Імамат Путіна

Трагічні події у Беслані породили страх поновлення осетино-інгушського конфлікту та загострення ситуації на всьому Північному Кавказі. Такі побоювання висловив колишній президент Інгушетії Руслан Аушев на прес-конференції 28 вересня. Аушев заявив, що певні сили в Північній Осетії закликають після закінчення 40-денного трауру розібратися з інгушами. За його словами, «є шибайголови, готові розіграти інгушську карту» й таким чином реалізувати «завдання терористів із дестабілізації ситуації на Північному Кавказі». Те, що такі заяви в Північній Осетії лунають, ніхто й не намагається приховати. Аналітики не виключають: заворушення можуть розпочатися, а з огляду на те, що в регіоні на руках величезна кількість необлікованої зброї (що, зокрема, засвідчили й події у Беслані), повномасштабне поновлення конфлікту стає цілком реальним. Ми за крок від війни, кажуть осетини. Як федеральний центр утихомирюватиме заворушення? Силоміць? Однак у такому разі існує реальна можливість того, що з останнього форпосту Росії на Кавказі утвориться черговий блокпост.

Прогнози щодо розвитку ситуації на Північному Кавказі радше несприятливі, ніж обнадійливі. Якийсь час жевріла надія, що шок, викликаний діями терористів, може призвести до реального звуження соціальної бази тероризму. Жахливість того, що сталося, викликала вкрай різку реакцію кавказьких народів, відторгнення таких методів у досягненні мети. Тут багато що залежало від федерального центру. Від усвідомлення Кремлем безперспективності силового вирішення чеченської проблеми. Тим часом увесь світ почув зовсім інші слова російського президента. Виступаючи на 3-й міжнародній конференції мерів у Москві, Путін знову відкинув будь-яку можливість переговорного процесу, пославшись на те, що «спроби ділити терористів на «помірних» і «радикальних» залишають у суспільній свідомості зручні лазівки для терору», а «поблажливо-виправдувальне ставлення до вбивць рівнозначне підсобництву тероризму». Путін закликав до мобілізації всіх ресурсів для боротьби з терором і «досягнення єдності дій усієї виконавчої вертикалі» шляхом скасування прямих виборів губернаторів і керівників республік, а представники його адміністрації привселюдно заявили, що трагедія Беслана створила «вікно можливостей» для реалізації давно планованої реформи губернаторських виборів.

Відмова від прямих виборів керівників регіонів з огляду на скасування мажоритарної системи виборів у Думу цілком вірогідно може призвести до того, що Північний Кавказ узагалі не матиме більше представників у центральних органах влади. Вибори за партійними списками означають в умовах федеративної поки ще Росії проходження переважно верхніх позицій списку, які представляють насамперед центр і ключові регіони. У депресивних регіонах деякі партії можуть узагалі не мати серйозного представництва. Тому депутатом, скажімо, від Інгушетії або Дагестану зможе стати лише член партії влади. Виникає односторонній канал зв’язку між центром і регіоном. У регіоні сидітиме кремлівський намісник, і успішність його дій залежатиме від спроможності застосувати кремлівські директиви до місцевих реалій, а отже — від адекватності політики Кремля. Навіть тієї подоби легального зворотного зв’язку, яка існувала дотепер, уже не буде. Vox Populi скасовується, і оперативні зведення ФСБ стануть таким чином єдиним фундаментом для прийняття політичних рішень. Ця ситуація стосується, звісно, всієї Росії. Але якщо в Саратові або Новосибірську неадекватність такої односторонньої системи може породити лавину скарг або вплинути на рейтинг Путіна, то в північнокавказьких національних автономіях усе це незабаром може призвести до виникнення нових міжетнічних конфліктів і зростання сепаратистських настроїв.

Тим часом більшість нині діючих керівників північнокавказьких республік ці пропозиції беззастережно підтримали, або принаймні не висловилися проти. Така поведінка цілком зрозуміла, з огляду не лише на особисту залежність керівників регіонів, а й на структурні особливості економіки. Всі сім автономій сильно залежать від центру, їхні бюджети більш ніж наполовину фінансуються з Москви, а в Інгушетії і Дагестані цей показник становить аж 90 відсотків. Рівень життя у цих республіках критично низький. За даними Мінекономіки Дагестану, приміром, більш як 60% населення мають грошові прибутки нижчі за прожитковий мінімум, а рівень безробіття у шість разів вищий за середній по Росії. Безпосереднє відношення до загострення обстановки на Північному Кавказі мають такі взаємозалежні явища, як тіньова економіка та корумповане чиновництво. В умовах регіону ці явища набули етнокланового забарвлення. Тіньова економіка в регіоні сягнула великих масштабів і межує з криміналом. Головні галузі тіньового обігу включають: неліцензійне виробництво і продаж нафтопродуктів (Чечня, Інгушетія, Дагестан); неофіційну кустарну переробку морепродуктів (Дагестан); неліцензійне виробництво винних і коньячних фальсифікатів, а також масове нелегальне виробництво та збут горілки (Дагестан, Північна Осетія); контрабанду продовольства з Дагестану в Азербайджан; необлікований експорт через Новоросійський порт (Краснодарський край).

Дагестан, який є найнеодноріднішим за складом населення, був єдиним у Росії утворенням, де прямі вибори не проводилися. Дотепер обрання глави Дагестану залишалося прерогативою 14 членів Держради республіки, які представляли основні національності. Проте торік було прийнято конституційні зміни, які передбачали прямі президентські вибори. В результаті на тлі кризи легітимності влади та недовіри населення загострилися відносини між двома ключовими етнічними елітами — даргінською та аварською. Головними дійовими особами протистояння стали мер Хасавюрта аварець Сайгідпаша Умаханов і голова Держради Дагестану даргінець Магомедалі Магомедов. Не виключено, що прямі вибори могли б призвести й до серйознішого протистояння етнічних груп. Треба мати на увазі, що такий чинник, як етнічна солідарність, у цьому регіоні є важливою політичною реалією. Чи здатна путінська реформа розрядити напруженість, яка виникла? Радше, навпаки. Сторони, що сперечаються між собою, можуть у результаті спрямувати весь свій гнів проти федерального центру. На думку дагестанського політолога Енвера Кізрієва, «справжня загроза полягає у тому, що якщо раніше у нас були ворожі фракції і кожна з них за остаточним вердиктом зверталася до Москви, тепер усе народне невдоволення, хоч і придушене, кристалізується в антиросійські гасла». Політолог прогнозує появу незадоволених кланів, фракцій, які можуть розвитися у потужну нелегальну опозицію.

Особливо занепокоєні майбутніми реформами ті республіки Північного Кавказу, у яких титульна нація становить меншість. Найбільше стурбовані адигейці, які становлять 22 відсотки всього населення Адигеї, і черкеси, чисельність яких не перевищує 11 відсотків Карачаєво-Черкесії. Ці етнічні групи бояться розчинення своєї державності та злиття з російськими регіонами Північного Кавказу. Можливо, ці побоювання перебільшені, але вже зараз, наприклад, у Адигеї створюються ініціативні групи порятунку конституції республіки.

Ряд аналітиків не виключають, що в найближчій перспективі реформи можуть сприяти зняттю напруги, нагромадженої між окремими етнічними групами, які суперничатимуть уже не привселюдно, а в коридорах Кремля. При цьому вони визнають, що ручне управління призведе до ще більшої корупції і бюрократії. Формується стійке переконання, що Москва в обмін на повну лояльність правлячих еліт пропонує їм гру в «малий радянський застій» — досить мучитися відповідальністю перед виборцями, обмежтеся відданістю вищестоящому начальству. Така пропозиція досить приваблива для багатьох, оскільки вибори в Росії, і особливо на Кавказі, давно перетворилися на фікцію. Про готовність частини місцевої еліти до такого розвитку подій свідчить, приміром, інтерв’ю спікера північноосетинського парламенту Таймураза Мамсурова. На його думку, «ми повинні дати людям найголовніше — спокійно жити та працювати й не боятися при цьому настання завтрашнього дня. Якщо комусь здається, що найвищий писк демократії полягає лише в тому, що народ прагне бродити з бюлетенями та засовувати їх в урни з будь-якого приводу, він помиляється. Народ уже давно чекає на енергійні дії влади. Так нехай вона й діє енергійно».

Однак ось що викликає сумніви. Якщо придивитися до теперішніх північнокавказьких лідерів, стає очевидним, що всі вони як один — креатура Москви. Будь-кому на Північному Кавказі ясно, що Магомедов у Дагестані, Дзасохов у Північній Осетії, Зязиков в Інгушетії, Кадиров і Алханов у Чечні — люди, де-факто поставлені Кремлем. Усе, що породжував Північний Кавказ самостійно, рано чи пізно виявлялося антимосковським або сприймалося Кремлем із недовірою. Всі керівники силових структур не лише де-факто, а й де-юре призначаються Москвою. Тобто й без будь-яких реформ Москва нібито має повний контроль над регіоном. Здавалося б, чого ще не вистачає?

Зовсім нещодавно відбулися вибори в Чечні, було докладено чималих зусиль, аби переконати світову громадськість у їхній легітимності. Минуло два тижні, аж ось скасуванням самої ідеї регіональних виборів Кремль перекреслює усю свою офіційну концепцію врегулювання чеченської проблеми та свою північнокавказьку політику в цілому.