Маленька переможна війна: навіщо Туреччині нова операція в Сирії?

Туреччина планує військову операцію в Сирії. І це не перша її транскордонна операція в сусідніх країнах. З 2015 року турецькі збройні сили п’ять разів заходили на територію Іраку і ще шість — перетинали кордон із Сирією. Наразі в північному Іраку триває розпочата ще в квітні операція «Кіготь-Замок», а недавно президент Ердоган оголосив про плани ввести війська й на північ Сирії.

Офіційно головною метою обох операцій є зачищення зачищення прикордонних територій від курдських бойовиків PKK (Робітничої партії Курдистану, що визнана терористичною організацією в Туреччині та більшості країн Європи) і сирійських загонів самооборони YPG (яких терористами вважають лише в Туреччині). За інформацією турецького Міноборони, мета нового вторгнення — «запобігти терористичним атакам і забезпечити безпеку на турецьких кордонах». Фактично, йдеться про плани створення так званих безпечних зон до 30–35 км вглиб Сирії вздовж усього турецько-сирійського кордону.

Втім, докладніший аналіз свідчить про значно ширше коло зовнішньо- і внутрішньополітичних завдань Анкари, які покликана вирішити ця операція.

По-перше, знищення інфраструктури життєдіяльності курдських бойовиків на півночі країни дозволило б витіснити їх якнайдалі від південно-східних регіонів Туреччини, мінімізуючи прямі загрози з території Сирії. Крім того, це значно послабило б і можливості взаємної логістичної підтримки між РКК і YPG, яких турецьке керівництво вважає гілками однієї терористичної мережі. Офіційна Анкара неодноразово нарікала на те, що поставки американського озброєння сирійським курдам для боротьби з ІД у Сирії та Іраку часто опиняються в руках турецьких курдів, які використовують цю зброю зовсім з іншою метою — протистояння центральній владі. Оскільки турецькі сили вже проводять військову кампанію в північному Іраку, одночасне залучення до трьох АТО — у сусідніх країнах та на сході самої Туреччини — може виявитися непростим завданням. Власне, тому гучніше, ніж раніше, тепер лунають заклики до країн Заходу припинити будь-яку підтримку YPG.

По-друге, демілітаризація прикордонних територій і забезпечення певного рівня стабільності на півночі Сирії покликані сприяти реалізації й інших планів Ердогана, зокрема анонсованої ним програми повернення додому від одного до двох мільйонів сирійських біженців. Точних даних немає, але, за найскромнішими підрахунками, нині в Туреччині перебуває близько п’яти мільйонів вимушених переселенців. І якщо близько 500 тисяч уже отримали турецькі паспорти, поповнивши лави вдячного електорату на наступних загальнонаціональних виборах 2023 року, то решта створюють неабиякий тиск на державний бюджет, загрожуючи масовим невдоволенням мільйонів виборців турецьких.

Згідно з усіма недавніми опитуваннями, найбільше турків хвилюють економічні труднощі, терористичні загрози та проблеми біженців. Успішна транскордонна операція, за умови відповідного інформаційного супроводу, допомогла б вирішити одразу кілька завдань, принаймні у сприйнятті громадської думки. Саме тому внутрішньополітичний чинник — це ще одна вагома причина розпочати військову операцію «тут і зараз».

Хоча зовнішня політика ніколи не була вирішальним фактором для турецького виборця, експерти з фонду Карнеґі відзначають ефективність «мегафонної дипломатії» Ердогана в мобілізації підтримки. На їхню думку, з огляду на небажання президента відмовитися від невдалої економічної та монетарної політики, що спричинила в країні кризу, один із небагатьох способів наздогнати опозиційну коаліцію — це грати роль сильного лідера на міжнародній арені. Оскільки чинний президент відстає від своїх головних конкурентів на майбутніх виборах уже на 10%, зовнішньополітичні перемоги мають бути очевидними, швидкими й переконливими.

У цьому сенсі, сирійський бліцкриг є безпрограшним варіантом, адже поєднує в собі одразу кілька питань, які найбільше «тригерять» турецьке суспільство. Боротьба з курдським тероризмом, різкі випади на адресу США і ЄС через «несправедливе ставлення» до Туреччини та недостатню увагу Заходу до інтересів Анкари у сфері безпеки, необхідність якнайшвидшого вирішення питань сирійських біженців, — усе це добре вписується в мейнстримний антизахідний, націоналістичний дискурс. Водночас, на відміну від багатьох проблем внутрішньої політики, ці теми майже унеможливлюють будь-яку критику влади з боку опозиції, адже автоматично перетворюють «незгодного» політика на зрадника національних інтересів, пособника терористів чи «агента Заходу».

Наслідки загострення цієї внутрішньополітичної боротьби вже відчули на собі й міжнародні партнери Туреччини. Першими постраждали Швеція та Фінляндія, які через позицію Анкари не змогли з першої спроби потрапити до НАТО. Згодом до них долучилась і Греція, яку Туреччина звинуватила у відмові від демілітаризації спірних островів у Егейському морі та можливій підготовці нападу на турецькі території. Виступаючи перед журналістами після повернення з Ізраїлю, де тривали чергові спроби нормалізувати двосторонні відносини, міністр закордонних справ Чавушоглу попередив Афіни про нову хвилю ескалації. «Ми абсолютно серйозні, ми не блефуємо, тому що острови перебувають у несприятливих умовах. Якщо Греція не дотримуватиметься міжнародного права, ми підемо далі. Дії Греції спрямовані не те, аби створити загрозу для Туреччини», — заявив він. Не обійшлося і без критики США. Їх турецький дипломат звинуватив у порушенні традиційної політики балансування між двома членами Альянсу — Туреччиною та Грецією. І хоча наразі йшлося про позицію Вашингтона в питаннях Кіпру та спірних територій Егейського моря, політичний контекст цих заяв значно ширший. Варто бодай згадати недавню нищівну критику Ердогана на адресу грецького прем’єра Міцотакіса, який, за словами турецького президента, «перестав існувати» для нього після закликів до американського Конгресу не передавати Туреччині вже обіцяні Байденом винищувачі F-16.

Домовленості про поставки Анкарі американських літаків вдалося досягти вперше з часу запровадження санкцій проти турецького оборонного комплексу ще у 2019 році. Тоді обмеження на військово-технічну співпрацю та торгівлю зброєю з Туреччиною було впроваджено частково через закупівлю російських систем С-400, частково — через неузгоджену з партнерами по НАТО операцію «Джерело миру» в північній Сирії. Нині ж Анкара серйозно сподівається, що її конструктивна позиція в російсько-українській війні, а також «золотий ключ» до членства Швеції іа Фінляндії в НАТО дозволять отримати не тільки необхідне посилення турецьких ВПС, а й мовчазну згоду західних партнерів на «маленьку переможну війну» в Сирії. Держдепартамент уже висловив занепокоєння, що будь-який новий наступ «ще більше підірве регіональну стабільність і поставить під загрозу сили США та кампанію коаліції проти ІДІЛ», але водночас визнав «законні побоювання» Туреччини щодо безпеки на її південних кордонах. Дальші кроки Вашингтона залежатимуть від масштабу та динаміки турецької операції, але на тлі російської агресії в Україні можна очікувати на більшу гнучкість США в сирійському питанні.

Водночас «триденна війна» Путіна в Україні, яка триває вже майже сто днів, призвела й до значного послаблення позицій Росії в Сирії. На початку травня в багатьох медіа з’явилась інформація про виведення російських сил із баз у Латакії та передачу контролю над деякими районами Сирії іранському КВІР і ліванському руху «Хезболла». Про посилення іранського впливу в країні свідчать і недавні призначення у військово-політичному керівництві, і другий за весь час війни візит Асада до Тегерана, що відбувся 8 травня.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Туреччина закрила повітряний простір для літаків сполученням Росія-Сирія

Для Туреччини це означає, з одного боку, відсутність потреби в постійній координації з Росією всіх кроків на сирійському напрямі — у форматі чи то Астанинської платформи, чи то спільних патрулів уздовж кордонів, чи дозволу на нові наступальні дії. З іншого — посилення іранського та ліванського чинників створюють додаткову небезпеку для самої Анкари: і в геополітичному, і в суто військовому планах. За повідомленнями турецьких ЗМІ, впродовж останнього місяця шиїтські парамілітарні формування впритул наблизилися до прикордонних районів Тель-Рифат, Афрін і Манбідж (заявлених цілей турецької транскордонної операції). Тож нагадування про свої сфери впливу не завадить.

Водночас експерти наголошують на чималих політичних ризиках нової військової кампанії. Опитування громадської думки свідчать про значно нижчий, ніж зазвичай, рівень підтримки серед населення. Не в останню чергу і під впливом хоробрості українських захисників, у турецькому суспільстві дедалі частіше почали лунати заклики посилати «гинути за сирійські землі» не турецьких солдатів, а сирійських чоловіків, яких чимало серед біженців. До того ж перспектива впровадження нових американських і європейських санкцій проти Туреччини в разі її чергового вторгнення на територію сусідньої держави загрожує значно послабити й так крихку турецьку економіку. А з нею — і ті надії на поліпшення відносин із західними партнерами, які зародилися на тлі співпраці Анкари з НАТО в «українському» питанні.

Остаточне рішення про початок військової операції в Сирії має бути прийняте на засіданні турецької Ради нацбезпеки, запланованому на 2 червня. За повідомленнями оборонного відомства, станом на зараз підготовку до бойових дій завершено майже на 90%. Втім, експерти все ще обговорюють можливість дипломатичного вирішення питання, натякаючи на «політичні торги» зі США. Зокрема йдеться про повернення до умов турецько-американського меморандуму від жовтня 2019 року, згідно з яким Сполучені Штати гарантували відведення сил YPG від турецького кордону, а Туреччина відмовлялася від ведення бойових дій проти них.

Наразі ж ключовою домовленістю сторін мають стати взаємні гарантії безпеки на східних кордонах: Туреччини з Сирією і НАТО з Росією. Ефективність цих домовленостей і визначить, чи стануть переможними «маленька війна» Ердогана в Сирії зараз та головна битва, яка чекає на нього в Туреччині наступного року.

Більше статей Євгенії Габер читайте за посиланням.