ІТАЛІЯ: ПОВЕРНЕННЯ У «СВИНЦЕВІ РОКИ»

Італія наче повернулася в «свинцеві роки» — у тривожну обстановку сімдесятих, коли терористи з радикальної організації «Червоні бригади за створення бойової комуністичної партії» сіяли в країні смерть і жах. Апогеєм їхньої діяльності було викрадення й убивство лідера Християнсько-демократичної партії Альдо Моро. Тоді про лівих терористів самі італійці говорили, що вони «націлилися на саме серце держави».

Утіленням нової стратегії лівих радикалів стало вбивство в місті Болоньї економіста Марко Б’яджи, радника з реформи трудового права італійського уряду. Минулого тижня його застрелили в під’їзді свого будинку в центрі міста Болоньї, куди повертався на велосипеді. Терористи скористалися тим, що кілька місяців тому Б’яджи, попри багаторазові погрози й замахи на нього, було позбавлено особистої охорони. Убивство урядового радника приголомшило всю Італію, викликавши в її жителів страх перед поверненням країни до «червоного терору», що забрав із кінця 60-х років життя понад чотирьохсот чоловік.

Після трагічної загибелі Б’яджи сотні організацій — політичних партій, профспілок й інших — одержали електронною поштою документ, у якому «Червоні бригади» взяли на себе відповідальність за вбивство радника міністерства праці. Відразу стало ясно, що йдеться про політичний теракт, пов’язаний з екстремістськими угрупованнями лівого спрямування. На стіні будинку Б’яджи поліція виявила символ «Червоних бригад» — п’ятикутну зірку, а в редакції центральної газети Болоньї пролунав дзвінок від чоловіка, котрий представився членом угруповання й узяв на себе відповідальність за замах.

Крім того, поліція встановила, що постріл у Б’яджи було зроблено з тієї самої зброї, від якої три року тому загинув його колега Массімо Д’Антона. Вбивцями останнього називають себе члени тих-таки «Червоних бригад», а сам злочин італійські правоохоронні органи не змогли розкрити досі. Якщо пригадати, що сьогодні при владі в Італії правоцентристи, а Д’Антона в момент загибелі був радником у лівоцентристському уряді Массімо Д’Алеми й теж працював над проблемами зайнятості, то можна дійти висновку, що італійські політичні терористи є супротивниками будь-якої форми демократичної держави.

Слідчі схильні вважати, що нинішній документ «Червоних бригад» є достовірним, оскільки за своїм змістом і стилем він дуже схожий на розповсюджений аналогічним чином після вбивства Д’Антона. У ньому присутні терміни на кшталт «класової боротьби пролетаріату проти міжнародного імперіалізму» тощо, які в західному світі давно набили оскому та стали «варварським раритетом». У ньому сказано, що «події 11 вересня продемонстрували вразливість стратегії імперіалізму», а професор Б’яджи нібито був пов’язаний з асоціацією промисловців і був страчений за «розроблені ним буржуазні реформи на шкоду інтересам робітничого класу». Малося на увазі, очевидно, те, що Б’яджи займався підготовкою нових законопроектів в уряді Берлусконі, спрямованих на створення гнучкішого трудового ринку за рахунок розширення прав роботодавців у сфері звільнення персоналу.

Злочин «комуністів-борців» у Болоньї ще більше розпалив атмосферу навколо планів уряду Берлусконі щодо реформи трудового законодавства. Ядром цього законодавства є так званий «Статут трудящих», 18-та стаття якого робить майже неможливим звільнення робітника чи службовця. На думку міністра праці Мароні, настав час змінити це положення та привести трудове законодавство країни у відповідність із вимогами Європейського Союзу. А профспілки впевнені, що це замах на права трудящих. Три основні профспілкові організації Італії вже ухвалили оголосити з цього приводу загальний страйк.

Уряд, ясна річ, відхиляє обвинувачення профспілок. Він посилається на кризову ситуацію в економіці й на тривожне зростання безробіття. До того ж Берлусконі й Мароні вказують на те, що запропоновані заходи — тимчасові, обмежені терміном у два роки, після чого їхню дію буде зупинено. Необхідність спростити процедуру звільнення вони обгрунтовують так — неможливість звільняти своїх співробітників утримує підприємців і від прийому на роботу нових працівників. Тож виходить, що той, хто вже працює, — довічно забезпечений, але ті, котрі не мають роботи, — не мають і шансів її одержати. Аби компенсувати негативні наслідки внесення поправок до статуту, уряд заклав у його новий проект не тільки норму щодо полегшення звільнень, а також обов’язковість виплати звільненим грошової компенсації, а також надання пільг для роботодавців, які створюють нові робочі місця.

Аргументи як профспілок, так і уряду мають свою логіку, але суть проблеми вже набула сильного ідеологічного забарвлення, й окремі профспілкові лідери погрожують удатися до жорсткіших форм протесту, ніж загальний страйк. Це звучить вельми тривожно, адже загальний страйк є крайньою формою протесту, допустимою в демократичній системі.

Профспілки, певна річ, не можна звинувачувати в підтримці насильства — вони його засудили й не раз організовували демонстрації проти терору. Але обстановка гострої конфронтації в нинішній Італії, безсумнівно, підготувала грунт для нового злочину «Червоних бригад». І недарма члени італійського уряду звинувачують представників профспілок у тому, що вони своїми гострими антиурядовими висловлюваннями сприяли загостренню соціальної обстановки та створили грунт для нового тероризму.

Протести профспілок і лівих партій проти урядових реформ вилилися минулими вихідними в масові акції протесту. У Римі пройшла колосальна демонстрація, що зібрала близько двох мільйонів демонстрантів з усієї Італії, котрі протестували проти ухвалення нового статуту.

Після цієї акції відносини між урядом і профспілками зіпсувалися настільки, що Берлусконі був змушений скасувати «круглий стіл», у якому мали взяти участь представники бізнесу, профспілок і уряду. Більше того, прем’єр Італії заявив, що він домагатиметься ухвалення нового трудового законодавства через парламент, незалежно від думки профспілок. На підтвердження його слів уряд оголосив про скасування переговорів із профспілками, спрямованих на пошук компромісів у цій сфері.

Далі — більше. Той факт, що відповідальність за вбивство Марко Б’яджи взяла на себе ліворадикальна організація, декотрі члени уряду Берлусконі безпосередньо зв’язали з діяльністю профспілок. Найрадикальнішими стали слова заступника міністра праці Мауріціо Сакконі й міністра оборони Антоніо Мартіно. Перший заявив, що вбивству Б’яджи сприяли екстремісти з профспілок, а другий звинуватив організаторів профспілкової демонстрації в спробі підриву влади парламенту.

Попри те, що прем’єр Берлусконі відмежувався від різких заяв своїх міністрів, лідер найбільшої профспілкової конфедерації країни Серджіо Коффераті погрожував подати в суд на членів уряду.

Поки праві політики й ліві лідери профспілок обмінюються звинуваченнями, можливість уникнути загального страйку стає дедалі примарнішою. У цих умовах завдання, що стоїть перед Берлусконі, — проштовхнути реформи, пов’язані з зайнятістю населення, — виглядає воістину сізіфовим. А невдала спроба протягнути реформи, які полегшують компаніям процедуру звільнення службовців, стала б для італійської економіки кроком назад й завдала б удару по основній програмі уряду Берлусконі.

Італія звикла до слабких і часто змінюваних урядів, і як результат — до обережної та половинчастої політики. Оглушлива перемога правих на виборах у травні минулого року створила принципово нову ситуацію. Мало не вперше за півстоліття італійський уряд дістав змогу втілювати в життя свої погляди, не зважаючи на опозицію. Лівих це настільки розлючує, що вони готові вийти на вулицю.

Суботні масові демонстрації протесту в Римі, ясна річ, вражають. Вони, безсумнівно, підвищили ставки опозиції, проте радіти її лідерам не варто. Два-три мільйони італійців — це, звісно, багато, але ще більше італійців просто не розуміють, що спонукало таку кількість їхніх співвітчизників вийти на вулиці. Італійські ліві поки що слабкі й не готові піти на крайнощі. І навіть якби вибори пройшли сьогодні, Сільвіо Берлусконі однаково переобрали б.

До того ж, нова опозиція бореться з урядом не з тих питань, із яких варто було б. Коли Берлусконі прибирав до рук усю країну, його прибічники слухняно проводили потрібні йому закони, а міністри затикали рота правосуддю, протести було зведено до мінімуму. А тепер, коли уряд нарешті почав працювати й утілювати в життя запізнілі реформи, несподівано здійнявся справжній галас. Своїми нинішніми діями опозиційні сили затримують й інші ініціативи, такі необхідні для реформування економіки, створення робочих місць і поліпшення перспектив розвитку Італії.

У сформованій ситуації італійці повинні зрозуміти, що є лише один спосіб захистити демократію, зберегти мир і спокій у суспільстві — це єднання. Урядова більшість повинна об’єднатися з опозицією, представниками промисловості та профспілками в боротьбі проти спільного ворога — тероризму. Але особисті амбіції політичних лідерів традиційно переважують національні інтереси держави. Італія в цьому питанні не є винятком, тож перспектива такого об’єднання виглядає аж надто малоймовірною.