Які ризики несе для України військове зіткнення між Азербайджаном і Вірменією?

На кордоні Азербайджану й Вірменії вкотре стріляють гармати та гинуть люди: у ніч із понеділка на вівторок азербайджанці протягом кількох годин обстрілювали вірменів з артилерії.

При цьому азербайджанські військові завдали ударів по вірменських позиціях не в Карабаху, а на території самої Вірменії: було атаковано сім міст. І не лише прикордонні міста, а й курортний Джермук. У результаті Єреван обвинуватив Баку в спробі вторгнутися і звернувся по допомогу до ОДКБ. Своєю чергою, Азербайджан спростував обвинувачення, заявивши, що причиною зіткнень із Вірменією стала спроба вірменів замінувати ділянки між позиціями підрозділів азербайджанської армії та дорогою постачання.

Попри інтенсивність обстрілів, до третьої азербайджансько-вірменської війни все ж таки не дійшло. У вівторок уранці сторони заявили про відновлення режиму припинення вогню. Президент Азербайджану Ільхам Алієв зазначив без зайвої деталізації, що на кордоні з Вірменією досягнуто всіх наявних на сьогоднішній момент цілей, а ОДКБ вирішила направити місію, щоб оцінити ситуацію на вірменсько-азербайджанському кордоні та «виробити пропозиції щодо деескалації напруженості, яка виникла».

Це вже не перше великомасштабне зіткнення двох країн після завершення війни 2020 року. І, на жаль, не останнє. Так, вірмени сьогодні вранці заявили, що Азербайджан «відновив наступальні дії» в напрямку міста Джермук і села Верін Шоржа, а азербайджанці звинуватили Вірменію в обстрілах позицій азербайджанських військ у Кельбаджарському й Лачинському районах.

То що ж відбувається на кордоні Азербайджану й Вірменії? Чого домагаються Баку та Єреван? Хто основнийбенефіціар від замороженого конфлікту, який спалахнув і відразу згас? Чи є загроза нової азербайджансько-вірменської війни? І які ризики несе Україні ескалація конфлікту?

Заморожений конфлікт

Друга карабаська війна, що тривала 44 дні, закінчилася 10 листопада 2020 року підписанням тристоронньої азербайджансько-вірменсько-російської заяви про припинення вогню. (З її повним текстом можна ознайомитися тут.) Зафіксовані в тристоронній заяві компромісні положення не завершили конфлікту навколо Карабаху, а лише вкотре його заморозили. Проте цей документ був як вигідним, так і невигідним для Азербайджану й Вірменії.

Нехай прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, підписавши заяву, і убезпечив країну від повного розгрому та зумів зберегти під парасолькою російських «миротворців» залишки «Нагірно-Карабаської республіки» із центром у Степанакерті, які дуже зменшилися. Платою за це стало падіння рейтингу політика та посилення позицій карабаського клану. Але, попри внутрішньополітичну кризу, Пашинян зумів зберегти свою посаду у результатідострокових виборів.

Своєю чергою, президент Азербайджану Ільхам Алієв досягнув практично всього, що Баку вимагав на переговорах з Єреваном в останню чверть століття. Він повернув контроль над районами, що входили до «пояса безпеки», домігся повернення тимчасово переміщених осіб, узяв під контроль Шушу та не надав статусу Карабаху. Негативним результатом воєнної кампанії стала присутність у регіоні російських військових «для забезпечення безпеки вірменського населення Карабаху».

Утім, перебування двотисячного російського контингенту обмежено п'ятьма роками. І хоча Баку і Єреван можуть подовжити перебування російських «миротворців», не факт, що 2025 року азербайджанська сторона на це піде: в Азербайджані докладають максимальних зусиль, щоб до цього часу було підписано мирний договір із Вірменією.

У безумовному виграші від другої карабаської війни опинилися Росія й Туреччина. Хоча Анкара й не відправила свого миротворчого контингенту у Карабах, зате вона посилила свої позиції на Південному Кавказі, продемонструвавши, що є провідним гравцем. Москва ж, ставши посередником в угоді між Азербайджаном і Вірменією, показала, що зберігає статус провідного гравця в Південнокавказькому регіоні, одержала важіль впливу на Баку та поставила Єреван практично в повну залежність від себе.

Тривалі переговори

За два роки, що минули після завершення другої карабаської війни, емісари Баку і Єревана неодноразовозустрічалися, щоб урегулювати відносини, зокрема й на вищому рівні. Востаннє Алієв і Пашинян зустрічалися в Брюсселі 31 серпня, і коментатори загалом оцінюють їх як невдалі.

Переговори відбуваються в умовах підвищеної таємності за посередництва Євросоюзу та Росії. Відомо лише, що азербайджанська влада не збирається обговорювати статус Карабаху: для азербайджанців це міжнародно визнаний регіон Азербайджану. Але для Баку одне з головних питань — відкриття транспортних коридорів через Вірменію. Ільхам Алієв якось навіть заявив, що готовий силою прокласти транспортний коридор із Нахічеванської автономної республіки (так званий Зангезурський коридор).

Для Баку цей коридор важливий, оскільки він планує використовувати його можливості для посилення ролі Азербайджану як транзитного хабу. Зокрема й для транспортування казахстанської нафти залізницею в обхід Росії. (Нагадаємо, що Москва в останні місяці постійно обмежує обсяги експорту нафти з Казахстану в Європу.) Однак Вірменія всіляко затягує виконання домовленості щодо Зангезурського коридору: мабуть, це єдиний важіль тиску на Баку у вірменського керівництва.

Водночас Єреван акцентує увагу на правах і безпеці етнічних вірменів Нагірного Карабаху, а також на потребі визначити статусу цієї території. Однак позиція влади викликає тривогу в багатьох вірменів, які побоюються, що уряд Пашиняна готовий піти на серйозні поступки щодо статусу регіону, погодившись на те, що він стане частиною Азербайджану. Як наслідок, в останні місяці у Вірменії періодично проходять акції протесту з вимогою відставки Пашиняна. От і зараз у Єревані розпочався протест із вимогою імпічменту прем'єрові.

За місяці переговорів азербайджанці й вірмени багаторазово обвинувачували одне одного в невиконанні московських домовленостей. У цих умовах періодичне загострення на кордоні — частина тактики Баку з відновлення контролю над Карабахом: в Азербайджані бачать, що перед ними відкрилося вікно можливостей. Адже широкомасштабне вторгнення Росії в Україну зменшило військову присутність Москви в регіоні таобмежило її можливості надавати військову й фінансову допомогу Єревану.

Оскільки ситуація на російсько-українському фронті така, що в Кремлі нині не до проблем Південного Кавказу, то цим користуються в Баку, силовими засобами тиснучи на Єреван, примушуючи його піти на азербайджанські умови щодо деокупації Карабаху. Так, навесні й улітку відбулися нові загострення ситуації, після чого азербайджанські військові потроху відновили контроль над низкою населених пунктів. А в серпні взяли під контроль Лачинський коридор, що зв'язує Вірменію з Карабахом.

Ескалація на кордоні в ніч із 12 на 13 вересня повністю вкладається в логіку дій Баку. Відповісти Єревану, крім як дипломатичними інструментами, практично нічим. Адже якщо Азербайджан уже відновив свій економічний і військовий потенціал після осінньої кампанії 2020 року, то Вірменія все так само слабка.

Як зазначають експерти (в тому числі й російські), у результаті війни вірменська армія втратила боєздатність, і на її відновлення знадобиться багато років. Економіка Вірменії завжди залежала від допомоги ззовні, а фінансові проблеми, пов'язані з війною, ще більше погіршили ситуацію в різних сферах, негативно впливаючи на розвиток країни. Що ж стосується Росії та інших союзників по ОДКБ, то на них розраховувати Єревану не доводиться.

 Зручний статус-кво

Попри періодичні запеклі сутички і на азербайджансько-вірменському кордоні, і на лінії розмежування в Карабаху, в українському та західному експертному середовищі вважають, що найближчим часом заморожений конфлікт навряд чи вибухне новою війною: нині у війні не зацікавлені ні Азербайджан із Вірменією, ні Росія з Туреччиною. Найімовірніший сценарій — перманентне локальне загострення конфлікту. Якщо узагальнити аргументи експертів, то вони зводяться до такого.

У Баку упевнені, що зможуть, використовуючи силові засоби, примусити ослаблений Єреван до укладання мирного договору. До того ж Алієв не хоче переступати межі, намагаючись уникнути прямої конфронтації з Москвою.

В Анкарі, де думають про те, як в умовах погіршення економічної ситуації в країні підняти рейтинг Ердогана та його Партії справедливості перед виборами 2023 року, намагаються через зовнішньополітичні кроки підвищити популярність політичної сили президента. Втім, хоча Ердоган і зацікавлений у посиленні позиції Туреччини на Південному Кавказі, але, швидше за все, він поліпшуватиме електоральні перспективи шляхом конфронтації з Грецією через острови в Егейському морі, а не шляхом збройного конфлікту Азербайджану та Вірменії.

Для Москви ж важливо, щоб конфлікт між Баку і Єреваном жеврів, але не розгорявся: заморожений конфлікт дає можливість Кремлю і надалі залишатися головним посередником. Нова ж азербайджансько-вірменська війна принесе нові реалії, і Москва змушена буде надати своєму союзникові військову й економічну допомогу (а ці ресурси потрібні і самим росіянам, які загрузли в Україні), а також задіяти ОДКБ. Адже відмова в допомозі стане новим репутаційним ударом, що символізуватиме як згасання впливу Росії в Південнокавказькому регіоні, так і безпорадність ОДКБ.

Цей негатив у жодному разі не компенсує Москві того, що нова війна знесе з прем'єрської посади Пашиняна(якого російське керівництво не сприймає через те, що він прийшов до влади через «майдан», відсторонивши представників «карабаського клану»). До того ж є загроза того, що внутрішньополітична криза, яка почнеться у Вірменії після відставки Пашиняна, матиме для Росії непередбачувані наслідки.

Що ж стосується інтересів України, то нинішнє загострення на кордоні між Азербайджаном і Вірменією наразі не має наслідків для нашої країни. Але для Києва існують певні ризики, якщо розпочнеться нова азербайджансько-вірменська війна.

Найголовніше — частину уваги Заходу відверне новий збройний конфлікт, оскільки США та ЄС будуть змушені переспрямувати частину своїх дипломатичних ресурсів із російсько-українського фронту. Згадаймо, як після 2014 року світ почав приділяти дедалі менше уваги російсько-українській війні, концентруючись, зокрема, й на проблемі сірійських біженців. А вже вірменське лобі постарається зробити все, щоб тема Карабаху й Вірменії не позбулася інтересу з боку міжнародного співтовариства.

Про те, що Росія може втрутитися в конфлікт між Азербайджаном і Вірменією, аби відволікти увагу від України, попереджає й держсекретар США Ентоні Блінкен. З іншого боку, Карабах — на периферії інтересів Сполучених Штатів, а Вашингтону і Києву важливо, щоб в умовах триваючої агресії в нашу країну Москва розконцентрувала свої сили та увагу. А це Кремль змушений буде зробити у разі нової азербайджансько-вірменської війни, перекидаючи свої військові й людські ресурси, що оскудівають, на Південний Кавказ.