Косово: рік по тому

Протягом останнього року ми дуже мало чули про Косово. Край на Балканах, який 17 лютого 2008 року проголосив незалежність від своєї метрополії Сербії і цим кроком підірвав, як тоді здавалося, засади міжнародної системи. Хвиля ажіотажного інтересу до цієї теми згодом спала. Можна звинувачувати журналістів у непослідовності, однак так буває: з часом топ-новини сходять із перших шпальт видань і забуваються. Втім, у випадку з Косово такий перепочинок, радше, корисний, оскільки дозволяє без надмірної емоційності говорити про подію, котра ще рік тому могла «підірвати світовий порядок», призвести до параду суверенітетів, закласти основи нової глобальної ситуації і розстановки сил у світі. Водночас локально в такому важливому регіоні, як Балкани, вирішити долі народів, котрі там живуть, і навіть призвести до нової війни. Багато чого з того, про що тоді думали, не сталося, гіршого зі сценаріїв вдалося уникнути. Але буде не зовсім правильно казати, що нинішня ситуація – однозначна й акт проголошення незалежності вирішив усі проблеми самого краю та його метрополії. Навпаки, найважливіший етап боротьби за майбутнє Косова і його населення, за визначення політичного статусу краю на основі міжнародних-правових норм тільки розпочинається.

Цього тижня Пріштіна бурхливо відсвяткувала першу річницю свого незалежного існування. Перші місяці після проголошення незалежності Косова активно тривав процес визнання нової держави — появу якої привітали більшість країн Європейського Союзу, США та основні союзники Вашингтона, ряд невеличких латиноамериканських держав і ще кілька в Океанії й Африці. Але можна сказати, що найважливішим для Пріштіни і болісним для Белграда було визнання Косова з боку колишніх югославських республік — Чорногорії та Македонії, а ще раніше – Хорватії та Словенії, які таким чином висловлювали свою солідарність із домінуючою в Євросоюзі позицією з цього питання. На сьогодні Косово визнали 54 країни, хоча очікувалося, що за рік це число перевищить сотню. Косово не стало поки членом жодної міжнародної організації, але влада в Пріштіні прагне цього року стати членом МВФ і, можливо, якоїсь із регіональних торгових структур. Інша частина світової спільноти обрала або вичікувальну позицію і вирішила поспостерігати за процесом становлення нової держави, або однозначно визначилася у своїй позиції не визнавати Косово.

Останній табір очолює Сербія, для котрої минулий рік був дуже складним саме через серйозні політичні потрясіння і психологічний шок, пов’язаний із фактичною втратою Косова, необхідності поновити боротьбу за його повернення. Сьогодні косовська проблема стала головною національною і державною проблемою для Сербії. У Белграді і сьогодні заявляють про свій суверенітет над краєм, і попереджають, що ніколи не визнають і не змиряться з фактом існування на сербській території «віртуальної» держави, створеної албанцями.

За рік у Сербії пережили болюче вживання в нову реальність. Вирішальним чинником стала стримана позиція Белграда, котра за цей час набула обрису нового дипломатичного курсу: усіма доступними (але не силовими) методами домагатися виправлення порушення міжнародного права, що уможливило акт проголошення незалежності Пріштіни.

Сербські дипломати намагаються здійснити неможливе і прагнуть «відіграти» ситуацію на свою користь рік по тому. Тоді формальною підставою для дій влади Косова став план фінського дип­ломата й у минулому президента цієї країни Марті Ахтісаарі. Застосувавши формулу «обмеженої незалежності» для Косова під міжнародним контролем, він де-факто домігся перегляду положень резолюції Радбезу ООН №1244 від 1999 року, якою затверджувався суверенітет Сербії над Косовом, а місія ООН лише управляла цією територією. Ахтісаарі запропонував для Косова «міжнародне цивільне управління»: воно прийшло б на зміну місії ООН і завершило становлення політичних структур краю з наступним переходом до незалежного існування. Завдання з виконання плану фінського дипломата взяв на себе Євросоюз, і навіть намагався почати розгортання місії в Косові (що отримала назву Eulex) без узгодження з Белградом і ООН. Проте сербським дипломатам знадобилося кілька місяців напруженої роботи, щоб повернути майже всіх гравців косовського врегулювання в рамки міжнародного процесу.

8 жовтня 2008 року Генасамблея ООН 77 голосами проти шести ухвалила рішення (74 країни тоді утрималися від голосування) передати питання про те, чи відповідає міжнародному праву акт проголошення незалежності Косова, на розгляд Міжнародного суду в Гаазі. Рішення суду носитиме рекомендаційний характер, проте влада Косова вже заявила про готовність його виконати. За словами президента Сербії Бориса Тадича, це рішення (яке очікується не раніше 2010 року) дозволить денонсувати акт проголошення незалежності Косова і повернутися до переговорів про статус краю на основі міжнародних норм. Втім, албанці зі свого боку сподіваються, що вердикт підштовхне Сербію до якнайшвидшого визнання Косова. Цікаво, що успіх сербів в ООН був негативно сприйнятий у США та Європі. Дипломати цих країн висловилися в тому ключі, що питання статусу Косова вирішене фактом незалежності і визнання цього факту їхніми країнами. У першій половині ц.р. Сербія прагне почати переговори про інтеграцію в ЄС, і питання про визнання Косова також може бути поставлене Брюсселем як одна з умов такого рішення. Белград уже застеріг Євросоюз від подібних дій, будь-що намагаючись затягти виконання «плану Ахтісаарі». За рік майже нічого не було зроблено. Європейська місія тільки з грудня минулого року почала розгортання в Косові, і поки не готова взяти на себе функції адміністрації ООН і замінити 16 тис. солдатів-миротворців, які діють під коман­дуванням НАТО, щоб допомогти албанцям управляти краєм. Більше того, серби домоглися, щоб Eulex діяв у краї не на основі «плану Ахтісаарі», а в усьому узгоджуючись саме з резолюціями ООН із обов’язковим звітом про виконання перед керівництвом цієї організації. План фінського дипломата в його початковому намірі вже зірвано, хоча Марті Ахтісаарі й одержав за нього Нобелівську премію миру торік. На зміну йому прийшов «План шести пунктів», висунутий у листопаді генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном. Формально він надає право місії Об’єднаних Націй у Косові створити «цивільну місію» нового зразка, інтегрувавши в неї експертів і радників, які прибувають у край у рамках Eulex. А центральну роль у стабілізації ситуації в Косові ООН має намір покласти на ОБСЄ. Серби готові підтримати цей план.

Албанці ж, навпаки, наполягають на виконанні «плану Ахтісаарі» без новітніх уточнень Пан Гі Муна. Найсерйознішим кроком у цьому напрямі стало формальне створення 21 січня ц.р. «Косовських сил безпеки», в яких албанці бачать прообраз збройних сил краю чисельністю 3,5 тис. осіб. Вони прийшли на зміну «Корпусу із захисту Косова». На відміну від останнього бійці нового з’єднання матимуть право носити стрілецьку зброю, і після виучки під спостереженням інструкторів із країн НАТО на них буде покладено місію з підтримання в краї стабільності. Окрім того, Eulex приступив до створення і посилення митних постів, у тому числі на кордоні Косова та Сербії, що викликає несхвалення Белграда, котрий надає значну матеріальну допомогу сербському населенню краю. Слід зазначити, що в умовах кризи світова спільнота не може тією ж мірою підтримувати Косово, котре донедавна також було одним із найбільших реципієнтів міжнародної допомоги. Сумнівно, що нова адміністрація США братиме в косовському врегулюванні таку ж активну участь, як попередня.

Боротьба за Косово, втім, не зводиться тільки до «великої політики»: навіть навпаки, міжнародні зусилля Белграда мали б куди менший ефект, якби не спиралися на підтримку в краї сербського населення. Через рік можна з упевненістю сказати, що Белград із багатьох згадуваних тоді сценаріїв розвитку ситуації у відповідь на проголошення незалежності обрав той, за яким Косово як держава не може відбутися з огляду на цілком об’єктивні причини — міжетнічний і територіальний розкол краю.

Албанська влада Косово не змогла стати виразниками інтересів усіх народів, що мешкають у ньому (не лише сербів, а й, наприклад, циганів). Тому за рік дедалі чіткіше намічається розмежування між південною албанською і північною сербською частинами регіону, де живуть 130 тисяч чоловік. Влада цієї території, що концентрується навколо міста Мітровіца, не визнає актів Пріштіни і в усьому узгоджує
свої дії з Белградом. За цей час розкол між албанцями і сербами тільки поглибився — серби Косова обрали власні органи влади (котрі, відповідно до «Плану шести пунктів», визнані легітимними, із чим не можуть змиритися в Пріштіні та Брюсселі). Під час святкування незалежності Косова албанські лідери визнали, що саме відсутність контролю над північчю регіону — головна проблема для становлення дер­жавності в краї. Дипломати західних країн теж сушать голову над тим, як виконати, мабуть, головну з усіх умов стабілізації ситуації тут — забезпечити створення багатонаціонального громадянського суспільства і примирити етнічні громади. На даний момент ні у Пріштіни, ні у Європейського Союзу, ні навіть в ООН чіткого уявлення, як це зробити, нема. Ключі від цієї проблеми лежать у Белграді, котрий продовжує зміцнювати зв’язки з косовськими сербами і наполягає на праві для більш як 200 тис. біженців-сербів повернутися у свої будинки в південній частині Косова з можливістю забезпечення для них захисту саме за сербськими законами і сербською етнічною поліцією. Держава косовських албанців поки занадто слабка, щоб погодитися з цим.