КОСОВСЬКА ПАСТКА

От уже кілька днів у Косово тривають жорсткі сутички між сербським і албанським населенням. На ранок учорашнього дня кількість загиблих унаслідок міжетнічного протистояння перевищила 30 чоловік, поранено понад 500. Ініціаторами погромів виступили албанці. Приводом для їх першого нападу на сербів стала загибель трьох підлітків, що потонули в річці в районі Мітровіци. Як розповів четвертий хлопчик, що залишився живим, дітей переслідували серби, які й загнали їх у річку.

Працівники місії ООН у Косово з вечора четверга проводять термінову евакуацію сербських сімей і ченців із православних монастирів у різних частинах Косово. Останніми днями в краї спалено 16 православних церков і монастирів, чимало з яких були пам’ятками середньовічної візантійської архітектури.

Перший за весь час присутності миротворчих сил спалах насильства в Косово, що стався на тлі терористичної ескалації, яка триває в Іраку, — ще одна козирна карта для тих, хто переконаний, що міжнародне втручання не здатне вирішити всіх проблем. У ситуації з Косово у західних країнах не було розбіжностей на кшталт іракських — в операції проти Белграда, у відправленні миротворчих сил були зацікавлені практично всі. Однак не було й розуміння того, що буде далі в населеній албанцями провінції Сербії, яким буде її статус... Захід вирішив чекати, немов розраховуючи, що проблема зникне сама собою…

Тим часом слід було усвідомлювати найголовніше. Захід втрутився на етапі, коли етнічна чистка албанців, задумана режимом Слободана Мілошевича, уже здійснювалася. І ввійшов до Косово тоді, коли вона вже була, по суті, здійснена. Косовські серби здебільшого зовсім не були супротивниками цієї чистки — і навряд чи можна звинувачувати в цьому людей, які десятиріччями жили за умов конфронтації з сусідами, або в кращому випадку відчуженості від них, людей, яким офіційна пропаганда десятиріччями втокмачувала, що Косово — сербське, а вони — форпост усього сербського в краї, де переважна більшість — албанці. Косовські серби ніколи не були форпостом, зате вони завжди були розмінною монетою великої політики. Саме зустріч із косовськими сербами, які жалілися на утиски, Слободан Мілошевич використав для початку фактичної ліквідації автономії Косово. Саме серби, які залишилися в Косово, були для Белграда найкращим доказом територіальної приналежності краю. Косовські серби, ізольовані у своїх анклавах, залишалися найзручнішою мішенню для албанських радикалів. Окрім того, саме їхня присутність і є поживним бульйоном для радикалізму, що частково втратив свої позиції. Косовські албанці в основному дотримуються помірних поглядів — це довело обрання Ібрагіма Ругови президентом Косово і відносний успіх його партії на виборах. Для того, щоб вважатися впливовою політичною силою, радикалам необхідно постійно доводити албанцям, що ворог біля воріт...

Примітно, що Захід ніколи не хотів усвідомлювати те, що присутність косовських сербів у краї — це шанс як для албанського, так і для сербського радикалізму. Захід ніколи не пропонував переселити сербів із Косово, ніколи не пропонував допомогти Белграду в цьому переселенні. Понад те, Захід завжди активно сприяв процесу примирення сербів й албанців і участі сербів в управлінні краєм, переконуючи, що сприяє національній гармонізації в Косово. І ніби не помічаючи, що навіть примирення на рівні еліт ще не означає появи терпимості на побутовому рівні, що досить найнезначнішого інциденту, щоб вогнище запалало. Захід постійно відтягував терміни розмови про майбутнє Косово — і це за того, що в самому краї немає політиків і, мабуть, тим паче немає простих людей, які погодилися б на повернення Косово Сербії, а в Сербії немає політиків і дуже мало пересічних людей, які погодилися б із незалежністю Косово чи об’єднанням краю з Албанією. І це небажання думати про майбутнє зіграло з західною миротворчою місією злий жарт.

У міжнародному праві є два постулати, що суперечать один одному — про самовизначення нації та про територіальну цілісність держави. Кожного разу у випадках, подібних до косовського, доводиться робити вибір на користь одного з цих постулатів. Можливо, Захід розраховував, що в Сербії посиляться демократичні тенденції, і тоді з новими людьми та з оновленим сербським суспільством можна буде провести переговори про майбутнє Косово. Однак доводиться визнати правоту вбитого рік тому прем’єр-міністра Сербії Зорана Джінджича, який пропонував вирішити косовську проблему й визначитися зі статусом краю якнайшвидше. Зоран Джінджич, можливо, усвідомлював, що невирішеність косовської проблеми лише посилює позиції реваншистів по обидва боки кордону Косово. І от у результаті останніх парламентських виборів у Сербії прозахідні демократи зазнали поразки, а до влади прийшов прибічник «сербського шляху» розвитку суспільства Воїслав Коштуніца, підтриманий соціалістами Слободана Мілошевича. Навряд чи Коштуніца може стати для албанців бажаним партнером у переговорах, зате його успіх міг бути розцінений радикалами в Косово як можливість власної перемоги над помірними силами.

Західні політики по-різному мотивували своє небажання вирішувати проблему статусу Косово. І небажанням зашкодити сербським демократам. І побоюваннями, що слідом за Косово відокремиться і Чорногорія (хоча ніхто дотепер не пояснив, у чому ж тут трагедія, але Захід докладав море зусиль для того, щоб до цього не дійшло). І можливістю радикалізації албанців у сусідніх країнах (хоча саме невирішеність косовської проблеми багато в чому зумовила албанський виступ у Македонії.) Та, власне, ніхто ніколи й не стверджував, що західні політики та військові — генії, здатні передбачати наслідки всіх своїх дій. Управляють, як уміють...

Звичайно, критикувати Захід кожний може. А що ж місцеві, свої? А місцеві змушені правити за умов, коли поле для маневру значно звужене. Ругова є президентом краю, у якому немає виборця, зацікавленого у федерації чи конфедерації із Сербією. Люди старшого покоління добре пам’ятають, що на гасло мирних демонстрацій «Косово — республіка» Белград відповів танками, а молодь узагалі живе без Сербії. До того ж Сербія — це не сяюче Ельдорадо, що приваблює гастарбайтерів, навпаки — серб і албанець ризикують познайомитися десь у німецькій закусочній за миттям тарілок. Те, що після візиту до Мілошевича вже в момент, коли йшло етнічне чищення, Ругове ( який намагався перешкодити виселенню співвітчизників) взагалі вдалося повернутися до великої політики й стати главою краю (нехай і за умови співпраці з радикалами) — це взагалі диво. Коштуніца, як і Джінджич до нього, управляють країною, у якій населення не готове відмовитися від Косово. Добровільне визнання його незалежності — смерть для будь-якого політика. Єдина людина, спроможна визнати незалежність Косово і ще на певний час залишитися при владі, був Слободан Мілошевич — просто тому, що всі бачили б, що він зробив це задля порятунку сербів, і тому, що міг би вигадати нового ворога. Та Мілошевич, як відомо, у Гаазі.

Тому для вирішення косовської проблеми необхідна насамперед воля міжнародного співтовариства. І розуміння цим співтовариством того, що незалежність Косово та переселення сербів, які залишилися в краю, — неминучі. Необхідно тільки забезпечити переселенцям найкращі умови й гарантувати Сербії і Косово гарантії безпеки — такі, як створення демілітаризованих зон на кордоні та тверде, конституційно обговорене і підтверджене великими державами зобов’язання Косово не приєднуватися до Албанії. Та у випадку, коли такої волі міжнародного співтовариства немає, не слід дивуватися, що албанці та серби не домовляються. І не слід дивуватися, що жертвами відсутнього рішення стають мирні люди — ми з вами для того й придумані, щоб відповідати за помилки політиків...