КУПІТЬ ЗЕМЛЮ ДЛЯ ПАЛЕСТИНИ

Із часу проголошення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року немає, мабуть, важливішого завдання для країн регіону, ніж вирішення територіальних суперечок. Нездоланні протиріччя на цьому ґрунті призвели до війн 1948, 1956, 1967, 1973 і 1982 років. Очевидно, що в такій ситуації країни Близького Сходу, безпосередньо втягнуті у військовий конфлікт, змушені витрачати на свою оборону великі кошти. За даними лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, Ізраїль витрачає на оборону приблизно 12% свого ВНП і утримує регулярну армію чисельністю близько 180 тисяч чоловік; Саудівська Аравія — 12,5% ВНП, Йорданія та Сирія приблизно по 6%, Ліван — 5%, Єгипет — 4%.

У квітні 1993 року, під тиском США, Ізраїль розпочав серію переговорів з ОВП. У результаті було досягнуто домовленості про передачу Ізраїлем частини територій на Західному березі ріки Йордан і встановлення там Палестинської автономії. Таким чином, Ізраїль утратив контроль над територією площею 6000 кв. км і над історично й стратегічно важливими Іудеєю та Самарією.

Однак проблема передачі Голанських висот і територій на Західному березі, а також надання палестинцям автономії — камінь спотикання не лише у відносинах між Ізраїлем та арабським світом. Це — ключове питання для всіх євреїв: своєрідний вододіл, що поділяє єврейський народ на тих, хто «за» переговори і домовленості з арабами про повернення земель, і на тих, хто «проти» них. Думки сторін зводяться ось до чого: прибічники діалогу з арабами стверджують, що вихід із глухого кута їм бачиться в продовженні політики «мир в обмін на землі». Їхні опоненти переконані, що передача Голанських висот Сирії, відведення ізраїльських частин із південного Лівану, створення Палестинської держави і переговори про статус Єрусалима не лише не гарантують миру, а й створюють реальну загрозу самому існуванню Держави Ізраїль.

Парадокс полягає в тому, що вагомі аргументи на користь своїх тверджень має і та, й друга сторони. Проводячи політику повернення земель в обмін на гарантії безпеки для Ізраїлю, керівництво країни розраховує, що при невиконанні взятих на себе зобов’язань араби будуть відкинуті до кордонів, які існували до укладання домовленостей. З військової точки зору, проведення такої операції нескладне, але спричинить нові жертви по обидва боки. Події останнього часу підтверджують це. Виведення військ і надання палестинцям автономії вже призвели до того, що почалася нова, терористична війна проти Ізраїлю.

Водночас співіснування з арабами за принципом «ні миру, ні війни», як це хочуть робити противники діалогу, також не має перспектив. Світове співтовариство примусить Ізраїль сісти за стіл переговорів. І річ тут не лише в економічних, а й у правових, морально-психологічних аспектах. Територіальне завдання все одно доведеться вирішувати. Якщо не нинішньому поколінню, то їхнім дітям.

Тим часом у зазначеній проблемі існує, як нам бачиться, найважливіший аспект, не озвучуваний сторонами, але незримо присутній. Аспект цей не має економічного, політичного чи регулятивно-правового характеру. Однак саме його ігнорування завело ситуацію в глухий кут. Ми говоримо про філолофсько-релігійне підґрунтя цього конфлікту.

Тора і Старий Заповіт стверджують: територія, суперечки про яку призводять до незліченних бідувань та жертв, була заповідана євреям Творцем. Іудеї вірять у те, що Його воля здійснюється завжди і будь-хто, хто спробує її порушити, спопеліє. Трагічна доля Іцхака Рабина — того підтвердження. Атеїстам же надамо можливість переконатися у певних закономірностях на численних прикладах. Захоплення римлянами Іудейського царства і руйнування другого Храму призвели до вигнання євреїв з обітованої землі. 1948 року Держава Ізраїль була знову проголошена. Наступного дня після цього почалася перша близькосхідна війна. Результатом тієї війни, як утім, і решти, стала перемога Ізраїлю і розширення його меж. Отже, ми маємо підстави припускати, що, окрім військових талантів, «таємничі євреї» володіють і допомогою згори.

Таким чином, у рамках, якими обмежили себе сторони конфлікту, виходу з ситуації, що склалася, немає. Та вихід може бути знайдений, якщо зійти з прокрустового ложа умовностей і забобонів і спробувати вирішити завдання іншим способом. Нам він бачиться в купівлі якоїсь території в межах арабського світу для облаштування там Палестинської держави. Діапазон територій широкий, однак вважаємо за вкрай неетичне називати якісь із них конкретно. Ми гадаємо, що визначення території становитиме основний предмет переговорів. Ізраїль і держави-спонсори фінансуватимуть придбання цієї землі і побудову всієї інфраструктури. Значну частку витрат добровільно візьме на себе і єврейська діаспора. Палестинці мають право також розраховувати і на продовження фінансової допомоги протягом певного часу після здобуття державності, а Сирія — на продуктивні переговори про долю Голан. В історичному плані цей проект перспективніший, ніж ведення перманентної війни на Близькому Сході. Крім того, в арабському світі достатньо поміркованих режимів, які можуть піти на переговори з цього питання. Обговорення статусу Єрусалима не передбачається, оскільки це святе для багатьох людей місто ніколи не було столицею жодної з арабських держав, але завжди було столицею держави єврейської. Аргументи на користь визнання прав арабів на Єрусалим як на столицю лише на тій підставі, що там містяться мусульманські святині і мешкає багато арабів, вагомими назвати не можна, оскільки, за аналогією, столицею палестинців із таким самим успіхом можуть бути названі Париж, Лондон, Сарагоса чи Мекка.

Бачиться цікавим світовий історичний досвід такого роду угод. 1803 року США уклали з наполеонівською Францією найбільший у своїй історії договір на купівлю землі. Предметом угоди були території Луїзіани. Землі площею 2 144 523 кв. км США купили по 3 центи за 1 акр. 30 березня 1876 року державний секретар США Стюард подав на розгляд Конгресу США договір про купівлю Аляски в Росії. Території цієї північної землі площею 586 000 кв. км були куплені в Росії за 7,2 мільйона доларів. Наприкінці 30-х років XX ст. Радянський Союз вів переговори з Фінляндією про купівлю або обмін деяких її територій, що прилягають до Ленінградської області СРСР. Та й у справі відродження єврейської держави лідерами сіонізму і Європи в XIX—XX ст. велися переговори про викуп частини Уганди. Тож ми можемо стверджувати, що міждержавні договори про купівлю територій не є чимось екстраординарним.

Такий договір між Ізраїлем і палестинцями має базуватися на відповідній резолюції ООН і забезпечуватися гарантіями країн-спонсорів. У нашому випадку користь від такого роду угоди очевидна: Ізраїль забезпечує реальну, а не ефемерну безпеку своїх кордонів, зберігає свої історичні землі; палестинці отримують власну державу, щедру фінансову допомогу і мир, а світове співтовариство — правове врегулювання одного з найскладніших конфліктів, який прямо чи опосередковано впливає на мир в усьому світі. Ми пропонуємо викупити кров дітей. То скільки вона коштує?

Цікаву, але дуже спірну ідею (з якою, наскільки нам відомо, вже були ознайомлені й перші особи України) ми запропонували прокоментувати президента Центру близькосхідних досліджень Олександра БОГОМОЛОВА.

Попри всю, здавалося б, недоречність релігійної аргументації під час обговорення політичних проблем, можливо, саме цей містичний (а не «філософсько-релігійний») вимір відіграє певну й часто дуже негативну роль у щоденному відтворенні близькосхідного глухого кута. Питання тільки в тому, де варто локалізувати всі ці вищі смисли і хто втілює їх. Той факт, що Іцхак Рабин загинув від рук релігійного екстреміста, навряд чи свідчить на користь втручання вищих сил. Нагадаємо, що бін Ладен теж претендує на втілення в життя таємних задумів Творця. Спроба апелювати до вищих сил на користь палестинців, яка практикується ХАМАСом, а ось тепер на користь ізраїльтян вустами пана Барабаша, насправді являє собою одне й те ж саме явище. Такі тексти експлікують те саме колективне несвідоме, яке не вписується в офіційні декларації, підписувані сторонами в Кемп-Девиді та інших місцях, де не заведено зводити руки до неба, але проявляється в щоденній кровопролитній практиці близькосхідного процесу. Вічний парадокс — Бог один, але віра різна. Мусульмани та іудеї, що релігійно мислять, вважають одну й ту саму землю своєю не тільки і навіть не стільки як власність чи місце проживання, а насамперед як свою, іудейську або мусульманську, святиню. Будь-якій третій стороні очевидно, що суперечка про те, чиї священні права священніші, безперспективна у принципі. Не Бога, а сліпу віру людини можна обвинуватити в багатьох кривавих подіях нашої історії. Стомлена багаторічними релігійними війнами Європа кілька століть ішла до розв’язання цієї проблеми, відомої тепер як принцип від’єднання церкви від держави.

Якщо вже апелювати до божого промислу, то ця логіка, очевидно, мала б привести автора до приблизно такого висновку: давайте потерпимо трохи, і Господь обов’язково втрутиться і знову захистить синів Ізраїлевих. А тому закономірно, що перехід від минулого до сьогодення змушує автора моментально змінити проповідницьку інтонацію на досить побутову. Справді, що може бути простішим, ніж виселити неугодного квартиранта, сварливого сусіда подалі. Що в таких випадках часто й відбувається, як нам відомо з досвіду комунального «соціалістичного гуртожитку». Історія переповнена прикладами таких простих рішень — від недавніх, таких як виселення кримських татар і народів Кавказу в Центральну Азію та Сибір, до біблійних-таки — депортація євреїв вавілонянами, яка, попри свою очевидну давність — і навіть зникнення самих винуватців з історичної сцени, — залишилася навічно в пам’яті народів. Відмінність між побутовими та міжнародними конфліктами полягає в тому, що в останніх сварливого сусіда навряд чи можна умовити виїхати. Спокуса побутовою простотою неминуче призводить до насильства, війн і невигойних рубців на історичній пам’яті. Хрестоматійний приклад: галут — історія двотисячолітніх поневірянь євреїв. Ідея депортації палестинців, запропонована автором, зовсім не нова, вперше її висловили ще батьки-засновники єврейської держави. Частково вона навіть реалізувалася. Чимало палестинців, в основному вихідці з території сучасного Ізраїлю, мають тепер йорданське громадянство і становлять приблизно 70% населення цієї країни, що, втім, жодним чином не применшило їхнього прагнення отримати компенсацію за втрачене майно й підтвердити своє право на повернення.

Слід зазначити, що в арабському світі немає жодного, навіть найпоміркованішого режиму, готового всерйоз обговорювати ідею переселення палестинців як спосіб розв’язання проблеми. Ця ідея, відома як «трансфер», втілює в собі кульмінацію арабських страхів перед Ізраїлем і служить майже головним аргументом у будь-якій антиізраїльській полеміці, виступаючи приблизно в такому контексті — «дивіться, ізраїльтяни говорять із нами про мир, а насправді вони, мовляв, хочуть нас виселити з нашої землі». Еквівалентним за силою негативним стереотипом протилежної сторони виступає страх перед нібито властивим усім арабам нездоланним прагненням знищити Ізраїль.

Так чи інакше, земель на продаж у жодній арабській країні немає. Деякі арабські режими, як відомо, плекають цілком протилежні сподівання: розширити свої володіння за рахунок сусідів. З іншого боку, приклад з Угандою, яка не стала єврейським національним осередком, вочевидь невдалий, так само як і аналогічний проект у Маньчжурії та сталінська мертвонароджена Єврейська автономія в Біробіджані. Народи чомусь не шукають собі місця проживання через агентів з нерухомості. Батьківщина — це не місце проживання, а все-таки щось більше — дім предків, храм, святиня та інші поняття зі сфери семіотики культури. Одне слово, як багато чого в людському житті, — це не матеріальний об’єкт, не місце, а смисл, ідея.