправді ніякого руху немає, — авторитетно заявляє директор Інституту політичного аналізу й міжнародних досліджень Сергій Толстов. — Захід нашу інтеграцію в Європу, по суті, не визнає, інтеграція з Росією — безглузда, оскільки не дає суттєвого економічного ефекту».

А на думку директора Інституту євроатлантичного співробітництва (ІЄАС) Бориса Тарасюка, останні контакти на вищому рівні — будь то візити в Україну чи візити Президента за межі країни — є свідченням реалізації тих чи інших інтересів. Приміром, за допомогою візиту пана Рамсфельда нова американська адміністрація «продемонструвала незмінність підтримки Сполученими Штатами стратегічного партнерства з Україною, що означає не підтримку курсу економічних і демократичних реформ, як дехто з наших владних структур намагається це подати, а незмінність національних інтересів Сполучених Штатів». Тобто США зацікавлені, як це було й за попередньої адміністрації, в існуванні демократичної, незалежної та економічно сильної України (якщо Борис Іванович не помиляється, це відповідає також нашим національним інтересам).

Візит високого американського гостя, вважає С.Толстов, однозначно й чітко продемонстрував, що спричинені українськими політичними скандалами пауза й невизначеність у відносинах України і США скінчилися. «В українсько-американських відносинах «касетний скандал» став надбанням історії». Правда, нагадує експерт, усе-таки не варто забувати, що майор Мельниченко зі своїми плівками досі перебуває на території США і, як кажуть англійці, залишається «собакою, яка ще не гавкала» і дуже зручним резервним механізмом із «контрольними властивостями» для дипломатії в стилі Талейрана. Адже «патріот» Мельниченко набагато переконливіше, ніж Павло Лазаренко, у котрого руки по лікоть у грошах, може виступити в Конгресі з цікавих для допитливих американських законодавців питань.

— Як показує історія, всі внутрішньополітичні кризи впливають на двосторонні відносини досить опосередковано й не дуже довго. Державам необхідно вирішувати між собою безліч питань, а для цього потрібен діалог на вищому політичному рівні. Зрештою наш Президент — не тільки Кучма, він ще й глава держави. А Заходу необхідно розмовляти з людиною, котра представляє країну, — за будь-якого ставлення до неї як до людини. Тож усі ці зустрічі нашого Президента не могли не відбутися, — вважає директор міжнародних програм Центру ім. Разумкова Валерій Чалий. — І я не говорив би про якусь ізоляцію. Так, деякі візити (і не тільки президентські) було відмінено. Але це була не ізоляція. Радше, Захід просто взяв паузу, аби розібратися, що ж відбувається в Україні. І, зважаючи на все, ця пауза вже скінчилася. Україна не та країна, про яку можна забути чи на яку можна вплинути лише скасуванням тієї чи іншої зустрічі. 48-мільйонне населення й геополітичне розташування ніхто з рахунків не скидає.

Як стверджують люди, котрі недавно пройшлися різними вашингтонськими кабінетами й зібрали безліч думок стосовно українсько-американських відносин, у новій американській адміністрації поки що справді переважає «геополітичний» підхід до Україні (особливо багато його прихильників виявлено в Пентагоні й держдепі). Проте не бракує в оточенні Дж. Буша й тих, хто твердо впевнений: активно розвивати відносини з Україною слід лише після того, як вона успішно реформує економіку й демократизує суспільство. І хто знає, чиї аргументи, зрештою, новий американський президент визнає переконливішими.

До речі, переконаний Б.Тарасюк, ніхто не знімав із порядку денного й питання порушення в Україні прав і свобод. І навіть якщо уже відбулися якісь поїздки, то це зовсім не означає, що про ці проблеми забули. Навіть під час візиту в сусідню Словаччину, яка, по ідеї, повинна бути дуже зацікавленою в збереженні добрих відносин з Україною, прозвучали досить критичні коментарі на нашу адресу, нагадує директор ІЄАС. А стосовно саміту Центральноєвропейської ініціативи, то в даному випадку, вважає екс-міністр закордонних справ, «навряд чи можна говорити про якісь серйозні, усталені принципи розвитку відносин у рамках цього неформального об’єднання глав центральноєвропейських країн. Це, скоріш за все, ритуальні зустрічі».

То куди ж ми все-таки хилимося?

Сама постановка цього постійно виникаючого запитання, говорить В.Чалий, свідчить, що постійні виправдовування з того приводу, із ким же ми все-таки більше дружимо, стали елементом української зовнішньої політики. Балансування між Сходом і Заходом, на яке покладалося стільки надій, не дало очікуваних результатів. І якщо вже говорити про вектори зовнішньої політики, то слід враховувати не тільки їх напрям, а й абсолютний розмір, тобто модуль. За модуль вектора можна взяти ступінь реалізації двосторонніх домовленостей, і тоді, робить висновок експерт, стає очевидно: в нас обидва вектори надзвичайно короткі — що східний, що західний. А стосовно крену в бік Росії, про який так багато говорять, то знов-таки потрібно аналізувати реалізацію підписаних українсько-російських угод, вважає директор міжнародних програм УЦЕПД, а їх сьогодні й наполовину не виконано. А галас із приводу «російського крену» в українській і західній пресі спричинила непрозорість процесів на вищому рівні. Зробіть їх абсолютно прозорими, покажіть усім партнерам, що немає ніякої залаштункової гри, і всі підозри й настороженість до України відпадуть самі собою, доходить висновку В.Чалий.

Дещо іншої думки Б.Тарасюк: «Так, дисбаланс у зовнішній політиці України зберігається на користь більш тісних контактів із Росією». І свідченням того може служити хоча б недавній саміт ГУУАМ, який, не існуй цього горезвісного крену, виниклого внаслідок тиску з боку Росії та неспроможності українського керівництва йому протистояти, відбувся б у заплановані ще торік у вересні у Нью-Йорку терміни. Та й загалом, вважає колишній перший дипломат країни, проведення саміту ГУУАМ є результатом не реалізації твердої та незалежної зовнішньої політики України, а відсутності заперечень із боку Росії. І зовсім не випадково, переконаний Борис Іванович, усі учасники саміту в один голос запевняли, що діяльність ГУУАМ у жодному разі не спрямовано проти третьої сторони й концентрується головним чином на економіці. Хоча всі чудово пам’ятають, що виникло це об’єднання аж ніяк не на економічному грунті, а «на базі загальної стурбованості країн ГУУАМ питаннями національної безпеки».

До речі, В.Чалий, котрий також не відносить ялтинську зустріч до активності нашого Президента на західному напрямі й розцінює її як «кивок на Схід», звертає увагу на той факт, що в широко розрекламованій Хартії ГУУАМ так і не з’явилася теза про євроатлантичну інтеграцію, хоч у Вашингтонській заяві п’ятірки вона й була. Що цілком можна розцінювати як врахування інтересів Росії. Власне, теза про євроатлантичну інтеграцію за минулий рік загалом зникла з риторики керівництва України, хоча ще навесні минулого року її не вважали непристойною.

А нинішнього тижня Президент країни знову однозначно дав зрозуміти, що має намір зберігати позаблоковий статус України. Чи можна тепер вважати анульованою недавню домовленість українського і російського міністрів оборони про координацію політики у військових питаннях у відносинах із Європейським Союзом? Чи, навпаки, тепер можна чекати, що для зовнішньополітичної рівноваги буде, приміром, укладено аналогічний документ між Україною та НАТО для координації відносин із Росією?

— Після різкого крену в бік Росії зовнішньополітичний маятник, як і слід було чекати, — говорить радник Фонду «Стратегія-1» Михайло Гончар, — пішов у протилежний бік. Ось тільки амплітуда руху в східному напрямку звичайно виходить більшою, ніж у західному. Рух нашої країни до співробітництва з Росією відбувається на тлі економічної залежності, яка за останні роки не тільки не зменшилася, а й навпаки, — виросла. «Касетний скандал» і «справа Гонгадзе» завдали серйозного політико-психологічного удару Президенту, зробили його маріонетковою фігурою, серйозно блокували політичну волю в обстоюванні національних інтересів. Точніше, політичну волю Президента було скеровано лише на внутрішньополітичні розбірки з усіма негативними наслідками для сфери зовнішньої політики та безпеки країни. Отож російські аналітики й роблять висновки на кшталт такого: «У сформованій сьогодні в Україні внутрішньополітичній ситуації Російська Федерація має всі шанси вплинути на переорієнтування її вектора міжнародної активності в бік, протилежний пронатовським прагненням українського істеблішменту».

Ми звикли виправдовувати наше зовнішньополітичне тупцювання на місці, яке називають політикою балансування, економічною залежністю від Росії. Але погляньмо на приклад Грузії. Ця країна перенесла набагато більше лиха, ніж Україна: і громадянський конфлікт, і мало не найбільший економічний спад серед колишніх радянських республік, та й економічна залежність від Росії в неї ще більша, ніж в України. Але це не заважає Грузії заявляти про свій намір вступити в НАТО, домагатися виведення російських військ зі своєї території, загалом обстоювати свої національні інтереси.

Тож, порівнюючи Україну і Грузію, М.Гончар доходить висновку, що серйозним чинником впливу на зовнішньополітичний курс нашої країни є не тільки і не стільки економічна залежність від Росії, скільки психологічна вразливість керівництва держави. «У президента Грузії немає комплексу неповноцінності, оскільки він довгий час був керівником радянської республіки, членом політбюро, а згодом авторитетним міністром закордонних справ СРСР, — аналізує експерт. — А в нинішнього керівництва України, яке за радянських часів перебувало на периферійних ролях у тодішній ієрархії, підсвідомо спрацьовує комплекс неповноцінності, викликаний залишковим радянським менталітетом. Інша складова явища психологічної залежності українського керівництва — це відчуття «свій—чужий», які виникають у процесі спілкування з зарубіжними колегами. Зустрічі з західними чи навіть центральноєвропейськими колегами так і не стали для українських керівників спілкуванням зі «своїми», хоча свідомо вони цього хотіли. Таким і залишаються лише пострадянські саміти в рамках СНД. І подолання явища психологічної залежності в українському випадку можливе, на жаль, лише зі зміною політичної генерації».

Чому раптом стільки уваги до психології? А тому, що, на жаль, від психологічних відчуттів керівництва України в умовах відсутності чітко визначених і законодавчо закріплених пріоритетів значною мірою залежить реалізація політичної та оборонної самоідентифікації держави.

Утім, той-таки психологічний чинник плюс чуття політичного самозбереження, на думку С.Толстова, не дозволять Леоніду Кучмі, котрий веде мову про президентську республіку, помітно піддаватися зовнішньому впливу й добровільно поділитися своїми колосальними повноваженнями з будь-ким. Це може статися, на думку експерта, тільки в разі реальної загрози існуванню нинішньої української влади.

Й однаково, заочно заперечує М.Гончар, керівництво України занадто безтурботне: відчуття небезпеки у відносинах із РФ втрачено разом із системним підходом до проблематики національної безпеки, який мав місце до 1999 року. Цей підхід був притаманний, вважає експерт, передусім звільненим у різний час зі своїх посад В.Горбуліну, Б.Тарасюку, керівнику ГУР МО І.Смешку. А тепер є очевидним «фрагментарний, вибірково-волюнтаристичний підхід до питань безпеки, продиктований не національними, а кланово-корпоративними інтересами». Це позначається на відносинах України і з НАТО, і з Європейським Союзом, і зі США. «Вони автоматично відходять на периферію уваги тих, для кого головними є бізнес-проекти, а не національні інтереси».

У результаті збереження комплексу психологічної залежності, доповненого економічною кризою й енергетичною залежністю від РФ, резюмує експерт, Україна так і не змогла чітко самоідентифікуватися в системі політичних координат у Європі та зробити чіткий вибір пріоритетів. У результаті — коливальна політика: на Захід крок і два назад, до Росії.