Країна, з якої хочеться поїхати

Через два тижні після подій сьомого квітня у Киргизії досі ще немає порядку. А населення країни дедалі менше вірить у те, що колись тут будуть нормальні умови для життя.

Настрій — виїжджати

— Видно, треба їхати звідси! Схоже, порядку тут уже не буде, — з нотками жалю і певного трагізму каже таксист Олександр Миронов, котрий везе мене вечірнім Бішкеком. Очевидно, це поки що не остаточне рішення. Але з кожним днем некиргизьке населення країни дедалі більше про це думає.

Занепадницькі настрої породжує не тільки вигляд Бішкека. Місто постраждало від погромів 7—9 квітня. Але до цього жителі столиці поставилися набагато простіше, ніж 2005 року. Наслідки першої киргизької революції викликали шок, тепер же — дещо філософське ставлення. Тоді до цього просто були не готові, і нажива мародерів була воістину гігантською. Цього разу власники більшості магазинів і комерційних підприємств ще в ніч із шостого на сьоме квітня почали вивозити товари та обладнання. А тому «новим революціонерам» у ці ночі «стовідсоткових знижок», як їх із сарказмом називають бішкекчани, вдалося розжитися набагато менше.

— Економічна шкода, завдана мародерами в 2010 році, значно менша, — повідомив місцевому інформаційному агентству АКІ-прес один з керівників народних дружин самооборони Бішкека Даїр Кенекєєв. — Цього разу більше постраждало продуктових магазинів. У 2005-му постраждали всі. Крім того, у 2010 році мародери завдавали точкових ударів по певних магазинах, тоді як у 2005 році мародерство було масового характеру по всьому місту.

— Мій бізнес ніяк не постраждав у цих заворушеннях, — розповідає за кухлем пива мій добрий знайомий Олексій, власник кількох магазинчиків одягу. — Навіть скла не побили. Але ти просто не уявляєш, що переживають бізнесмени в такі дні! Стільки нервів... А як тим, хто з якихось причин не вивіз свого товару?! Загалом, збираюся продавати свій бізнес і виїжджати.

— Куди?

— До Росії, звісно! Там у мене теж є бізнес.

Якщо раніше в нас з Олексієм завжди збігалися погляди на те, що добре жити можна і в Киргизстані, то тепер ми одностайні у протилежному — треба виїжджати. Звичайно, це тимчасовий настрій, породжений тотальною нестабільністю у країні. Особливо події в приміському селі Маївка. 20 квітня юрба почала громити й підпалювати будинки, бити і вбивати жителів села заради того, щоб відвоювати собі наділи. Міліція надто пізно втрутилася в ситуацію. У результаті жителі Бішкека та сусідніх сіл знову, як і в дні другої киргизької «революції», почали об’єднуватися в народні дружини для самооборони.

З невеличкою групою дружинників іду на нічне патрулювання на північній околиці Бішкека. Обстановка нагадує сцени з другосортних американських фільмів жахів: непроглядна темрява, сильний вітер, будь-яке шурхотіння викликає напругу м’язів і нервів. Усі дружинники без зброї.

— Ми спеціально не беремо її з собою. Велика спокуса вистрілити, — розповідає Кадирбек Асаналієв, котрий був дружинником п’ять років тому й одним із перших прийшов на заклик розпочати патрулювання міста і цього разу. — І в 2005-му, і зараз, дивлячись на розгромлене місто, ледь стримую бажання взяти автомат і перестріляти «революціонерів» якомога більше. Я хоч і киргиз, сам приїхав у Бішкек на початку 90-х з глибинки, але до такого ніколи не опускався. А ці що коять?! Ми ж будуємо це місто, робимо його кращим і при цьому якось заробляємо собі на життя, не грабуючи і не вбиваючи. Ще погано, що з’явилися націоналістичні гасла...

Загострення міжнаціональних відносин турбує не тільки Кадирбека. І хоча таких ексцесів одиниці, їх украй болісно сприймає некиргизьке населення республіки. «Головне, що цей тимчасовий уряд не може нічого зробити, щоб нас захистити, — каже таксист Олександр Миронов. І повторює: «Треба виїжджати».

Остання цитадель Бакієва

Тимчасовий уряд Киргизстану з великими зусиллями, але все-таки утримує ситуацію під контролем. Єдиним непідконтрольним регіоном залишається частина Джалал-Абадської області на півдні країни. Це батьківщина Курманбека Бакієва. Тут уже третій день поспіль триває протистояння між прибічниками скинутого президента та його противниками, яких тут теж більш ніж достатньо.

Киргизький народ не можна назвати єдиним. Він географічно, історично й культурно розділений на Північ і Південь. Між представниками двох регіонів існує досить відчутна ворожість. Досі в цій країні дотримувалися неписаного правила: представники Півночі і Півдня змінюють одне одного на посаді керівника держави. Так повелося з 50-х років минулого століття.

Крім того, весь народ розділений на роди. Їх 40. Кожен рід захищає свого уродженця, хоч би що той зробив. У часи, коли киргизи були кочівниками, це допомагало зберігати народ. Сьогодні ж відчутно гальмує розвиток політичної системи країни. От і зараз Бакієва, його братів і синів захищає їхній рід — ічкилик. Проте навіть не весь рід готовий відстоювати колишнього президента. І Бакієв сам у цьому винен. Річ у тім, що ще на початку року на тривалий строк було засуджено колишнього міністра оборони Ісмаїла Ісакова. Він походить з того самого роду, частина якого живе значно південніше Джалал-Абада. А тим часом Ісмаїл Ісаков підтримав Бакієва в 2005 році, був його соратником, допомагав зміцнюватися на посаді президента. Відразу після подій 7 квітня Ісаков вийшов на волю, а потім був повністю виправданий судом. Генерал відразу ж узяв під контроль армію, яка його поважає. Саме це почасти зумовило невтручання армії в події 7 квітня.

Проте прибічники Бакієва істотно ускладнюють життя Тимчасового уряду. Вони фактично захопили центр Джалал-Абада, призначили свого губернатора і начальника УВС. Але далі міста і деяких сусідніх сіл їхня влада не поширюється. У тій же області в Бакієва безліч ворогів. Наприклад, у сусідньому Базар-Коргонському районі великий авторитет має один з лідерів опозиції Омурбек Текебаєв. В іншому районі — Аксийському — Бакієва вважають винним у розстрілі мирної демонстрації ще в 2002 році. Тоді місцеве населення захищало від Акаєва свого уродженця, одного з лідерів нинішньої опозиції Азимбека Бекназарова. Бакієв тоді був прем’єр-міністром. Після революції 2005 року знайшовся документ про те, що саме Бакієв віддав наказ про початок спецоперації «Тайфун», під час якої загинуло шестеро людей.

Проте це поки що ніяк не допомагає стабілізувати ситуацію на півдні. Джалал-Абад залишається найгарячішою точкою в країні. У південних Джалал-Абадській та Ошській областях живе 1 мільйон 200 тисяч узбеків. Стосунки між киргизами та узбеками досить напружені. Ще в 1990 році в Оші стався кривавий міжнаціональний конфлікт. Тоді порядок наводили силами Союзу. Відтоді дрібні сутички між представниками двох національностей відбувалися систематично. Вже цього року відразу після нової «киргизької революції» в Оші — другому за розміром місті Киргизії — відбулося кілька сутичок, які ледве не переросли в міжнаціональний конфлікт. Від позиції узбеків та їхньої подальшої поведінки залежатиме мир у регіоні і в країні. Спочатку узбеки Джалал-Абадської області підтримали Бакієва. Але коли стало очевидно, що він програв, діаспора вирішила зайняти нейтральну позицію.

В Оші зміну влади зустріли з розумінням. Навіть мер Оша Мелісбек Мирзакматов, котрий належав до партії Бакієва «Ак Жол» («Світлий шлях») і був призначений на цю посаду колишнім президентом, відразу ж підкорився Тимчасовому уряду і єдиний з усіх бакіївських чиновників залишився при владі.

— А чому ми повинні його підтримувати?! — відповідає на моє запитання ошський підприємець І. — Що він нам зробив, щоб ми його любили і йшли на смерть за нього?! А людей у Бішкеку хто постріляв? Ми що, за це повинні його підтримувати?

Вісімдесят п’ять загиблих у подіях 7 квітня для багатьох і на Півдні, і на Півночі стали визначальним чинником. В історії країни ніколи не було такого, щоб глава держави у боротьбі за владу віддавав наказ стріляти. А в країні мало хто сумнівається, що Курманбек Бакієв це зробив.

— Припустимо, сам Бакієв цього наказу не віддавав, — міркує І. — Але ж він знав про те, що відбувається, що люди гинуть. Виходить, він міг віддати наказ не стріляти. А тепер він усім розповідає, що перший постріл був з боку учасників мітингу. Припустимо, але ж загинуло дуже багато людей, які навіть не наближалися до огорожі Будинку уряду. Вони стояли осторонь і просто спостерігали за тим, що відбувається. І всі ці жертви на совісті самого Бакієва і його молодшого брата Жаниша.

— Він морочить голову всьому світу, — безапеляційно стверджує інший мій ошський співрозмовник, чиновник місцевої обласної адміністрації М.Л. — Він в усіх інтерв’ю каже, що снайпери відкрили вогонь після того, як з боку мітингуючих хтось вистрілив у вікно його кабінету.

Усі, хто хоч раз бував біля Будинку уряду, знають: вікна кабінету президента не виходять на вулицю. Будинок побудований так, що всередині є прямокутний простір, і саме туди виходять вікна президентського кабінету. Тож ніхто не міг у них вистрілити, крім тих-таки снайперів.

На цьому тлі в очах народу виріс інший скинутий президент — Аскар Акаєв. Його повалення відбулося безкровно.

Лебеді, раки та щуки киргизького уряду

Життя триває. Приголомшені бішкекчани потихеньку виходять із заціпеніння. Вже працюють усі вцілілі магазини і кафе, комунальники прибирають сміття і ремонтують теплотрасу в самому центрі Бішкека, розгромлені магазини потихеньку відновлюють. У всій цій міський метушні люди переймаються тільки одним: а що далі?

«Я вже не вірю в те, що в нас можлива нормальна держава», — категорично заявляє мій сусід Кусеїн Шамудінов. 8 квітня до його невеличкого продуктового магазинчика під’їхав легковик без номерів. З його вікна хтось метнув у магазин пляшку із пальною сумішшю. Півночі ми з ним гасили вогонь, що міг перекинутися на наші будинки. «Цей бардак ніколи не закінчиться, — каже Кусеїн. — Ми вже вирішили, що поїдемо жити до сина. Він у Дніпропетровську облаштувався.

Найгірші побоювання Кусеїна, на жаль, справджуються з лячною швидкістю. Очевидно, що надто різнорідна маса опозиціонерів, які прийшли до влади несподівано для себе, не може розібратися в собі самій. А вже дати раду країні — тим більше.

— Розумієш, усередині уряду зараз є кілька угруповань, — пояснює мені один із чиновників, який працює на тимчасовий уряд (він погодився прокоментувати ситуацію, але тільки за умови збереження анонімності). — Зараз відбувається притирання. Вони почали прислухатися один до одного, спільно ухвалювати рішення. А долі Розі Отунбаєвій узагалі не позаздриш — на неї тиснуть усі. Було б дуже добре, якби нас перестали бити і почали допомагати. Тоді робота пішла б злагодженіше і швидше.

Чомусь слова чиновника мене не дуже надихнули. Неозброєним оком видно, що вже зараз почалася передвиборна боротьба між трьома опозиційними партіями, які прийшли до влади, — Соціал-демократичною, соціалістичною партією «Ата-Мекен» і партією «Ак Шумкар». Лідери кожної з них тягнуть ковдру на себе. Адже ще не було референдуму, який мав затвердити нову конституцію і запровадити в країні парламентську форму правління.

— Тут не парламентська форма правління потрібна, а диктатор! — вважає все той-таки таксист Олександр Миронов, котрий на подив добре володіє термінами. — От побачиш, у нас буде те саме, що в Україні: вибори кожні півроку.

І треба сказати, так вважає багато з місцевих фахівців. Дієздатних партій у країні реально немає. А ті, що прийшли до влади, ніколи особливими справами не вирізнялися. Та й ідеями теж. Це розуміють усі, хто хоч трохи стежив за ситуацією в країні останні десять років. А тому дедалі частіше лунає: «Треба виїжджати звідси!».