«Казки для дітей віком до трьох років» Вибране з геопсихоаналізом

Недавно виповнилося 100 років від дня народження одного із засновників естетики абсурду Ежена Йонеско. І хоча наша політична дійсність перевершила найсміливіші і найнесподіваніші польоти думки автора «Майбутнього в яйцях», «Лисої співачки», «Стільців», це анітрохи не применшує досягнень його творчості.

З нагоди ювілею в Парижі було перевидано і його «Казки для дітей віком дотрьох років». «У мене десять очей, щоб іти, і два пальці, щоб дивитися...» «Тату, візьми вікно і намалюй мені картинки», — ці і багато інших слів героїні казок маленької Жозетти викликали захоплений інтерес не одного покоління дітей Західної Європи. І це зрозуміло.

Набагато менш зрозуміло, чому таку ж реакцію серед українських виборців викликають порівнянні за осмисленістю і реальністю заяви наших політиків. Зауважимо відразу — не всіх. Існують і рідкісні винятки, але цього разу поговоримо про правило. У всякому разі, про превалюючі тенденції.

Українські політичні казки можуть бути добрими, зі щасливим кінцем — це якщо про себе, і страшними, навіть дуже, — це коли про опонентів. Оскільки перманентні скандали і взаємні викриття сильно притупили чутливість нашого суспільства, кожна пристойна політична команда обзавелася, за влучним визначенням Л.Кравчука, підрозділом «гівнометників», які виливають на наші голови політичні нечистоти.

За законами жанру, добрі казки супроводжуються героїчними симфоніями й урочистими ораторіями, котрі славлять «тільки його/її». Страшні ж — нестрункими, але гучними, звуками барабанів, дудок, стуканням касок і пластикових пляшок і криками «ганьба»/«геть». Є й певні регіональні відмінності.

Задля справедливості зауважимо, що політичні казки не є виключно українським винаходом: вони з’явилися на світ разом із політиками. Питання в пропорціях.

Не будемо нікого ідеалізувати: у критичних випадках мало хто із сильних світу цього встоїть перед спокусою втекти від реальності. Вигадати неіснуючого ворога, героїчно подолати вчасно придуманий виклик. Вже класичний приклад — війна в Іраку. Кожен має право на своє ставлення до Л.Кучми або Дж.Буша-молодшого, але не до фактів. Якщо вже хтось комусь і розповідав казки, то це Дж.Буш Л.Кучмі і всій світовій спільноті (про зброю масового ураження в Іраку), а не Л.Кучма Дж.Бушу — і всій світовій спільноті (про те, що ми не поставляли «Кольчуг» Саддаму Хусейну).

Ще один не менш хрестоматійний приклад — казки про манну небесну, котра неминуче сипоне на наші голови після відмови України від ядерної зброї.

Однак не нам скаржитися на невиконані гарні обіцянки: за кількістю розданих і явно нездійсненних авансів як на Заході, так і на Сході, українські політики упевнено випередили своїх партнерів.

Склади-но якась авторитетна неурядова організація свій рейтинг політичних казкарів, наші гарантовано опинилися б у першій десятці, а не на звичних образливих місцях у кінці списку (за ефективністю боротьби з корупцією чи свободою підприємництва, наприклад).

Буде несправедливо, якщо перші місця в такому рейтингу не посядуть лідери Північної Кореї, котрі от уже 60 років буквально годують свій народ барвистими парадами, концертами, піснями і танцями, а головне, ідеями всеперемагаючого чучхе, одночасно розповідаючи жахи, один страшніший за інший, про нелюдські підступи ворогів корейського трудового народу. Тож нашим політикам є куди розвиватися або падати — залежно від світогляду.

Спробуймо поставитися до казок серйозно і розібратися, що насправді стоїть за високими і гарними словами. Зважаючи на широту матеріалу, обмежимося однією темою, але гучною.

«Тільки ми!»

Рідкісний політик під час виборчої кампанії, і вже тим більше президентської, утримається від спокуси пафосно (не виключено, навіть щиро) розповісти про те, як він перетворить Україну на лідера. Змусить із нами по-справжньому рахуватися. Вклиниться в діалог сильних світу цього. Допоможе зблизити Європу і Росію. Найсміливіші у своїх фантазіях створять нове потужне інтеграційне об’єднання чи навіть союз — слов’янський для початку. З центром в Україні, звісно.

Поставимо запитання, радше філософське: чи таким уже справді необхідним для України є геополітичне лідерство? Чи зможемо ми прожити без нього, подібно до більшості інших країн? Які конкретно цілі національного розвитку, насамперед на даному етапі, ми можемо вирішити, виступаючи в ролі лідера? Що нового сказати іншим — такого, чого вони ще не знають? Як ми маємо намір здійснювати своє лідерство? Як країна-маяк, котра освітлює своїм прикладом шлях для наслідування іншим (без коментарів), чи як країна, готова заради досягнення високих цілей пожертвувати серйозними фінансовими й економічними ресурсами, а в разі потреби забезпечити військовими засобами необхідний результат (тим більше без коментарів)? Як, зрештою, оцінити ефективність наших зусиль на цій ниві? Кількістю паперових ініціатив, багатозначних зустрічей тет-а-тет, дружніх рукостискань і поплескувань по плечу сильних світу цього?

Особисто в мене закрадається нехороша, я навіть зізнався б — шкідлива і небезпечна думка: а чи не приховують усі ці пафосні розмови про лідерство на міжнародній арені відсутність реальних планів реформ для власної країни? Аналогічна криза жанру, по-моєму, криється і за пишномовними фразами про інтеграцію в європейський, євроатлантичний або євразійський простір (залежно від зовнішньополітичних переваг). Усе та ж надія, що проблеми вирішаться самі по собі або хтось їх вирішить за нас.

Суворі реалії життя такі, що недосить чогось тільки захотіти, навіть якщо й дуже. Недосить тільки щось проголосити — навіть якщо дуже голосно. Саме по собі нічого не відбувається. На розвиток міжнародної ситуації впливають не тільки і не стільки наміри або декларації політиків. Коли припустити, що на конкретні події можна справді вплинути (що далеко не завжди так), тоді визначальними чинниками такого впливу будуть реальна геополітична вага країни, розмір її ВВП, економічна та соціальна стійкість, політична стабільність, військовий потенціал, а також моральна готовність суспільства йти на неминучі жертви заради досягнення високих цілей за межами своєї країни.

Стабільність і процвітання вдома — запорука політичного престижу за рубежем, а ніяк не навпаки.

Повчальною у зв’язку з цим є думка тих світових лідерів, хто в різний час зміг домогтися насправді видатних результатів для своїх держав.

Бісмарк попереджав: «Наш престиж і наша безпека будуть тим стійкішими... що байдужішими ми будемо до всяких спроб розбурхати і використати наше марнославство». Він же застерігав: «Заради всього святого, не треба жодних сентиментальних альянсів, де усвідомлення того, що ти зробив добру справу, є єдиним відшкодуванням наших жертв».

Маргарет Тетчер дуже презирливо ставилася до дзвінких декларацій, театральних ефектів у публічній дипломатії. Вона була переконана: «основні реалії не можна змінити самими лише зустрічами і взаємопорозумінням глав держав і урядів. Країна зі слабкою економікою, нестабільною соціальною базою, або (у нашому разі — «і». — А.Ф.) неефективним управлінням не може компенсувати цих проблем, принаймні довго, амбітною зовнішньополітичною програмою».

У середині 90-х один китайський керівник скаржився українському колезі щодо образи на «зарозумілість» США з приводу прав людини і «якихось там дисидентів»: «Хто вони такі, щоб нас учити? Нас мільярд, якщо ми всі плюнемо — вони втонуть». Але, швидко заспокоївшись, додав: «Конфлікт зі США не відповідає нашим інтересам, головне тепер — економіка».

Ще наприкінці 70-х років минулого століття Пекін поставив перед собою конкретні економічні цілі. Визначив реалістичні шляхи їхнього досягнення і прийняв стратегічне рішення — не відволікатися, не розмінюватися, уникати непотрібних конфліктів на міжнародній арені. Словом, зціпити зуби та чекати, поки накачаються економічні м’язи. Було нелегко, іноді хотілося відповісти на «несправедливу критику». Але результат не може не вражати.

З урахуванням вищевикладеного, наскільки ефективними були наші лідерські зусилля та які реалістичні перспективи? Хоч як парадоксально, при всіх перманентних складнощах внутрішньополітичного та економічного становища України історія її зовнішньої політики, особливо на перших етапах, це історія гідно не оціненого ще успіху. А також гарних казок, які стали несподіваною реальністю. Як простий гірничий майстер однієї з шахт Донбасу став одним із найелегантніших і найдосвідченіших дипломатів нашого часу. Погодьтеся, мало хто із сучасних міністрів закордонних справ за останні два десятиліття може зрівнятися з А.Зленком, а йдеться саме про нього, в умінні тримати себе з гідністю, але не зарозуміло, доброзичливо, але без панібратства. Багато в чому завдяки нашому першому міністрові та його колегам, їхній витримці і професіоналізму період трансформацій на всьому пострадянському просторі минув відносно безболісно. Був знайдений оптимальний алгоритм взаємодії України, а за нашим прикладом й інших республік колишнього СРСР, з європейськими й євроатлантичними структурами без зайвого нагнітання відносин із Росією.

Або як молодий і енергійний випускник престижного вузу розпочав свою професійну кар’єру з посади голови українського радянського колгоспу, а закінчив головою світового колективного господарства — Генеральної Асамблеї ООН. Без усяких натяжок, Г.Удовенко був одним із найкращих голів цього всесвітнього форуму. На відміну від більшості колег, він чудово розбирався як у всіх процедурних тонкощах, так і в суті питань порядку денного. Йому вдавалося неможливе — розворушити, дисциплінувати та олюднити занудну бюрократичну систему ООН. Під час його головування на різних міжнародних форумах робота починалася практично вчасно (хто знає, той оцінить), а монотонні дебати часто розряджав сміх, викликаний добродушними жартами Геннадія Йосиповича.

Таким чином, роль лідера давалася Україні найкраще тоді, коли вона була затребувана самим життям. Водночас, коли ми намагалися необгрунтовано завищити планку, особливо на більш пізніх етапах, або штучно форсували геополітичні процеси, результат прогнозовано розчаровував. Це стосується насамперед спроб створити якесь Балто-Чорноморське співтовариство (в останньому варіанті Співтовариство демократичного вибору). Дещо поспішним було, як вважається, і перетворення ГУАМ на міжнародну організацію. ГУАМ, що виправдав себе як консультаційний механізм, явно не дотягує до повноцінної міжнародної організації: надто різні інтереси учасників, надто убогі ресурси. У зв’язку з цим зовсім незрозуміло, яке ще нове інтеграційне об’єднання можна створити — всі країни Центральної і Східної Європи та Балкан уже давно або в ЄС і НАТО, або на шляху до членства в них, і все, не пов’язане з цими процесами, їм просто не цікаве. З цієї ж причини нежиттєздатна ідея слов’янського союзу. До речі, передусім такий союз небезпечний для Росії, оскільки може підсилити відчуття дискомфорту для її неслов’янських, насамперед мусульманських, народів. Інша річ розвиток гуманітарних і культурних зв’язків, але для цього зовсім не обов’язково створювати геополітичні союзи.

«Тільки нас?»

Як і належить за законами жанру, разом із добрими казками про лідерство України (які здійснить тільки «він/вона») існують і страшні — про постійні приниження від усіх і вся, яким піддається і піддаватиметься Україна (поки при владі будуть опоненти). Що цікаво, деякі політики, скаржачись на те, що хтось ображає нашу країну, водночас у найкращих традиціях національного садомазо часто самі просять міжнародне співтовариство сильніше вилаяти її (резолюціями), а ще краще покарати (санкціями) конкурентів, які перебувають при владі або в опозиції.

Не секрет, що значна частина критики України, яка міститься в міжнародних резолюціях, доповідях і т.п., була ініційована чи навіть написана в Україні самими українцями.

Скільки часу, грошей і сил було витрачено не на те, аби довести: ми — найкращі та найдостойніші, не на пропаганду планів розвитку країни, а на взаємні обливання брудом, розбірки та викриття. У такої поведінки є сумна й повчальна історія. Постійна ворожнеча за лідерство, взаємні доноси одне на одного в іноземні столиці, спроби залучити зовнішні сили для зміцнення власних позицій призвели до краху української державності, що зароджувалася, і за часів Київської Русі, і в період Гетьманщини, і на всіх наступних етапах.

Загалом, більше, ніж самі українські політики своїми діями та поведінкою, нашу країну не принизив ніхто — це, по-моєму, уже ні в кого не викликає сумнівів.

І все-таки, наскільки виправдані твердження про образи, завдані нам ззовні? Чи тільки ми є об’єктом пильної та «тенденційної» міжнародної уваги? Чи справді сильні світу цього наказують нам, як жити, а ми безсловесно та сліпо виконуємо ці вказівки? Чи може за цих умов проста зміна лідера країни змусити рахуватися з нами?

Справді, є факти недружнього, а іноді й образливого ставлення до України з боку деяких держав, неурядових організацій і т.п. Але порівняно з тими прокльонами, які адресуються нинішній єдиній наддержаві, особливо її попередньому керівникові — це воістину крапля в морі.

З погляду «чистого розуму», досить справедливою є критика України деякими міжнародними організаціями (Радою Європи насамперед). Інша річ — з огляду на наш рівень політичного і соціально-економічного розвитку, тривалий час ми були просто фізично не в змозі забезпечувати належні стандарти. У зв’язку з цим набагато більшим виявом принциповості та відповідальності були б співрозмірні з нашими проблемами кроки назустріч Україні. Адресовані не тільки нашому, а й своїм урядам рекомендації. А ще краще — відкриття європейських ринків для українських товаровиробників, пом’якшення драконівського візового режиму. Тому, коли наші європейські друзі заявляють про втому від України, мені щоразу хочеться запитати: а що вони ТАКОГО зробили, щоб ТАК утомитися? Втім, те саме запитання можна адресувати й більшості наших політиків, які останнім часом дедалі голосніше заявляють про свою втому і розчарування в Євросоюзі.

Навіть коли припустити, що наша влада захотіла б дотримуватися чиїхось вказівок (шкідливих чи розумних) з урахуванням нинішньої політичної різноголосиці, у них однаково нічого не вийшло б. Так, сьогодні модно говорити про страшний і могутній МВФ, котрий диктує нам, як жити, але при всіх недоліках цієї організації не МВФ нав’язує нам гроші, а ми слізно їх просимо. Тому що дотепер не навчилися жити по кишені. Повсякчас плануємо, як витратити незароблене. Тож хто у цьому винний?

Загалом важко згадати, коли під чиїмось тиском ми йшли на явно ущербні для себе рішення. За винятком тих випадків, коли ми самі викликали на свою голову катаклізми, яких можна було уникнути. Наприклад, ініціювавши перегляд вигідних для України газових контрактів із Росією. За свідченням очевидців переговорів, наші російські партнери були настільки приголомшені цим демаршем, що довго шукали в цій пропозиції якийсь неймовірно підступний план («ребята, где вы хотите нас, — у перекладі літературною російською мовою, — обмануть?» — допитувалися вони).

З іншого боку, при веденні справ з Україною, насамперед у сфері бізнесу, проблеми та приниження відчували й інші держави, навіть наймогутніші. Не з’явилася ще та наддержава, яка могла б залякати наш Печерський районний суд. Хіба що переконати дуже серйозним аргументом, але не всі на таке підуть. Хоча не такими прикладами потрібно пишатися.

Звісно, прикро, коли в деяких наших керівників не складаються стосунки із зарубіжними колегами, а на їхню адресу припускаються не дуже шанобливих висловлювань. Але ці «робочі моменти» — досить поширене в міжнародній політиці явище. Наведемо лише кілька прикладів. Під час однієї з перших зустрічей тодішніх керівників Великобританії та ФРН у рамках заходу ЄС Г.Шредер так вибухнув, що практично прямим текстом «послав» Т.Блера (хоча перекладач і сказав, що останньої фрази канцлера краще не перекладати, за змістом і тоном висловлювання у британської делегації не залишилося сумнівів — їх попросили fuck off).

Президент Франції Ж.Ширак під час міжурядової конференції ЄС у Ніцці назвав міністра закордонних справ Бельгії боягузом (за те, що той не хотів погоджуватися на невигідні для його країни умови). Він же на одному із самітів «великої вісімки» в Токіо, щойно слово дали міністру фінансів США Л.Саммерсу, демонстративно відкинув голову назад, заплющив очі і став виразно похропувати. Після особливо гучного схропування він «прокинувся» і голосно, на весь зал, заходився повторювати англійською, щоб усі зрозуміли: «Надто довго, надто довго...».

Вельми жорсткий урок дали минулої зими наші російські друзі європейським. Москва була ображена позицією Європейської комісії (не такою вже й виразною) під час газового конфлікту з Україною, а також висловлюваннями її голови Ж.Баррозу, котрий порівняв російських і українських керівників із лідерами африканських племен, які частіше дотримувалися даного йому слова (нас таке порівняння, судячи з усього, анітрохи не зачепило). Коли для налагодження відносин із Росією делегація Єврокомісії прибула до Москви практично в повному складі — щоб показати серйозність своїх намірів, росіяни вирішили теж показати серйозність своїх, причому відразу, із перших хвилин. Замість звичного швидкого проходження через VIP-залу, делегацію з Брюсселя було пропущено на загальних підставах через прикордонний і митний контроль із заповненням усіх необхідних форм і декларацій. Наступного ранку, коли, відійшовши від першого шоку, єврокомісари були готові виїхати на зустріч із прем’єр-міністром В.Путіним, їм оголосили, що зустріч переноситься на невизначений час — оскільки у ВВП з’явилися невідкладні важливіші справи. Коли ж зустріч відбулася, більшість членів делегації на неї так і не потрапили — запланована на 7—10 хвилин розмова Баррозу і Путіна тет-а-тет сильно затяглася, переважно через емоційний монолог російського прем’єра на тему «Не вчіть мене жити» і «Самі в усьому винні».

Описані перипетії аж ніяк не завадили продуктивним контактам залучених до них керівників і країн — коли в цьому був реальний практичний інтерес. Так, свій перший візит після переобрання Г.Шредер наніс саме Т.Блеру. Хоча з усіх європейських лідерів у Ж.Ширака були найбільш натягнуті стосунки зі Шредером (гірші тільки зі своїм тодішнім прем’єром Л.Жоспеном), обидва керівники об’єднали свої зусилля для протидії планам адміністрації Буша щодо силового вирішення іракського питання. Взаємні образи Москви та Брюсселя віді-
йшли на другий план, а глави цих держав говорили публічні компліменти одне одному напередодні Копенгагенського саміту з проблем глобального потепління.

Коли ж поїде цирк?

Настав час реально подивитися на речі й відмовитися від оманливого міфу про те, що коли Україна розташована в центрі Європи, то навколо нас повинні обертатися геополітичні планети. А також перестати гаяти час на такі ж нескінченні, як і безглузді малоросійські плачі про постійні образи, приниження й утиски. Інакше кажучи, очікувати альтруїстичних благодійників або шукати скрізь і в усьому ворогів, щоб списати на них власні провали.

Україна має певний потенціал, значні передумови, щоб стати впливовим і реально шанованим членом міжнародної спільноти, до чиєї думки прислухатимуться і чиєї підтримки шукатимуть. У нашої економіки все ще залишається значний потенціал та інвестиційна привабливість, сільське господарство, здатне нагодувати півсвіту. Ідеї і знання, які можна реалізувати в себе і продати, кваліфікована і недорога робоча сила. Збройні сили, які навіть у нинішньому стані вносять вагомий внесок у миротворчі операції. Україна — одна з небагатьох держав світу, яка має аерокосмічну промисловість.

З іншого боку, всі ці можливості можуть так і залишитися нереалізованими, і тоді Україна має всі шанси перетворитися на етномузей просто неба.

Однозначним є одне — якщо все залишиться так, як є, наш шлях буде звивистим, а перспективи похмурими. В умовах, коли кожен із центрів влади в Україні почне відстоювати свою особливу точку зору, наші міжнародні партнери матимуть виняткову можливість вибирати саме ту, яка їм більше до вподоби. Тоді вже в найближчому майбутньому Україна не зможе вести будь-якої активної зовнішньої політики. Як сказав би один метр дипломатії, ми обмежимося лише тим, що підбиратимемо камінці, котрі залітають у наш город, і в міру наших сил зчищатимемо багно, що падає на нас.

За великим рахунком, якщо не буде змінено правил та умов гри, нічого не змінять і вибори. Непотопаючі політичні маси звично перепливуть на нове місце під сонцем. А ті, в кого не вийде, й надалі чекатимуть щасливої для себе зміни обставин, благо накопичені (або награбовані?) запаси дадуть змогу зробити цей процес максимально безболісним і приємним. Зміниться лише напрям руху фінансових потоків і кількість щасливчиків, які мають доступ до дерибану бюджету. А кардинальні проблеми країни дедалі глибше занурюватимуться в трясовину безвідповідальності і звичного байдикування.

Є й інший, оптимістичніший, сценарій розвитку подій. На жаль, він поки ще не окреслюється в реальних обрисах, але його дедалі наполегливіше вимагає саме життя. В його основі розробка спрямованої в XXI століття моделі розвитку країни з акцентом на підвищенні конкурентоспроможності економіки, продуктивності праці, створенні реальної інвестиційної привабливості України, а на цій основі — формування більш динамічної і прагматичної зовнішньої політики. Зі збереженням ціннісних орієнтирів, але значною диверсифікацією її географії. А в цілому — зосередження всієї державної енергії на внутрішніх проблемах на найближчі п’ять, а ще краще — десять років. А варто нам стати успішними — інші самі потягнуться.