Кейблгейт, або Що зачаїлося на туманному дні

Оприлюднення таємниць Держдепу за останні півстоліття — подія безпрецедентна і не вкладається в голові. Таке враження, що межа між політичною реальністю та світом сновидінь стерлася, породивши якусь нову реальність на кшталт останнього блокбастера Кріса Нолана «Початок». «Кейблгейт» — це найгірший із кошмарів, що коли-небудь міг приснитися американській дипломатії. У розпал боротьби за глобальне лідерство американський «король» в один момент опинився голим перед усім людством. Та обставина, що під одягом не виявилося ні ангельських крил, ні зловісних копит, лише трохи пом’якшує конфуз і значну політичну шкоду, через яку Америка пройде найближчими тижнями.

Про роль особистості в історії

У світі є премія Дарвіна, якою нагороджують посмертно, — за найбезглуздішу смерть. Рядовий американської армії Бредлі Меннінг може надихнути людство на заснування іншої премії — за найбезглуздіше життя. Якщо вірити американській пресі, цими днями охоронці однієї з в’язниць штату Нью-Йорк докладають усіх зусиль, аби цей 22-річний юнак не повісився на шнурках у власній камері. Дай Боже щоб їм це вдалося. Та хоч би скільки йому відміряла доля, до останнього дня йому не бачити нічого іншого, крім висококалорійної тюремної баланди та загальної зневаги.

Утім, до зневаги оточення йому не звикати. Син професійного військового і британської іммігрантки, він був приречений на життя білої ворони. Маленький, слабкий, із хворобливим самолюбством та неприборканою запальністю, він був вічним ізгоєм і предметом глузувань. Спочатку у своїй рідний Оклахомі. Потім у британському Уельсі, куди переїхав із матір’ю після розлучення батьків і де мав репутацію комп’ютерного зануди. Ну, а коли в школі дізналися, що він гей, то життя хлопцю зовсім не стало. Він повернувся до батька в Америку, але той не довго думаючи попросту вигнав сина з дому. Бо син-гей в Оклахомі — те ж саме що тато-терорист у Нью-Йорку.

Поживши трохи на вулиці, Бредлі подався в армію, сподіваючись, що його навички комп’ютерного спеца якимось чином знадобляться. Не знадобилися. Формально він числився аналітиком. А реально, якщо вірити його одкровенням, подавав каву начальству. Ну, а потім, як написали б Ільф і Петров, «сталося страшне»: хлопець із нестійкою психікою, трагічною долею та ураженим честолюбством отримав можливість помститися всім: Америці, людству, татусеві, однокласникам. Ну і, як з’ясувалося, самому собі.

Річ у тому, що після 11 вересня у США був налагоджений активний обмін інформацією між відомствами, причетними до питань національної безпеки. Держдеп отримав доступ до документації Пентагону, Пентагон — до документації Мінфіну тощо.

І хоча формально це правило поширювалося тільки на співробітників, котрі мають доступ до засекреченої інформації, по суті це означало розсекречення величезного масиву даних. Тому що працівників із доступом до засекреченої інформації в Америці ні багато ні мало... 850 тисяч осіб (за іншими даними — навіть три мільйони). Поява серед них Бредлі Меннінга була питанням часу.

«Що б ти зробив, якби мав безпрецедентний доступ до цілої мережі секретної інформації впродовж 14 годин на день, семи днів на тиждень, восьми місяців у році?» — запитував він у чатах. Думав-думав — і придумав. Скопіював на диск 251 тисячу секретних документів — і переслав Джуліану Ассанжу, редактору скандального веб-сайта Wikileaks, а за сумісництвом — найбільшому зірвиголові-антиглобалісту нашого часу, який скоро посяде місце поруч із Усамою бін Ладеном у фебеерівських списках головних ворогів Америки.

Доки «Титанік» пливе…

Публікація у травні-червні тисяч таємних депеш щодо іракської та афганської кампаній боляче вдарила по американській дипломатії та генералітету, але була лише квіточками. Зрештою, ну кому, крім самих іракців та афганців, цікаво, що думають у Держдепі й Пентагоні про Хаміда Карзая і Нурі аль-Малікі?

Та ось настало 28 листопада — і в Інтернет полився потік документів, перед якими померкло все. Ніяким Річарду Філбі та Ріхарду Зорге не снилося те, що одним кліком мишки зробив скривджений на світ юнак з Оклахоми. Інформаційний айсберг відколовся від льодовика й поплив у бік тисяч політиків, дипломатів та військових, причому не тільки й навіть не стільки американських. Емоції, які на них, мабуть, накотилися цими днями, можна порівняти хіба що з жахом пасажирів «Титаніка» перед тим, як той пішов на дно.

Уже виправдовується президент Ємену за те, що прикривав помилкові удари американських ракет по мирних жителях. Уже тріщить по швах американо-турецьке стратегічне партнерство, бо, як з’ясувалося, американці вважають команду прем’єра Ердогана збіговиськом невігласів. Уже виправдуються саудівські принци за те, що у приватних розмовах з американським послом закликали США відрубати Ірану «отрутну голову».

А це ж тільки перші кілька сотень документів. Попереду — публікація листування американських посольств у Москві, Пекіні, Токіо, Делі, Анкарі, Берліні, Парижі, Лондоні... І, як зловісно повідомляє посвячений у деталі головний редактор газети «Гардіан» (одного з чотирьох видань, котрі взялися за публікацію матеріалів), особливу інтригу містять депеші посольств із колишнього СРСР. Можна тільки здогадуватися, якими сенсаційними були думки американського посольства про цілий ряд українських політиків в останні п’ять років. Уже відомо, що архів містить 1139 документів з американського посольства в Києві, датованих переважно 2005—2010 роками. Ох, непростий час. Ох, непрості документи.

«Трагедія для дипломата, бенкет для історика...», — написав із приводу «кейблгейта» відомий британський журналіст Тімоті Гартон Еш. І додав, що, ознайомившись із матеріалами листування, перейнявся повагою до американської дипломатії. Справді, американцям слід віддати належне: у своїх оцінках вони можуть допускатися окремих помилок, але в цілому у голого американського «короля» виявилося міцне тіло без натяку на бюрократичний жир. Американська дипломатія, яку в тих-таки Штатах заведено сварити за те, що своїм інтелектуальним потенціалом вона не дотягує, наприклад, до Пентагону і ЦРУ, виявилася розумною, добре поінформованою і прагматичною. До того ж із чудовим стилем листування. Як додав той-таки Еш, деякі з опублікованих депеш достойні пера найкращих британських прозаїків.

Звісно, реальним дипломатам далеко до демонічного образу, створеного в студіях Голлівуду й радісно підхопленого доморослими пострадянськими «політйолопами». У депешах — навіть найсекретніших — немає жодного натяку на таємні операції з повалення урядів і підсипання отрути в політичну вівсянку. Не здивуюся, якщо його й не буде. Бо в американській політиці, як і в будь-якій іншій, ризиковані багатоходівки трапляються вкрай нечасто, особливо у зловісному голлівудському стилі.

До речі, майже напевно багато хто розцінить цю обставину як особливо підозрілу. І навіть добачать тут витівки «світових залаштунків». На жаль, така специфіка пострадянського мислення. У випробування Америкою кліматичної зброї нам віриться легше, ніж у те, що просто йде дощ.

Що ж із цього випливає?..

Має рацію італійський міністр закордонних справ Фраттіні, який назвав «кейблгейт» дипломатичним 11 вересня. І наслідки його будуть схожі. Дипломатичний світ зіщулиться й сховається в мушлю, наче равлик, причому не тільки в діалозі з Америкою. Якість діалогу вимірюється рівнем його довірчості. А яка вже тут довірчість, коли може статися таке.

Але найголовніше — не це. Найголовніше — що під питання поставлена фундаментальна концепція американської зовнішньої політики, багатократно озвучена, у тому числі на рівні президента. Йдеться про переналаштування американської політики на режим світового посередника. Розуміючи, що епоха одноосібного лідерства Америки в ролі наддержави наближається до кінця, Вашингтон прагнув поставити своє глобальне лідерство на нову, хитрішу основу — стати універсальним брокером, який знаходив би спільну мову з будь-яким (за поодинокими винятками) глобальним чи регіональним гравцем за принципом «ти мені — я тобі». З Росією — у питаннях модернізації російської економіки та нерозповсюдження зброї масового ураження. З Китаєм — у питаннях доступу китайських товарів на американський ринок і стабільності світової фінансової системи. З Японією — у питаннях стримування Китаю. І так далі.

Інакше кажучи, Америка спробувала стати більш розумною й м’якою силою, яка б не відторгалася іншими державами майже на інстинктивному рівні (саме це бажання стояло за «перезавантаженням» у відносинах із Росією). Чи поховав рядовий Меннінг добрі побажання американської політики? Час покаже. Однак схоже на те, що в досяжному майбутньому світові доведеться обійтися без універсального посередника, а Америці — зосередити зусилля на кризовому менеджменті.

Азійський клубок

З практичного погляду, найтяжчі наслідки світять Вашингтону в Азії. Насамперед — у Китаї й навколо нього. Якщо американські дипломати були так само відверті у своїх оцінках щодо китайського керівництва, як щодо, скажімо, турецьких політиків, то їм доведеться довго й виснажливо пояснювати кожен необережний епітет.

Тим часом Америці буде набагато складніше скористатися численними шансами для посилення свого впливу, які стали стрімко відкриватися в Азійському регіоні з відходом Пекіна від концепції «спокійної сили». Остерігаючись сталевих ноток у політичному голосі Китаю, такі азійські країни, як Південна Корея та Японія, перестали підозріло косувати на американську парасольку. Проте тепер є сумніви, чи буде їхнім лідерам затишно під однією парасолькою з країною, котра — хоч і ненавмисне — розтрубила на весь світ їхні таємниці. Ну й звісно, страшно навіть подумати, як реагуватимуть світові фінансові ринки на кожен новий викид делікатної інформації. Вихід світової економіки з кризи — знову під сумнівом.

Удар по Обамі

З погляду внутрішніх американських розкладів, республіканці отримали в руки надзвичайно потужну зброю проти Обами і Клінтон на наступних виборах. І не лише тому, що скандал збігся з їхньою каденцією в Білому домі та на Туманному Дні (жартівлива назва болотистої колись місцевості, на якій розміщується Держдеп). Американський виборець нечасто цікавиться тим, що відбувається за межами Сполучених Штатів, але цього разу він просто принижений. Як і після подій 11 вересня, консерватизм електорату підвищиться; підозріливість стосовно лібералів як потенційних зрадників Америки посилиться. З огляду ж на той суто ліберальний імідж, який згустився навколо Обами в перші два роки його президентства, очікується, що наступні два роки він витратить на те, аби його всіляко розвіювати. Зокрема й шляхом закручування гайок у всіх можливих сферах, що стосуються національної безпеки.

Мораль

Щось відразливе є в усій цій історії. Передруковувати матеріали Wikileaks — все одно що продавати крадене. Читати їх — все одно що купувати. Обговорювати — все одно що приміряти. Однак світ гарячково передруковує, читає, обговорює. Звісно, певною мірою це був момент істини. Проте чи зробить ця істина нас вільними — під великим запитанням.

Поки що у скандалі довкола посольських депеш є тільки жертви. Це й американські дипломати, які просто чесно виконували свою роботу. Це і їхні співрозмовники, які робили те ж саме. Це й той-таки Бредлі Меннінг із його безглуздим життям. На роль негідника тягне хіба що світова павутина Інтернету, який перетворився із заповідника віртуальної свободи на заповідник анонімної безкарності. Антиглобалістів та інтернет-павуків можна привітати: вони нарешті підклали світові справжню бомбу. Можливо, вона пошипить і затихне. А можливо, гахне так, що світовий порядок затріщить по швах. Неприємно дивитися, як світ іде-хитається, зітхає на ходу. Невже дошка кінчається?