Косово місяць по тому: quo vadis?

Від дня одностороннього проголошення незалежності Косово минув місяць. За цей час увага європейської та міжнародної преси була прикута переважно до репортажів про драматичні протести сербського населення Північного Косово, невпинного, щоправда географічно обмеженого, потоку заяв про визнання незалежності краю та відчайдушних, переважно дипломатичних, зусиль Белграда перешкодити цьому процесові. В Україні та інших країнах з тривогою реагували на повідомлення про намагання лідерів деяких інших регіонів використати Косово як «дорожню карту» для руху назустріч власній незалежності. Поки що такі спроби лідерів Абхазії та Південної Осетії зводяться до банального копіювання публічних звернень косовського керівництва до третіх країн та міжнародних організацій із закликом визнати Косово. Ще одним потенційно далекосяжним кроком Москви стало її рішення 6 березня вийти з режиму торговельних санкцій СНД проти Абхазії і легалізувати свої давні торговельні зв’язки з регіоном.

Акцентування міжнародними ЗМІ ситуації в Мітровіці та Белграді дещо відсунуло на задній план інші події, які можуть мати вирішальне значення для долі Косово. 28 лютого у Відні відбулася зустріч представників 15 держав, що визнали незалежність Косово, з наміром започаткувати роботу так званої Міжнародної наглядової групи з проблем Косово. Крім США, до цієї групи входять деякі держави — члени ЄС, а також Туреччина і Швейцарія. Основою для своєї діяльності зазначена група бачить положення відомого Плану Ахтісаарі. Згідно з планом, у разі його ухвалення РБ ООН, управління краєм мало б здійснюватися цією групою за посередництва призначеного нею міжнародного цивільного представника, який одночасно обіймав би посаду спецпредставника ЄС з питань Косово. Однак практично наступного дня після першого засідання групи на адресу генерального секретаря ООН надійшов лист міністра закордонних справ Сербії В.Єреміча, в якому наголошено, що План Ахтісаарі поки що не має правового статусу, оскільки його не схвалила Рада Безпеки ООН, а отже — немає будь-якої міжнародно-правової основи для діяльності згаданої групи та її міжнародного цивільного представника. Відтак, на думку Сербії, усі дії групи та її представника в Косово є незаконними, оскільки становлять порушення суверенітету та територіальної цілісності Сербії. Також Белград вважає неправомірними спроби передати повноваження з управління краєм від Місії ООН в Косово (котра досі має легітимні повноваження відповідно до Резолюції РБ ООН № 1244 від 1999 року) представникові наглядової групи.

Згідно з повідомленнями міжнародних інформагентств, 29 лютого позицію Сербії офіційно підтримала в Раді Безпеки ООН Росія. У цьому зв’язку генсекретар ООН був змушений повідомити уряд Словенії (як головуючої країни в ЄС) про заперечення ряду держав — членів РБ ООН проти передачі згаданому спецпредставникові повноважень Місії ООН.

Викладені вище події проливають світло на глибинну проблему управління Косово: за відсутності рішення Ради Безпеки ООН про статус Косово, зокрема щодо долі Плану Ахтісаарі, статус спецпредставника ЄС — міжнародного цивільного представника не має правових підстав. Отже, під сумнівом поки що і статус спеціальної місії ЄС в Косово, яка перебуває там, крім іншого, для підтримки діяльності спецпредставника ЄС. Цей сумнівний статус відповідно ставить під питання і здатність місії забезпечити виконання свого основного завдання — втілити в життя План Ахтісаарі, суть якого полягає в поєднанні двох практично протилежних цілей — встановити незалежність Косово і максимально зберегти автономію та захистити інтереси сербської меншини краю. Спроби місії ЄС домогтися повного та безумовного виконання Плану неминуче наразяться на опір новоспеченої суверенної влади Косово. Цей опір лише посилюватиметься з усвідомленням того, що незалежність Косово є не результатом волі міжнародного співтовариства, оформленим рішенням Ради Безпеки ООН, а результатом односторонньої декларації відповідно до принципу національного самовизначення, яка ввела в дію принцип суверенітету уряду нової держави на всій її території.

У цьому зв’язку виникає запитання: наскільки албанські лідери Косово виявляться достатньо відповідальними та далекоглядними, щоб забезпечити повне виконання Плану Ахтісаарі, навіть якщо це призведе до істотної децентралізації влади в краї на користь їхніх кровних ворогів — сербської меншини? Уся історія міжетнічних стосунків у регіоні свідчить про протилежне. За песимістичного сценарію місія та спецпредставник ЄС у краї будуть змушені проти своєї волі, на ходу пристосовувати План Ахтісаарі до існуючих реалій. Будь-який компроміс, будь-який відступ від положень плану лише підриватимуть його легітимність і ставитимуть під питання мандат місії ЄС. У черговий раз Європейський Союз може виявитися заручником тих, за чию долю він узяв на себе відповідальність. Становище Брюсселя ускладнюється також тим, що традиційний політичний «бальзам» регіональних конфліктів — європейська перспектива — поки що залишається для Косово недосяжною, оскільки всередині ЄС досі немає консенсусу щодо визнання незалежності краю, а отже, й щодо перспектив для встановлення дипломатичних відносин та укладення торговельних угод, асоціативних договорів тощо. Однак сценарій розвитку подій стане очевидним лише в середньостроковій перспективі, протягом одного-двох років.

За цих обставин для Сербії та сербських жителів Косово найвигідніше було б припинити насильницькі акти непокори, які лише відвертають увагу міжнародної громадськості. Натомість Белград повинен вимагати від ЄС, як де-факто відповідального за ситуацію в провінції, вжити всіх можливих заходів для захисту прав людини та сербської меншини в Косово. Від цього залежатиме будь-який прогрес у відносинах між ЄС та Сербією, а також спокій у північному Косово та сусідній Боснії. При цьому такий підхід аж ніяк не зобов’язує Сербію визнавати План Ахтісаарі або відмовлятися від свого суверенітету над Косово. Час покаже, наскільки сербський уряд виявиться здатним раціоналізувати свою позицію і не виявитися заручником власних емоцій.

Крім цього, за відсутності «благословення» з боку Ради Безпеки ООН неоднозначні наслідки може мати продовження діяльності Міжнародної наглядової групи з проблем Косово. Як і з визнанням незалежності краю, ця група матиме яскраво виражений регіональний (західноєвропейський) характер, що позбавлятиме її можливості авторитетно виступати від імені міжнародного співтовариства. Водночас її поява прокладає шлях для регіоналізації заморожених конфліктів. Аналогічним чином може бути створено іншу наглядову групу — для управління іншими сепаратистськими територіями у складі країн певного регіону чи міждержавного об’єднання, — яка не потребуватиме міжнародної легітимності. Імовірність такого розвитку подій достатньо низька, оскільки його потенційні ініціатори з болем для себе виявлять своє реальне місце в міжнародному табелі про ранги у сфері сили та впливу. Саме тому навряд чи слід очікувати від Росії нових кроків назустріч визнанню незалежності Абхазії чи Південної Осетії. Позитивна роль захисника примату міжнародного права та виняткової ролі Ради Безпеки ООН у вирішенні міжнародних конфліктів принесе Москві більші політичні вигоди, ніж непевний за своїми наслідками курс на розхитування Грузинської дер­жави.

Україні ця далеко не однозначна ситуація диктує утриматися від визнання незалежності Косово. На даному етапі найбільш виграшним і слушним з погляду міжнародного права підходом був би заклик дотримуватися відповідних положень Статуту ООН (виняткові повноваження Ради Безпеки у врегулюванні статусу Косово) та рішучий протест проти будь-яких спроб використати Косово як прецедент для врегулювання інших заморожених конфліктів у регіоні чи світі.