Командна гра на іранському полі

Американські прапорці з написом «Підтримайте наші війська» й наліпки «Іде національна глобальна війна» сьогодні є найходовішим товаром будь-якої сувенірної лавки Вашингтона. Вони начебто покликані нагадати геть усім, що перебігом антитерористичної кампанії переймається не лише «президент на війні» Джордж Буш, а й кожен свідомий американець. А заодно й наштовхнути на думку, що аж ніяк не випадково експертів з іракської тематики в телевізійних ток-шоу дедалі частіше змінюють фахівці з Ірану, а газети постійно рясніють повідомленнями про розміщення в ісламській республіці американської апаратури для взяття проб повітря, прослуховування телефонних розмов і безпілотні літаки-розвідники, нібито помічені в небі країни.

Щоправда, останнім часом усі акценти було зміщено у бік президентських виборів, другий тур яких відбувся вчора. Більшість аналітиків зійшлися на думці, що їх результати навряд чи здатні відновити відносини Тегерана з Вашингтоном. Навіть найбільш прозахідний у розумінні тамтешніх експертів претендент на президентський пост Алі Рафсанджані діалог зі Сполученими Штатами обіцяв налагодити лише в інтерв’ю західним журналістам. Їхнім іранським колегам він розповідав інше: в разі сприятливого для нього результату голосування у п’ятницю усі спроби «зовнішніх сил» згорнути ядерні розробки Ірану припинятимуться. Утім, чи варто було очікувати більш послідовної позиції від 71-річного чиновника, який відомий своїми дружніми відносинами з релігійною елітою країни й уже обіймав президентську посаду від 1989 до 1997 року? Інша річ, що Рафсанджані вважається більш прагматичним і не настільки консервативним політиком, як його несподіваний конкурент у другому турі столичний мер Махмуд Ахмадінежад.

Те, що військова операція проти Ірану цілком реальна, визнають у приватних розмовах навіть найобережніші експерти. Популярні в російській пресі аргументи — мовляв, Америка настільки видихнулася в Іраку, що відкрити другий фронт в Ірані у Вашингтона просто не вистачить сил, — сприймаються з посмішкою. Як розповів у інтерв’ю «ДТ» один із найкращих фахівців у США з іранської проблематики, заступник директора Вашингтонського інституту близькосхідної політики Патрік Клосон, якщо Білий дім усе-таки вирішить застосувати силу до Тегерана, то насамперед у хід підуть американські ВПС і ВМФ. Інакше кажучи, буде максимально залучено ті ресурси американської армії, які було відсунуто далеко на задній план в Іраку. На думку Клосона, в разі можливої атаки напевно будуть задіяні авіабази, розташовані в деяких країнах-монархіях Перської затоки, — ті самі, що використовувалися Вашингтоном для завдання ударів по Афганістану й Іраку.

Звісно, не всі тамтешні експерти налаштовані настільки оптимістично. Так, американський часопис Atlantic Monthly провів експеримент, учасникам якого — військовим аналітикам, дипломатам і колишнім розвідникам — було поставлено завдання повністю змоделювати воєнну операцію проти Ірану. Більшість «експериментаторів» дійшла висновку: якщо США все-таки вирішать атакувати ісламську республіку, на них безсумнівно чекає фіаско. Щоправда, навіть самі учасники з цього приводу поблажливо зазначають: якби Білий дім прислухався до висновків експертів, то й із Саддамом Хусейном досі велися б переговори. Пам’ятається, тоді багато заокеанських умів також невтомно твердили про «другий В’єтнам»...

Більше того, якщо два роки тому компанію войовничих американських неоконсерваторів, представлених у команді Буша віце-президентом Чейні, міністром оборони Рамсфелдом і до останнього часу його заступником, а нині главою Всесвітнього банку Полом Вулфовіцем, «розбавляли» стриманіші політики, зокрема держсекретар Колін Пауел, то сьогодні у згаданих добродіїв руки повністю розв’язані. Щоправда, мілітаристську націленість представників команди Буша трохи притупив секретний документ часів президентства Джералда Форда, опублікований «Вашингтон пост». У ньому йшлося про лобіювання тодішнім керівником апарату Білого дому Рамсфелдом, його наступником Чейні та високопоставленим чиновником в управлінні з контролю над озброєннями та роззброєнням Вулфовіцем... іранської ядерної програми. Зрозуміло, що після серії викривальних публікацій у багатьох експертів склалося враження, ніби тридцять років тому вищезгадана трійця так ревно боролася за створення так званого повного ядерного циклу лише тому, що він мав принести мільярди доларів американським корпораціям, зокрема «Вестингаузу».

Однак реальна ситуація нині така, що ті американці, котрі підтримують військову операцію США в Іраку, схвалюють і силове розв’язання іранської проблеми. Від одного американського дипломата довелося чути, що настільки холоднокровне ставлення до можливого вторгнення в ІРІ частково пояснюється досить поширеним на тому березі Атлантики жартом: американці не знають, де знаходиться (і, очевидно, що собою являє. — Авт.) та чи інша країна, поки не починають її бомбити. На запитання, яке ставила автор цих рядків, «Чи схвалюєте ви силове розв’язання ядерної проблеми Ірану?» всі — від службовців держдепу до касирів у супермаркетах — відповідали приблизно так: «Якщо там готують бомбу, то ми, у принципі, не заперечуємо».

А от риторика Буша-молодшого щодо ядерних розробок Тегерана останнім часом помітно пом’якшилася. Наші співрозмовники у Вашингтоні аргументували це тим, що на сьогодні американці воліють зосередитися на збиранні розвідінформації (проби повітря і безпілотні літаки-розвідники — з цієї серії). Як-не-як, «підступні плани» іранського керівництва з виготовлення ядерної бомби Вашингтону потрібно ще довести. І, зважаючи на все, зробити це буде не так уже й просто: з того моменту, коли іранське питання було поставлене на розгляд у раді директорів МАГАТЕ, агентство здійснило безпрецедентну кількість інспекцій — понад 900. Причому про більшість із них оповіщалося за дві години до приїзду групи на об’єкт. Окрім того, на початку цього місяця зі стін МАГАТЕ просочилася інформація, що сліди збройного урану, виявленого інспекторами агентства на пакистанських центрифугах в Ірані, могли потрапити на територію республіки разом із устаткуванням, яке іранці неофіційно закупили в Ісламабада.

Та все ж таки головною причиною того, що жорсткі месиджі Джорджа Буша відразу замінили обтічні формули його головного зовнішньополітичного «інструктора» Кондолізи Райс, є бажання Білого дому виступити на іранському полі в одній команді з Францією, Німеччиною і Великобританією. Представник держдепартаменту, котрий відає близькосхідними питаннями, в розмові з автором цих рядків навіть обмовився: «Цього разу ми не просто маємо намір співпрацювати з європейськими столицями, а й із допомогою Ірану зміцнити трансатлантичний союз, що похитнувся».

Поки що це вдається: Вашингтон прислухався до побажань Лондона, Парижа та Берліна і вустами пані Райс запропонував Тегерану в обмін на відмову від ядерної програми підтримати його заявку на вступ до СОТ і дати можливість іранцям купувати американські запчастини для своїх цивільних літаків. Щоправда, президент ІРІ Хатамі назвав пропозиції США «сміховинними»: мовляв, з якого це дива Іран має відмовлятися від своїх цілком мирних розробок.

Досить скептично налаштовані щодо запропонованої європейцями «системи бонусів» і багато американських полісімейкерів. Одні бояться, що мулли цілком можуть піти слідами відомого «ядерного шантажиста» Кім Чен Іра і пред’являти західним партнерам усе нові й нові вимоги. Інші стверджують, що коли вже американська влада має намір прислухатися до побажання своїх європейських союзників, то повинна чітко визначити: потенційна винагорода має бути такою ж суттєвою, як і можливе покарання.

До того ж установлення діалогу з європейською трійкою — лише частина дипломатичної програми Вашингтона з приборкування ядерних амбіцій Тегерана. Адміністрація Буша сьогодні наголошує на тому, щоб сформувати єдину позицію в усіх країн «великої вісімки», включаючи Росію. У Білому домі вважають: коли іранці побачать, що великі держави єдині у своєму підході до ядерної програми Ірану, останньому нічого не залишиться, як укласти угоду з європейською «трійкою».

Україна, звісно, не є членом «великої вісімки», проте до наміру Віктора Ющенка відвідати Тегеран у Вашингтоні поставилися насторожено. Хоча реакція Білого дому на близькосхідний вояж українського Президента залежатиме від того, які акценти розставить український Президент у Тегерані. Так, на думку Клосона, в американській столиці високо оцінили б спробу Ющенка публічно переконати іранську владу підписати угоду з європейцями щодо майбутнього їхньої ядерної програми. «Крім того, було б корисно, якби українці самі запропонували інформувати американських посадових осіб про всі види діяльності Києва в Тегерані, які так чи інакше зачіпають інтереси США», — вважає експерт.

Ну й найголовніше: іранські лідери неодноразово використовували контакти з вищими чинами України як політичне благословення своєму антиамериканському курсу. Ющенко може порушити традицію, коли дасть зрозуміти, що Київ не схвалює перебування у Лівані іранських солдатів — кількох сотень людей, які надають підтримку ракетним ударам «Хізболли» по Ізраїлю.