Кого накриє республіканська хвиля

Вибори в Сполучених Штатах Америки завжди прив'язані до початку листопада. Перший вівторок після першого понеділка передостаннього місяця року - це День виборів. Завжди. Або президентських, парламентських і губернаторських, або тільки парламентських і губернаторських. В останньому випадку (як цього року) вибори називаються проміжними. Прив'язка до листопада історично зумовлена закінченням збирання врожаю. Батьки-засновники Сполучених Штатів давали громадянам зібрати врожай, відпочити, сходити в неділю до церкви - і лише холодного листопадового понеділка, ще не заледенілими дорогами XVIII ст., вирушити на вибори.

Цього року листопадові вибори були просякнуті не тільки вірністю традиціям, а й політичним символізмом. Тому що для Барака Обами і його партії настав час збирання "врожаю". Бідного, що не віщував нічого доброго ні його партії, ні йому самому. Чи журиться президент із цього приводу - це вже інше питання.

"Наче камінь у нирці…"

Проміжні вибори - це завжди втрати для партії президента. Однак цього разу втрати - рекордні. Ніколи з 1940 р. одна партія не мала такої переваги в обох палатах, яку здобули республіканці. Вони взяли під контроль Сенат і до непристойності збільшили розрив у Палаті представників. До того ж республіканцям вдалося виграти вдвічі більше губернаторських виборів, ніж демократам. У тому числі в таких традиційно ліберальних штатах, як Іллінойс, Мен і Массачусетс.

Перемога республіканців, безперечно, очікувана. Однак це не просто перемога, а, мабуть, навіть "хвиля", на якій вони можуть підійти до президентських виборів 2016 р.

Повторюється історія проміжних виборів 8-річної давності, коли республіканці під вагою "свого" непопулярного президента Джорджа Буша зазнали тяжких втрат і залишилися без обох палат Конгресу. Через два роки президентом став "анти-буш" - харизматичний і динамічний сенатор з Іллінойсу Барак Обама.

Минуло шість років, і Обама пройшов повну політичну трансформацію - від "анти-буша" і носія надії до бушівської реінкарнації і носія традиційних американських політичних болячок. Як казав герой вайнерівської "Ери милосердя", спочатку щастя було величезним, а потім стало маленьким, наче камінь у нирці.

Капітан і його команда

Несподівано постарівши і втративши драйв, Обама тепер вирішуватиме, чим же йому займатися останні два роки президентства, не маючи ні парламентської підтримки, ні навичок роботи з опозиційним Конгресом. Усе, що йому залишиться, - це захищати від ерозії головні досягнення своїх попередніх років (медичну і фінансову реформи), грати перспективою нездійсненної імміграційної реформи перед носом іспаномовного електорату і знаходити все нові пояснення, чому партнерам Америки по всьому світу безкарно ріжуть горло. Сумно бачити Америку такою.

Можливо, я згущую фарби. Колись Обама вмів дивувати. Можливо, і тепер здивує, усвідомивши, що мистецтво підтримувати курс - не найголовніше для капітана в умовах зародження світового шторму і бунту на кораблі (а такі результати виборів - це, певною мірою, бунт!).

Зусилля демократичних кандидатів дистанціюватися, відмежуватися від власного президента були на цих виборах майже непристойними. І марними. Демократична партія, немов Братик Кролик з американських казок, загрузла з Обамою, як із солом'яним бичком. І зовсім не факт, що цей "солом'яний бичок - смоляний бочок" не затягне за два роки на політичне дно головну надію демократів - Гілларі Клінтон, чиї рейтинги і чия упізнаваність на сьогодні перевищує показники будь-кого з імовірних республіканських конкурентів.

До речі про зайців

Секрет, звісно, не тільки в упізнаваності. В Америці побутує смішна, але багато разів перевірена на практиці аналогія. На президентських виборах традиційно присутні два кандидати - один напружений і націлений на перемогу, а інший розслаблений, бо не боїться поразки. Запозичуючи мультиплікаційні аналогії - каченя Даффі Дак і заєць Баггс Банні. Тож дивно, але факт: перемагає заєць. Завжди.

Гілларі наближається до наступних виборів більш спокійною і розслабленою, ніж до попередніх. Вона вже не метушливий Даффі Дак. Вона вже бабуся з досвідом усіх мислимих і немислимих політичних перипетій. Але ніхто не знає, наскільки сильним буде її республіканський опонент, і наскільки її потягне на дно негативна для демократів циклічність американських виборів.

Електорат

Якщо вже вибори - це збирання врожаю, а врожай для демократів видався, м'яко кажучи, не бозна-який, доречно поставити запитання про причини провалу.

Золота акція будь-яких американських виборів в останні десятиліття - це вихідці з Латинської Америки. За статистикою, популярність Обами серед цієї електоральної групи впала за два останні роки майже на третину. Упали позиції президента і серед т.зв. покоління Y - виборців, які народилися після 1980-го. Чи можна екстраполювати цей результат на всю партію і країну - покаже час.

Республіканський електорат - це білі чоловіки. Щоб вигравати, демократи повинні отримувати "дивіденди" серед чорних, латинос і студентів. А коли цей електорат голосує "проти" або "голосує ногами", то демократи отримують те, що отримали цього тижня.

Ідеологія

Що ж стосується причин розчарування в Обамі, то тут і млява економіка, і провали в реалізації медичної реформи, і нездатність знайти спільну мову з республіканцями, і відверті проколи в зовнішній політиці. Так, американці звернули, нарешті, увагу на зовнішню політику. Вони ще не сфокусували зір, але краєм ока помічають, що щось іде не так.

По-перше, їх обпалила тема виниклої з нізвідки Ісламської держави, яка в їхніх очах дуже вже скидається на так само виниклу з нізвідки тему Аль-Каїди. Пам'ять електорату коротка, але не настільки, щоб не побачити паралелей і не здригнутися від перспектив.

А по-друге, Обама порушив головну заповідь американських президентів: ніколи і за жодних умов не виглядати слабким. Його другий термін - доказ цієї заповіді від протилежного. Схоже, він твердо намірився стати другим Джиммі Картером. Миролюбність останнього відклалася в суспільній свідомості Америки як байдужість, а готовність до компромісів - як відверта слабкість. Це при тому, що поруч з Обамою немає сильного зовнішньополітичного розуму, свого Збігнєва Бжезінського, до якого він би прислухався.

Чим займатися Рейгану, коли немає Горбачова

Звідусіль чуються голоси, що наступний президент буде сильнішим "щодо Росії" і, відповідно, займатиме чіткішу позицію в підтримці України. І хоча ці "голоси" треба ділити надвоє (хтозна, що трапиться за ще два роки американської "політики відсутності"!), після нового Джиммі Картера, за логікою, має-таки з'явитися новий Рональд Рейган.

На цьому аналогії, на жаль, закінчуються, бо Путін, який кинув Америці виклик, аж ніяк не захоче бути новим Горбачовим. Схоже все ж таки на зародження такої собі нової холодної війни, порядок денний якої ще протягом двох років формуватимуть у Москві, у той час як у Вашингтоні просто "триматимуть курс", а насправді - плистимуть за течією.

Республіканський Конгрес "тиснутиме", але поки що не видно готовності Обами бодай трохи відійти від свого девізу "закінчувати війни, а не починати їх". Ще раз нагадаю, як кілька місяців тому Обама відповів на запитання "Нью-Йорк Таймс" щодо наслідків повної окупації України. "У такому випадку відроджувати відносини з Росією буде ще важче". І все. Ця відповідь - водночас і діагноз, і моральний вирок. А для України це має бути тривожний дзвінок.

Україно, не сподівайся!

Минулого тижня в Лондоні до мене підійшов один представник Демократичної партії і несподівано вибачився. Сказав, що партія розуміє необхідність чіткішої підтримки України, але що ж тут поробиш, коли цієї необхідності не розуміє політик номер один.

Слідом за ним один близький до Держдепу аналітик розповів про безодню подиву, яку викликали в Білому домі слова Петра Порошенка в Конгресі про те, що Україні потрібна допомога не тільки економічна і гуманітарна, а й військова. Насправді це безодня між Білим домом і тією новою жорсткою міжнародною реальністю, яка виростає на наших очах - без американської участі і навіть повноцінного усвідомлення.

Щодо Гілларі як фаворита від демократів і взагалі фаворита майбутніх виборів уже було сказано. Однак треба пам'ятати, що на такому самому етапі виборів 2008 року вона вже була фаворитом, причому теж очевидним, аж тут вискочив іллінойський "Баггс Банні" Барак Обама.

Наступні вибори будуть складними для демократів. І досить імовірно, що з середовища республіканських губернаторів виросте один з тих молодих і сильних провінціалів-вискочок, яких так любить Америка. Я би придивився до харизматичного Скотта Вокера з Вісконсіна, якому вдалося в рамках одного штату реалізувати мету всієї Америки - вирватися з чіпких обіймів внутрішнього боргу і почати жити за коштами. Я би не скидав з рахунків і Кріса Крісті з Нью-Джерсі, який може "осідлати" не тільки тему життя за коштами, а й тему подолання партійної поляризації в американському суспільстві.

Будуть і інші цікаві кандидати. Вони почнуть уважно дивитися на Росію, яка, ймовірно, на той час іще більше розлютиться, оскотиниться пореченковими і наїжиться "іскандерами". У цьому контексті для американців звучатиме й Україна, яка на той час має встояти перед агресією і показати результати реформ.

Я вірю в те, що ефективні реформи будуть. Я також розумію, що до Заходу ми тепер прив'язані щільно. Парадоксальним чином про це подбала сама Росія. Однак я також закликаю згадати 2004-й, коли демократичний сенатор Гілларі Клінтон була більш ніж обережна у своїй підтримці "помаранчевої" України. Втім, як і республіканець Джордж Буш.

У вирішальні історичні моменти Америка (незалежно від партійних уподобань) схильна бути підкреслено обережною в українському питанні. Підтримка буде. Можливо - і підтримка зброєю (республіканці продовжать проштовхувати відповідний законопроект). Однак буде й безліч застережень, а також - проблема негативної інерції української новітньої історії. Бо навіть якщо республіканці й піймали свою хвилю, Україна це ще тільки має зробити.