Лорд-в’язень, або До питання про депутатську доторканність

Цю серію розповідей було розпочато напередодні останніх президентських виборів в Україні. Саме в той період мені було важливо показати на прикладах із життя британського суспільства, що є у світі демократія, якою ми не лише не розбещені, а найчастіше навіть уявити собі не можемо справжніх реалій демократичного буття (здебільшого, через специфіку власного історичного досвіду). Я думала, що після помаранчевої революції ці історії нам уже не знадобляться. Та ба!.. Актуальність їхня для нашого суспільства залишилася на тому ж рівні. Тому є сенс продовжити. Без прямих паралелей або порівнянь з українською дійсністю — читач «ДТ» може зробити це сам.

Коли вистава завершилася, голос за сценою запропонував глядачам голосувати: натиснути або червону, або зелену кнопку (на панелі переднього ряду) і самим винести вирок — винен чи ні герой п’єси, котра так й називалася — «Обвинувачуваний». Головну роль політика, звинувачуваного в убивстві, зіграв сам автор п’єси, знаменитий лорд Арчер, який на той час перебував під слідством, і звинувачували його — ні, не в убивстві — у лжесвідченні.

Була осінь 2000 року. Постановка п’єси в одному з лондонських театрів викликала ажіотаж, ціни на квитки злетіли. А глядачі, вражені вміло написаною фабулою і досить непоганою, треба визнати, грою самого лорда, розчулено натискали переважно на кнопку «невинний». Британці взагалі обожнюють різні титули та шанобливо ставляться до їхніх володарів. На що й був особливий розрахунок. Не сумніваюся, що й трюк «лорд-актор» був використаний з тією ж метою, і придуманий самим-таки лордом.

Британська Феміда, тим часом, ішла своїм шляхом. І голосування театрального народу на неї жодним чином не впливало. Як і численні титули, посади, нагороди, заслуги, зв’язки та книги самого лорда Арчера — відомого в Британії письменника, політика і навіть філантропа.

Взагалі Джеффрі Арчер мав усі підстави вважати себе улюбленцем долі, насамперед — політичної. Доти, правда, доки не опинився за ґратами. Випускник Оксфорда, він у віці 29 років обирається в парламент від консервативної партії і стає наймолодшим членом палати общин. Йому вдається потрапити на очі Маргарет Тетчер, яка запам’ятала молодого, винахідливого та дотепного депутата. 1985 року, вже як прем’єр-міністр, вона призначає Арчера заступником голови правлячої консервативної партії. Кажуть, детективні романи Арчера були її улюбленими книгами. Ну це навряд чи. Хоча країна зачитувалася його бестселерами, коли судити з величезних тиражів та продажів, які в найгірші роки приносили Арчеру по мільйону фунтів стерлінгів за рік. Деякі романи екранізовані, п’єси і дотепер йдуть в театрах.

І раптом, посеред усієї цієї партійно-кар’єрної благодаті, яка відкривала для Джеффрі Арчера шлях у міністри а, може, й вище, він опиняється по вуха в скандалі, розкрученому невтомною британською пресою. Коли однієї з вересневих ночей 1986 року він входить у готель у супроводі повії, якоїсь Моніки Коглан, її попередній клієнт упізнає в ньому відомого на всю країну політика і наступного дня розповідає цій самій Моніці, який великий птах потрапив до неї в тенета. Заповзятлива жриця кохання звертається в газету News of the World (яка й досі є лідером у розкручуванні всіляких скандалів), де її люб’язно консультують у справі «здирства» грошей з необережного політика. І через кілька днів у газеті з’являється фотознімок, на якому сфотографовано одного з помічників Арчера в момент передачі Моніці коричневого конверта. А на сусідній шпальті друкується розшифровка телефонної розмови самого Джеффрі з Монікою, де він погоджується виплатити їй 2000 фунтів. З чим пов’язана така щедрість члена парламенту не сказано, але без сумніву мається на увазі. Інтригу, а заодно й публіку, підігрівають ще кілька днів. А потім вже інша бульварна газета The Daily Star з пікантними подробицями розповідає читачам про нічне побачення політика і повії.

В результаті віце-голова консервативної партії Джеффрі Арчер негайно подає у відставку. Але честь свою вирішує захищати в суді. News of the World не чіпає, у них все ж таки були документи — фотографії та записи. А на Daily Star подає до суду — за наклеп. Для підтвердження свого алібі Арчеру потрібен свідок. Ним стає Теренс Бейкер, телевізійний агент. Останній спочатку підписує з клієнтом контракт про підвищення власного відсотка з прибутку від екранізації романів Арчера, а потім охоче розповідає в суді, що того «горезвісного» вечора Арчер не міг зустрічатися з повією, тому що вечеряв із ним у ресторані, а потім підвозив його додому.

Але під час слідства з датами вийшла неузгодженість, і Арчеру знадобився інший свідок. Його він знайшов в особі давнього друга — телепродюсера Теда Френсіса. Той передав суду письмові свідчення, що нібито провів з Арчером майже всю (вже другу) ніч у ресторані. В ході справи Джеффрі залучив ще одного свідка, свою секретарку. Їй він доручив оформити абсолютно новий діловий щоденник і внести до нього ресторанні зустрічі, яких насправді не було. Секретарка виявилася далеко не такою «відданою дурепою», як думав про неї шеф, і приготувала про усяк випадок свій власний компромат на Арчера. Спочатку вона сфотографувала чистий щоденник на тлі газетної сторінки з датою випуску, а потім уже заповнила його так, як просив начальник.

Суд проти газети The Daily Star у липні 1987 року Джеффрі Арчер виграв. Судді повірили показам свідків, даним під присягою, їх розчулила емоційна та продумана розповідь дружини про Арчера як про добропорядного сім’янина. Несподівана допомога прийшла з боку нещасної Моніки, котра розказала суду, що за розповідь про побачення з Арчером вона одержала від газети 6 тис. фунтів. The Daily Star визнали винною в наклепі і присудили відшкодувати Арчеру моральну шкоду в розмірі 500 тис. фунтів. На ті часи для подібних виплат сума нечувана.

Хоча Арчер залишив свою посаду в партії, кар’єра його від цього не пішла на спад. Він і далі залишається серед найактивніших і найвпливовіших членів партії, користується прихильністю Тетчер та інших лідерів Торі. А 1992-го новий глава консервативного уряду прем’єр Джон Мейджор рекомендує Арчера на присвоєння йому титулу пера довічно. Вже в новій ролі Джеффрі Арчер очолює фракцію консерваторів у палаті лордів.

У 97-му консерватори провально програють вибори лейбористам та йдуть в опозицію. Лорд Арчер вирішує спробувати себе в новій справі — стати, наприклад, мером Лондона. У нього, без сумніву, були шанси: популярний письменник, улюбленець партії. Перед висуванням своєї кандидатури він запевняє тодішнього лідера Торі — Вільяма Хейга, що в «його шафі скелетів немає», а історія з повією — давно забутий і спростований епізод.

Приблизно в цей же час, 99-го, до нього приходить старий друг Тед Френсіс, телепродюсер. Той самий, завдяки свідченням якого Арчер виграв суд у газети The Daily Star. Френсіс просить 20 тисяч фунтів на нову телепередачу а заразом пропонує стати продюсером. Арчер погоджується, але зрештою дає другу не 20 обіцяних тисяч, а всього 12. До того ж він великодушний: просить вважати ці гроші не кредитом, а подарунком. А через кілька місяців, чи то забувши про свою щедрість, чи то «хильнувши зайве», на одному з прийомів він висміює Френсіса перед присутніми як злісного неплатника боргів. Та ще й називає суму «боргу» не 12 «подарованих» тисяч, а всі 20. Ображений і обурений друг Тед, пам’ятаючи, що саме він, збрехавши під присягою, допоміг свого часу другу Джеффрі зберегти політичне обличчя та кар’єру, і ще одержати «нізащо» півмільйона фунтів компенсації, недовго думаючи, подався за відомою адресою — до редакції газети News of the World. Його історію про те, як лорд Арчер сфабрикував алібі, там оцінили в 100 тис. фунтів і виплатили як гонорар.

Не вдаючись до особливих хитрощів, газетярі просто записують телефонну розмову двох друзів на тему «спогадів» про фальшиве алібі. Через день усе сказане ними стає не лише надбанням читачів News of the World, але водночас і всієї країни. Час для завдання удару вибрано дуже вдало. Цього разу кар’єра Джеффрі Арчера знищена. Він знімає свою кандидатуру на посаду лондонського мера, поліція порушує справу за статтею «перешкоджання здійсненню правосуддя», консервативна партія виключає його зі своїх лав терміном на п’ять років. Написана у цей період та поставлена в одному з лондонських театрів драма «Обвинувачуваний» нічим, окрім грошових зборів, лорду Арчеру не допомагає.

Суд над Джеффрі Арчером розпочався останнього дня травня 2001 року — якраз за тиждень до загальних парламентських виборів у Британії. Підступнішого удару в спину консерватори не могли собі й уявити: адже Арчер був далеко не останньою людиною в партії. І судовий процес над ним зайвий раз нагадує виборцю вибори попередні, на яких здобути перемогу лейбористам багато в чому допомогли самі Торі, заплутавшись у скандалах. Через тиждень консерватори програли вибори-2001. Через 50 днів лорд Арчер ганебно програв суд. Його було визнано винним у даванні неправдивих свідчень та перешкоджанні здійсненню правосуддя і засуджено до чотирьох років позбавлення волі.

Мільйонер Джеффрі Арчер, найвідоміший і найбільш продаваний у Британії автор детективів, і близько не міг припустити, за яким сценарієм розгортатиметься дія в суді. Він знав, що один із головних свідків, його колишній телеагент Бейкер, уже десять років як помер. За кілька тижнів до початку слухань в автокатастрофі загинула Моніка Коглан. Покази міг давати старий друг Тед Френсіс, але і його притягли за лжесвідчення.

Та чого витончений письменницький розум Арчера не міг уявити, то це свою колишню секретарку в ролі головного свідка. А як основний доказ — фотографію 14-річної давнини, на якій чисті сторінки ділового щоденника Арчера на тлі першої смуги газети The Times. Після свідчень місіс Пеппіатт (так звали завбачливу пані) результат справи був настільки очевидним, що адвокати Арчера фактично відмовилися його захищати. А питання, що довго хвилювало суспільство — чи може лорд справді опинитися за ґратами як простий смертний, — було вирішено за законом, просто і однозначно: може. До речі, закон про корупцію, за яким у Британії судять донині, був прийнятий 1889(!) року.

Рівно через два роки, у липні 2003-го, найвідоміший британський в’язень лорд Джеффрі Арчер достроково вийшов на свободу, відсидівши половину призначеного терміну. Два роки, які залишилися, він житиме під наглядом поліції та регулярно відмічатиметься у поліцейському відділку за місцем проживання. За час його перебування у в’язниці сім’я виплатила визначену судом шкоду газетам, які, власне, «поховали» його як політика: 2,2 млн. фунтів — The Daily Star і 500 тис. фунтів — News of the World.

Сам Арчер розуміє, що йому навряд чи вдасться повернутися у велику політику — адже він не просто побував у в’язниці, він назавжди зіпсував свою репутацію. У Британії, до речі, це дуже важливо. Але що ще суттєвіше, його історія кинула тінь, і досить відчутну, на найстаршу в країні партію. Ось чому новий лідер Торі Девід Камерон взагалі відмовляється коментувати можливості повернення Арчера у фракцію консерваторів у палаті лордів, як і в лави партії взагалі. Незважаючи на те, що п’ятирічний термін виключення останнього з партії завершився торік.

Єдине, що залишається опальному лорду — розвивати свої письменницькі таланти. Тим паче, що романи, які інтенсивно виходять з-під його пера (здається, їх уже понад два десятки) та нагадують більше бізнес-сурогат, ніж літературу, усе одно користуються великим попитом (на продажах і постановках він заробив понад 60 млн. фунтів).

Ще одне випробування, яке очікує на Арчера, — можлива втрата титулу. Питання про це може вирішитися в результаті прийняття нового законопроекту, що регулює діяльність палати лордів. У ньому, зокрема, йдеться про те, що членами палати лордів не можуть бути особи, які мають судимості.