Італія: виграти вибори — ще не означає перемогти

Під час парламентських виборів, які відбулися наприкінці лютого, італійцям довелося робити вибір між "хорошим", "поганим" і "загальприйнятним". Не можна не погодитися з аналітиками журналу Economist, які стверджують: результати голосування показали, що політик, "хороший" за мірками Брюсселя або Берліна, не є таким в очах італійського виборця, а всі "добрі поради" ззовні викликають, скоріш, протилежну реакцію.

Наприклад, з європейського погляду, екс-прем'єр Маріо Монті - позитивний герой, налаштований на співробітництво з Європейським Союзом, посилення фінансової дисципліни в ЄС і продовження курсу структурних реформ у країні. Завдяки активним зусиллям уряду Монті італійська економіка, третя за обсягом в єврозоні, якщо не почала зростати, то принаймні призупинила темпи свого падіння.

Правда, поліпшення макроекономічних показників країни в 2012-му було досягнуто в основному завдяки заходам найжорсткішої економії та збільшенню податкового тягаря. І це не могло не позначитися на рівні електоральної підтримки політика. До того ж реформатор Монті виявився слабким фахівцем із виборчих кампаній. Усупереч прогнозам соціологічних опитувань, які давали йому ще за два тижні до виборів близько 16% голосів, екс-прем'єр прийшов до фінішу четвертим, набравши всього 9% у палату депутатів і 10% - у сенат.

Утім, усі чудово розуміли, що за останні кілька тисяч років Рим не дуже змінився: народ передусім вимагає хліба й видовищ. Тому ще задовго до виборів було очевидно, що Італія не готова підтримати "хорошого хлопця".

Роль "поганого" хлопця в італійській виборчій кампанії дісталася Сільвіо Берлусконі. Його не зупинили ані похилий вік, ані серйозні особисті проблеми всередині країни - судові справи за обвинуваченням в ухиленні від сплати податків і розбещенні неповнолітніх, репутація політика, який має зв'язок із мафією тощо. Берлусконі як ніхто інший розумів, як залучити на свій бік електорат. І, не моргнувши оком, пообіцяв знизити податковий тягар, підвищити соціальні стандарти, більш незалежну від Брюсселя політику Італії.

Крім щоденних появ політика на радіо і телебаченні (насамперед завдяки наявності власного медіа-холдингу), Берлусконі організував розсилання листів виборцям з обіцянкою в разі своєї перемоги скасувати й повернути сплачений торік населенням податок на перше житло. Такий підхід дав Берлусконі змогу максимально скоротити своє відставання з 6 до 0,5-1% від лівоцентристів, лідерів електоральних перегонів, і отримати другу за кількістю членів фракцію в нижній і верхній палатах парламенту.

"Загальприйнятним" варіантом, з погляду Європи, була перемога на італійських виборах лідера лівоцентристської коаліції П'єра Луїджі Берсані. Попри комуністичне минуле, європейські політики розглядають його як фігуру, яка цілком може триматися курсу реформ, початого Маріо Монті. Навіть попри те, що вся електоральна кампанія Берсані була побудована на критиці дій Монті.

Лівоцентристи взяли стільки, скільки їм пророкували соціологи: 29-31%. Однак вони не змогли залучити на свій бік жодного додаткового голосу з тих 30% виборців, які за два тижні до голосування ще не визначилися зі своїми електоральними уподобаннями. У результаті, обігнавши всього на піввідсотка Берлусконі в палаті депутатів, вони отримали премію більшості у вигляді 340 з 630 голосів у цій палаті. У сенаті ситуація для Берсані набагато складніша: хоча в нього на кілька голосів більше, ніж у Берлусконі, але ця перевага не дозволяє лівоцентристам самостійно сформувати уряд.

Головною ж інтригою останніх виборів в Італії став надзвичайний успіх руху "П'ять зірок" на чолі з колишнім актором-коміком Бепе Грілло, котрий посів третє місце в обох палатах парламенту.

Слід зазначити, що електоральна кампанія цього політика не спиралася на можливості підконтрольних телеканалів і друкованих ЗМІ, як, наприклад, у його основних конкурентів. Грілло широко використовував Інтернет і збирав багатотисячні аудиторії взимку на площах міст навіть у тих областях, які традиційно голосують за правих або лівих. І це на тлі напівпорожніх залів, орендованих його конкурентами для зустрічей із виборцями.

Як виявилося, близько 25% італійських виборців перейнялися революційними ідеями Грілло щодо виходу країни з єврозони, перегляду низки економічних домовленостей у рамках ЄС (аж до зменшення розміру чарунок рибальських сіток італійських рибалок), запровадження прямого електронного голосування на виборах глави держави, свободи обміну інформацією в Інтернеті, істотного скорочення чиновництва й державних інституцій, зокрема витрат на них. Та що робитиме Грілло в парламенті, поки що неясно. Єдине, що він чітко артикулював після оголошення результатів виборів, це те, що коаліція з Берлусконі є, не більше не менше, "злочином проти Галактики".

Такий високий рівень підтримки політика з явно популістськими й утопічними підходами може свідчити про граничну втому італійського електорату від традиційних політичних лідерів, а також про доволі слабку інформованість простих громадян про ступінь
серйозності економічних проблем своєї країни. Проголосувавши за Грілло, італійці ще раз спокусилися обіцянками "легким порухом руки" розв'язати їхні проблеми, забуваючи, що в 2001 р. Берлусконі вже обіцяв їм "нове економічне диво", а пізніше привів країну на межу фінансової катастрофи.

Низька конкурентоспроможність, високий рівень безробіття (загальний показник - понад 11%, а серед молоді - понад 36%) завжди були ключовими довгостроковими ризиками для Італії. На сьогодні італійська економіка є однією з двох економік єврозони, в яких показники ВВП на душу населення знизилися з моменту запуску єдиної європейської валюти. У світовому рейтингу країн за рівнем зростання ВВП на душу населення Італія посідає 169-ту позицію зі 179 країн, сусідячи з Гаїті, Еритреєю та Зімбабве. У рейтингу Світового банку Італія посідає 73-тє місце, нижче від Румунії, Болгарії й Киргизстану (серед країн - членів ЄС нижче від Італії - лише Греція).

При цьому через неконкурентний енергетичний ринок ціни на електроенергію в Італії на 50% вищі, ніж у середньому по Європі. Звертає на себе увагу 72-ге місце за рівнем корупції в рейтингу Transparency International (серед країн ЄС нижче перебувають лише Болгарія і Греція). Однак італійська економіка має потенціал зростання. Щоб він реалізувався, потрібні структурні реформи. Питання в тому, чому ніхто цим не займався раніше й чи може наступний уряд бути ліпшим у цьому плані.

Непростий розклад в обох палатах італійського парламенту дозволяє говорити про декілька основних сценаріїв розвитку політичної ситуації в цій країні.

Перший варіант - дострокові вибори (орієнтовно восени цього року), в разі якщо ключовим гравцям - Берсані, Берлусконі та Грілло - не вдасться досягти компромісу щодо особи прем'єр-міністра й схвалити її в обох палатах парламенту. Навіть у цьому випадку парламент буде змушений зібратися й ухвалити поправки до виборчого законодавства (чинне законодавство в цій сфері не влаштовує практично всіх), щоб іти на вибори за новими правилами. Крім того, депутати змушені будуть обрати нового президента країни, аби не залишити країну повністю некерованою, оскільки мандат нинішнього глави держави чинний до травня цього року.

Другий варіант - так звана широка коаліція правих і лівих, яка приведе до створення нового технічного уряду (як було у випадку з урядом Маріо Монті протягом останніх 13 місяців). У такому сценарії нібито не дуже зацікавлені ліві, котрі бояться значних електоральних втрат через союз із Берлусконі. У цьому випадку в запасі в Берсані залишається тільки третій варіант - коаліція з Бепе Грілло, в команді якого немає жодної людини з досвідом роботи в парламенті або уряді. Примітно, що колишній прем'єр Маріо Монті, скоріш за все, випадає з будь-яких розкладів.

Період внутрішньополітичної турбулентності в Італії поки що далекий від свого завершення. Але що довше він триватиме, то серйознішими будуть його наслідки для Італії зокрема та єврозони загалом.