Коротун, товстуха і вершник на білому коні

Барак Обама повертається в Європу. Менше року минуло відтоді, як у берлінському Тіргартені його вітала захоплена 200-тисячна юрба, а німецькі журналісти навперебій проводили паралелі з Джоном Ф.Кеннеді та його історичною берлінською промовою. Чи буде це поверненням на білому коні? Певною мірою, так. Обама досі є людиною-символом для багатьох європейців. Його прихід до влади та європейська ейфорія з цього приводу підтвердили парадоксальну істину: за всього скептицизму і навіть нелюбові «маленького європейця» до Сполучених Штатів він усе ще бачить світ як Pax Americana. Європа не тільки дивиться американські фільми, а ще й чуйно дослухається ритму американської політики. А оскільки стрімке сходження на вершини влади недавнього університетського викладача з Чикаго виглядало в очах середнього європейця саме як дещо середнє між політичною рутиною та фантастичними голлівудськими сценаріями, то й симпатії Європи були на його боці.

Але от Обама переміг, республіканців розбито на всіх фронтах, увімкнувся лічильник нової політичної епохи — і, як у класичній стрічці «Кандидат» із молодим Робертом Редфордом у ролі американського сенатора, над політичною сценою зависло одвічне запитання: now what? — що далі? А далі почалася важка робота із розчистки успадкованих Обамою політичних завалів: іракська війна, Афганістан на межі громадянської війни, позамежний бюджетний дефіцит і, головне, найважча з часів Великої депресії економічна криза.

Рецесія в черговий раз розколола Америку. Якщо в момент обрання Обами у моді був Лін­кольн (взірець і політичний ідол 44-го президента Сполучених Штатів), то нині у всіх на вустах Франклін Делано Рузвельт і Ро­нальд Рейган — як апологети двох концепцій виходу з кризи. Ліберальна Америка всіляко підтримує рузвельтівську модель, що її обрав Обама: накачування грошей в економіку, розширення соціальних виплат, активне державне втручання у про­цес порятунку потопаючих банків, іпотечних будинків, страхових компаній і автомобільних концернів. Дійшло до того, що перед загрозою імовірного банкрутства «Крайслера» і «Дженерал моторз» держава заявила про готовність узяти на себе гарантійні зобов’язання з обслуговування автомашин, придбаних у автомобільних гігантів, якщо вони (гіганти) прогорять. Вона бере на бюджетне утримання так звані токсичні активи — непідкріплені кредити, котрі сотнями тисяч видавали американські банки. Вона перестраховує прогорілих страховиків. Вона всюдисуща. Вона звалює на себе все. Точніше, не на себе, а на шефа Федеральної резервної системи Бена Бернанке, чий грошовий верстат покликаний покрити зрослі витрати американської державної машини.

На противагу лібералам консервативна частина американського суспільства закликає звернутися до досвіду, накопиченого в рейганівські часи. Консерватори переконані: хоча криза й стала наслідком надмірної свободи на фінансових ринках, вогонь потрібно гасити вогнем, тобто дати ринку можливість самому вирішувати проблеми економічного дисбалансу. Подібно до Рейгана у 1980-х роках, консерватори закликають наважитися скинути відпрацьований баласт у вигляді прогорілих банків і страхових компаній, не рятувати іпотечні будинки, суто вибірково підтримувати токсичні активи, різко зрізати державні витрати і перевести на постійну основу прийняте Бушем тимчасове зниження податків. Якщо правда, що китай­ський ієрогліф зображує кризу як проблему і шанс, то консерватори наголошують на шансі очистити економіку від «шлаків».

Криза розколола і Європу. Вона єдина лише в одному твердому переконанні: головна провина лежить на Америці з її «життям не за коштами» і невчасним лопанням іпотечних бульбашок. Тому напередодні Лондон­ського саміту G20, який став першим пунктом програми візиту американського лідера і який охрестили найважливішим самітом останніх десятиріч, не було впевненості майже ні в чому. Євро­пейці очікували, що США візьмуть на себе основний вантаж боротьби з кризою, включаючи екстрене накачування капіталів у МВФ і Світовий банк. Оскільки Америка ввела світову економіку в нинішній штопор, то вона мусить її з цього штопора й виводити. Штати, в принципі, не заперечують, розуміючи: коли нью-йоркська біржа чхає, інші біржі харкають кров’ю, а коли нью-йоркська біржа почне харкати кров’ю, то на світовій економіці можна сміливо ставити хрест. Однак, виявляючи готовність до лідерства, американці резонно очікують від європейців більш-менш консолідованої готовності йти у кільватері американської політики. Тобто теж намагатися запустити економічний мотор шляхом накачування грошової маси та стимулювання попиту. Ось тут і виникають труднощі, при­чому (у контексті останніх років це вже не дивує) з боку трансатлантичних партнерів Вашинг­тона — Німеччини і Франції.

Уїдливі американські ліберали вже охрестили франко-німецький тандем «союзом гіперактивного коротуна і флегматичної товстухи». Водночас — о, дивовижний прецедент кризової пори! — американські консерватори, котрі недолюблюють Єв­ропу, вже підняли німецького канцлера на щит як «прекрасний голос розуму в морі безумства». Меркель уявляє кризу у вигляді такого собі крутого віражу: їхатимеш занадто повільно — заглухнеш, занадто швидко — перекинешся. Вона вважає, що світові економіки вже набрали максимально допустимої швидкості. Ще трохи — і світ захлинеться в потоці державних асигнувань. Виходячи з цієї логіки і втративши вже 4,5% національного ВВП на стимулювання попиту та кредитування, вона скептично ставиться, скажімо, до ідеї виділення нових мільярдів на підтримку східноєвропейських країн, які потерпають від кризи. Ця ж логіка стоїть за її прохолодним ставленням до порятунку від банкрутства одного зі стовпів німецького автомобілебудування — кон­церну «Опель». Логіку Меркель можна зрозуміти, враховуючи наближення виборів у Німеччині. Пані канцлер воістину стоїть між Сциллою і Харибдою. Підтримав­ши рузвельтівські рецепти боротьби з кризою, вона втратить свій консервативний електорат. Однак, якщо станеться найгірше і влітку в Німеччині розпочнеться низка резонансних банкрутств, то їй же дорікнуть за недостатньо швидке реагування. Тому за її «прекрасним голосом розуму» простежується не тільки й не стільки послідовний консерватизм, скільки банальна політична обережність.

Залишається сподіватися, що Меркель не розглядатиме нинішню ситуацію як можливість розплатитися з американцями за при­ниження минулих років. По­літичні інсайдери пам’ятають, що за останню п’ятирічку не було жод­ного американсько-німецького саміту, на якому німці не благали б американського президента вирівняти невигідний для європейських експортерів курс долара, а той не знизував байдуже плечима, посилаючись на «ринкові флуктуації».

Американці застерігають: якщо консенсусу «англосаксів» і ЄС не буде досягнуто, «велика двадцятка» може запросто перетворитися на «велику двійку», маючи на увазі Сполучені Штати і Китай — дві супердержави, які об’єктивно задають тон у світовій економіці. Однак і тут не обходиться без напруження. Китай теж не хоче рухатися в руслі американської політики. Він теж відмовляється виділяти 400—500 млрд. дол. як додатковий «стимулус», посилаючись на те, що все ще залишається країною, кот­ра розвивається, а тому повинен не стільки надавати, скільки отримувати допомогу. Тим часом Йошка Фішер уже сумно передбачає, що «світ після кризи» буде або американсько-китайським, або просто китайським. Не вик­лючено, що американсько-китайський стратегічний та економічний діалог (новий формат двосторонніх контактів, про який домовилися в Лондоні Обама і Ху Цзиньтао) стане першим кроком у цьому напрямі. Те ж стосується й ідеї запровадження світової резервної валюти, котра обговорювалася на зустрічах Обами з його російським і китайським колегами.

Зустріч Обами і Медведєва, яка відбулася в резиденції американського посла в Лондоні, вза­галі була родзинкою візиту. Обидві сторони були зацікавле­ні в її позитивному результаті. Медведєв — тому що загострення еконо­мічної кризи у Росії посилює і її залежність від голов­ної світової супердержави. Обама — тому що Москва тримає в руках ключ до двох завдань, пріоритетних для американської зовнішньої політики. По-перше, це підписання нового Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ-2). По-друге, це стримування ядерних амбіцій Ірану. Без підтримки Росії як ядерної держави-лідера і постійного члена РБ ООН прогресу не буде ні на першому, ні на другому напрямі. Отже, об’єктивна і не дуже приємна для деяких східноєвропейських країн реальність: коли Медведєв і Обама сиділи за столом переговорів, більш зацікавленою стороною був американський президент, для якого зовнішньополітична сфера є поки що єдиним полем, де він може досягти реальних, помітних для виборця успіхів.

Зацікавленість американців, намагання наголошувати на позитиві чітко простежується у спільній заяві Обами і Медведєва, прийнятій за підсумками зустрічі. Хоч би скільки говорив Білий дім про «принциповість» нового діалогу з Росією, але ціла прірва розділяє жорстку бушівську риторику часів «південноосетинської кризи» та обамівське обережне визнання «різних поглядів на причини військових дій серпня минулого року». Водночас і згода підписати новий ДНЯЗ, і перспектива обговорення медведєвських ініціатив щодо «нової системи безпеки в Європі», і зобов’язання активізувати зусилля стосовно вступу Росії до СОТ, і домовленість про візит у най­ближчому майбутньому Обами в Росію свідчать про чітку перспективу нової відлиги в американсько-російських відносинах.

Після Лондона стало очевидно: росіяни намагаються спокусити Америку за всіма законами куртуазного роману. Спочатку, за гарячими слідами перемоги Обами вони демонстрували холодність і навмисний скептичний погляд на можливість «перезавантаження/перевантаження» відносин з Америкою. Потім московський слід простежувався у відмові Киргизстану надавати американцям свою базу. Протягом місяців Москва всіляко показувала, що не має наміру забувати образи, котрі пролунали під час американської президентської кампанії. Чого тільки була варта заявка Клінтона: «У Путіна не те що погана душа, у нього взагалі немає душі»! Потім, витримавши паузу, у вирішальний момент перед лондонським самітом, 31 березня Медведєв опублікував у «Вашингтон пост» статтю із ласою наживкою — пропозиціями активізувати переговори про роззброєння та об’єднати зусилля у вирішенні афганської проблеми. Для американців це було достатнім приводом принаймні дуже уважно прислухатися до Медведєва, а також до Путіна — за саркастичним висловлюванням одного з журналістів, «невидимої горили», котра незримо, але дуже відчутно була присутня за столом переговорів Обами і Медведєва.

Складається враження, що російська політика нової адміністрації перебуває на роздоріжжі. З одного боку, чимало американців, у тому числі й виборці Обами, за звичкою схильні дивитися на Росію через приціл — так само, як більшість росіян вороже дивляться на Америку. З іншого боку — об’єктивно ці країни нині дуже залежать одна від одної. Не випадково обережна орієнтація на примирення з Росією відчувалася вже під час виборчої кампанії, коли Обама підкреслено обережно добирав епітети щодо Москви і навіть дипломатично ухилився від зустрічі з Ющенком і Саакашвілі у вересні. Більше того, опубліковані нещодавно висновки незалежної комісії Гейгела—Гарта стосовно шляхів поліпшення відносин із Росією свідчать щонайменше про дві речі. По-перше, офіційний Вашингтон думає про таке поліпшення. По-друге, він шукає ціну, яку готовий заплатити за таке поліпшення. Прибічників євроатлантичного курсу України має насторожити та обставина, що Гейгел, Гарт і ще 24 колишні політики і провідні експерти вважають оптимальною ціною відмову від наполегливого лобіювання членства України і Грузії в НАТО. Нагадаємо, що до останніх виборів сенатор Чак Гейгел був близьким другом Обами по комітету закордонних справ і навіть супроводжував майбутнього президента під час його передвиборної поїздки до Іраку.

Що ж до решти пунктів програми європейського турне Обами (воно було в розпалі, коли «ДТ» готувалося до друку), то не треба бути експертом, щоб припустити, що вона буде не настільки проблемною, як лондонська складова. Спочатку по обидва береги Рейну, у французькому Страсбурзі та німецькому Келі, а також у Баден-Бадені пройде ювілейний саміт НАТО. Мабуть, на ньому виникнуть дискусії стосовно кандидатури нового генсека альянсу. А ще більш імовірно, що саміт або затвердить на цій посаді датського прем’єр-міністра Расмуссена (якщо Туреччина зніме свої заперечення), або відкладе вирішення питання на пізніший строк (якщо Туреччина і далі наполягатиме на вибаченнях датчанина Расмуссена за горезвісні антиісламські карикатури). Цілком імовірно, будуть нові дискусії про більшу залученість європейських членів альянсу в Афганістані. Ситуація в цій країні викликає дедалі більшу тривогу в міру наближення там президентських виборів.

Очевидно, що будуть фанфари з приводу вступу в НАТО Хорватії та Албанії. Ну і, звісно, найактуальнішим для нас питанням стануть дискусії щодо євроатлантичного майбутнього України і Грузії. Причому важливими є не лише публічні декларації, а й залаштункові переговори, на які може вплинути і лондонський тет-а-тет Обами з Медведєвим. Досить цікаво, до речі, що на Страсбурзькому саміті знову постало питання, за яким алфавітом розсаджувати лідерів держав. Причина — бажання Ніколя Саркозі як лідера Франції, яка повернулася в лоно НАТО, сидіти безпосередньо поруч із генсеком альянсу, тобто не за алфавітним розсаджуванням. Якщо вірити німецькій пресі, французи в останній момент зняли свої заперечення, отримавши згоду генсека, що Саркозі сидітиме з ним поруч на прес-конференції та фотозйомці.

Потім Обама відбуде до Праги, де на нього очікує і теплий прийом на саміті США—ЄС. Серед іншого там обговорюватимуть так зване Східне партнерство — запропонований поляками та шведами новий формат співробітництва ЄС із країнами колишнього СРСР, де Україна відіграватиме лідируючу роль. Це в тому разі, якщо Київ погодиться на умови ЄС і доможеться від нього визнання, що Східне партнерство жодним чином не знімає з порядку денного питання перспективи членства для України. У розпорядженні Обами буде чітка позиція Києва із цього приводу. Про це подбали українські дипломати, котрі напередодні лондонського турне передали своїм американським колегам ряд сигналів щодо українських пріоритетів на європейському напрямі. Залишається сподіватися, що в дусі недавньої хартії про партнерство України і США офіційний Вашингтон врахує ці пріоритети. Адже партнерство — стратегічне!