Лютневі тези національному лідеру

"Пока грохочущая слякоть весною черною горит".

Б.Пастернак

Минув уже майже рік від дня останніх виборів президента Російської Федерації. За цей недовгий час мета, а саме утримати владу за будь-яку ціну, і консервативний стиль третього (чи все-таки четвертого?) терміну В.Путіна в основних рисах визначилися. Скептики осоромлені: перед Росією та світом постав багато в чому новий господар Кремля.

Володимир Путін розпочинав у 2000 р. як президент усіх росіян і втілення надії на швидкі зміни на краще, апологет "диктатури закону" і розвитку. Сьогодні Володимир Володимирович перетворився на вождя "исконно-посконной", переважно бюджетно залежної Русі з цілком відчутними московитськими обертонами, істотними, втім, хіба що для кремлівських політтехнологів та ліберальних публіцистів. З надійного гаранта вільностей номенклатури він поступово стає "націоналізатором еліти" і захисником держави, а також її "духовних скріп" від білострічкової та іншої держдепівскої зарази, який при цьому не гребує використовувати багатий російсько-радянський поліцейський арсенал. Із цілком секулярного пострадянського чиновника Путін перетворився на борця за розширене розуміння світськості держави, а простіше кажучи - за перетворення Православної церкви на духовний оплот режиму та його ідеологічний департамент. Сьогодні президент РФ - символ консервативної стабільності, коли не застою, охоронник непорушності устоїв, причому не тільки в Росії, а й в усьому світі. Володимир Володимирович приміряє на себе мундир Миколи І Павловича, ймовірно, забуваючи при цьому про останні роки правління "донкіхота самодержавства". Ця трансформація знайшла найповніше відбилася в публічних заявах президента та офіційних документах РФ, опублікованих у лютому 2013 р. У підсумку лютневі тези становлять розгорнуту і досить опрацьовану політичну й ідеологічну програму.

Поряд із уже згаданою "ідеологічною доповіддю" на Архієрейському Соборі РПЦ 1 лютого 2013 р., досить цікавим був виступ В.Путіна на підсумковій колегії ФСБ РФ у День закоханих 14 лютого. Нічого не скажеш, співробітники кремлівської адміністрації - люди зі своєрідним почуттям чорного гумору, які при цьому уважно прочитали та добре засвоїли "1984" Джорджа Оруелла з його Міністерством кохання.

Ставлячи перед чекістами завдання, президент після цілком обґрунтованого акценту на протидії тероризмові, насамперед у контексті Зимової олімпіади в Сочі, підкреслив тісний зв'язок між терористичними та екстремістськими організаціями. На цій підставі В.Путін поставив перед службою безпеки завдання припинити активність екстремістів, у тому числі й в Інтернеті. Відзначивши неприпустимість розширювальних тлумачень і необхідність юридичної чистоти в питаннях боротьби з екстремістською загрозою, Володимир Володимирович елегантно змішав екстремістів із радикалами. Спічрайтери мають рацію: справді, розширювати трактування вже нікуди, і далі - лише ідеологічна диверсія з антисовєтчиками, або, що більше відповідає останній московській моді, "якобінці з фармазонами".

Заявивши 19 лютого про необхідність підготувати серію правильних і несуперечливих підручників російської історії для середньої школи, В.Путін зробив ще один важливий крок у напрямі формування державної ідеології Росії, яка, за його словами, "створювалася єднанням різних народів, традицій та культур". Захищати цю ідеологію буде покликане нинішнє покоління чекістів - більше ж нікому. Ну хіба що Народному фронту та "батьківському опору" С.Кургіняна, консервативно-імперському руху, створеному в Росії й підтриманому В.Путіним минулого лютого.

Показова й чергова бурхлива антиамериканська пропагандистська кампанія - цього разу навколо питання всиновлення. Спекулюючи на націоналістичних почуттях росіян, Кремль стає на досить хиткий ґрунт. Ніхто не сумнівається у тверезості зовнішньополітичного істеблішменту Російської Федерації, але 99 років тому не менш тверезі, цинічні і набагато більш зрілі та вишукані аристократи - спадкоємні правителі царської Росії, пов'язані до того ж родинними узами з Берліном, - були вимушені піддатися громадському тиску і вступити в Першу світову війну, катастрофічний результат якої був достатньо очевидний для серйозних аналітиків. Досить згадати лише "пророцтва" Петра Дурнова, який чітко описав у лютому 1914 р. та у своїй записці для Миколи ІІ сценарій майбутніх військових і революційних подій.

Утім, це справи переважно домашні, а зовнішньополітична програма Росії та її лідера найбільш повно й докладно викладена в оновленій Концепції зовнішньої політики РФ, затвердженій президентським указом 12 лютого. Насамперед зазначимо, що нова Концепція - це трохи доповнений і перероблений, з урахуванням змін міжнародної ситуації та положень травневого 2012 р. указу Путіна, що визначив пріоритети зовнішньої політики Росії, текст Концепції 2008 р.

Внесені зміни не те щоб дуже великі, але, безперечно, цікаві й навіть досить істотні. По-перше, текст став майже на 20% довший. Було уточнено окремі, у тому числі ключові, формулювання. Наприклад, при визначенні цілей зовнішньої політики поняття "модернізація" отримало прикметник "технологічна", випали завдання сприяння консолідації суспільства та підвищення його конкурентоспроможності, однак додався пункт про "сприяння розвиткові конструктивного діалогу й партнерства між цивілізаціями в інтересах зміцнення злагоди та взаємозбагачення різних культур і релігій".

І так уже досить помітний у 2008 р. акцент на концепті "цивілізація" ще більше посилений. У попередньому варіанті тексту однокореневі до нього слова траплялися 12, а в новому - уже 14 разів. Потішно, що російські зовнішньополітичні аналітики проінтерпретували "арабську весну" як "прагнення повернутися до свого цивілізаційного коріння".

У новому тексті зменшення впливу "історичного Заходу" на користь азійських держав із "тенденції, що позначалася", перетворилося на "незаперечний факт", зникли посилання на необхідність подолання наслідків холодної війни, у Концепції-2013 це словосполучення не згадане жодного разу. Зникло поняття "Євроатлантичного регіону від Ванкувера до Владивостока". Росія вустами свого президента визнала важливість "сланцевої революції" і лихоманку на сировинних ринках.

У новій Концепції істотну увагу звернуто на проблему "м'якої сили", розуміння якої трохи відрізняється від традиційного формулювання Дж. Ная як "здатності привабити і залучити, а не примусити". Москва вбачає в ній "комплексний інструментарій вирішення зовнішньополітичних завдань з опорою на можливості громадянського суспільства, інформаційно-комунікаційні, гуманітарні та інші альтернативні класичній дипломатії методи і технології". Звідси й такий, здавалося б, оксюморон, як "протиправне застосування "м'якої сили". У цьому прикладі як у краплі води відбилася конспірологічна картина світу, властивого сучасному російському істеблішменту, його небажання визнати можливість спонтанних, некерованих кимось суспільних процесів. За тією ж статтею "ідеологічної диверсії" проходить і розуміння правозахисної ідеології як підривної ідеології для втручання у внутрішні справи, і багато чого іншого у загалом досить добротному тексті Концепції-2013.

Автори документа ще більше посилили акцент на інформаційно-пропагандистському супроводі та гуманітарному вимірі зовнішньої політики Російської Федерації, що був уже в Концепції 2008 р. Підтримка російської мови, російської культури залишається в центрі уваги російських стратегів. У контексті ще одного лютневого рішення президента РФ важко утриматися від цитування російського поета - ні, не Олександра Сергійовича Пушкіна, а Козьми Пруткова: "А если продуемся, в карты играя, то поедем на Волынь для обрусения края, ... и хоть имя русское мы посрамим, зато поможем себе самим".

Є в новому документі багато інших важливих нюансів. Як і в 2008 р., у 2013-му наполегливо підкреслюється роль ООН та її Ради безпеки, акцентується важливість міжнародного права і неприпустимість його підриву та ревізії. Особливо наголошується на небезпеці використання концепції "обов'язку із захисту" для підриву принципу суверенної рівності держав.

Хоча формулювання щодо відносин зі США і НАТО не були істотно скориговані, на інших напрямах є певні зрушення. Наприклад, конкретизовано завдання у відносинах з ЄС. Крім того, російські аналітики продемонстрували високий візантійський стиль, відмовившись від визначення відносин із Китаєм як "стратегічного партнерства", переформулювавши їх на "всеосяжне рівноправне довірче партнерство і стратегічну взаємодію". Тим часом відносини з Індією стали називатися "привілейованим стратегічним партнерством", - у 2008 р. першого епітету не було.

Ключовою новацією слід визнати визначення історично сформованої міжнародної ролі Росії "як чинника рівноваги у міжнародних справах та в розвитку світової цивілізації". Це справді надзвичайно важлива й навіть революційна новація, пов'язана з більш тверезою оцінкою потенціалу Росії та поглибленням процесу трансформації її зовнішньополітичної ідентичності.

Як написав у тому ж лютому відомий російський аналітик Дмитро Тренін: "Росія не є й не буде частиною Заходу, але вона бачить себе стабілізуючою силою, віддаючи перевагу традиційному підходу і процедурним нормам, а не емоціям та ідеології. Москва - природний союзник для прибічників передбачуваності міжнародних відносин". Інакше кажучи, Росія декларує консервативну позицію і прагне підтримувати статус-кво у світі. Зовнішня політика В.Путіна часів третього терміну набула цілком легітимістських рис, що, втім, логічно: як же стиль Миколи І може обійтися без боротьби з революцією і захисту старого порядку?

Цей підхід, здавалося б, яскраво контрастує з позицією Кремля на просторі СНД. Тут РФ дотримується наступальної позиції, "прагнучи до інтенсифікації інтеграційних процесів на просторі Співдружності". Втім, із російської позиції, особливих суперечностей тут немає: у вже згаданому виступі на Луб'янці В.Путін акцентував на неприпустимості іноземного, читай - західного, втручання у внутрішні справи, до яких неявно віднесено й "суверенне право Росії та наших партнерів вибудовувати і розвивати свій інтеграційний проект", що його слід захищати у тому числі й від механізмів "так званої м'якої сили". Інтеграція в СНД, і насамперед у рамках Митного союзу плюс Україна, сприймається російським керівництвом як частина національного проекту, а отже, швидше як політика внутрішня, ніж по-справжньому зовнішня.

Особливе місце в російській зовнішній політиці приділяється Євразійському економічному союзу (ЄвразЕС), що "покликаний стати ефективною сполучною ланкою між Європою та Азіатсько-Тихоокеанським регіоном". Показовий акцент на "сполучній ланці", який демонструє таку знайому українцям риторику "мосту" в російському виконанні, - це також свідчить про трансформації зовнішньополітичної ідентичності РФ. Цікаво, що в тексті 2013 р. Росія все-таки проголошується "невід'ємною, органічною частиною Європейської цивілізації". У нинішній РФ така констатація дорого коштує, і це не іронія.

Тепер саме час перейти до місця України в російській зовнішньополітичній Концепції. Тут зміни досить драматичні, і, хоча Україна згадується в текстах Концепції і 2008-го, і 2013 р. тільки по одному разу, контекст і зміст цих згадувань зовсім різний. П'ять років тому в розділі, присвяченому європейській безпеці, Росія підтверджувала своє "негативне ставлення до розширення НАТО, зокрема до планів прийому в члени альянсу України та Грузії". Сьогодні ж у розділі СНД ставиться завдання "вибудовувати відносини з Україною як пріоритетним партнером у СНД, сприяти її підключенню до поглиблених інтеграційних процесів".

З одного боку, ця зміна, здавалося б, свідчить про істотне поліпшення двосторонніх відносин, виведення їх із контексту безпеки, чого не можна не вітати. З іншого - на концептуальному рівні Росія перейшла від стратегічного реагування на прозахідний зовнішньополітичний курс Києва до активного просування своїх інтересів, а саме до підштовхування України до поглибленої інтеграції в рамках пострадянського простору.

Підштовхуючи, а часом і примушуючи Київ до братерства, про яке В.Путін знову публічно згадав у лютому 2013 р., Москва на новому етапі повернулася до порядку денного першої половини 1990-х років, коли завдання реінтеграції пострадянського простору під егідою Кремля стояли в практичній площині, а російські дипломати в Києві у дружніх розмовах рекомендували представникам провідних західних країн не купувати дорогі будинки для посольств, "адже це все ненадовго". Причому як мінімум в одному аспекті міжнародні позиції України сьогодні видаються слабшими, ніж двадцять років тому: рівень зацікавленості США і держав Європи у підтримці Києва нижчий, а відносна сила Москви - вища.

Причини такої ситуації досить відомі й неодноразово називалися як українськими, так і закордонними аналітиками. Важливіше інше: що і як необхідно робити Українській державі та суспільству в сформованих умовах для збереження своєї зовнішньополітичної ідентичності? І річ тут не так у зовнішній політиці та дипломатії, як у реальній, а не декларованій суспільній стратегії.