Хто дасть відповідь на «українське питання»?

Усе пізнається в порівнянні. Досить було подивитися на недавню зміну влади в Киргизії та порівняти з недавньою зміною влади в Україні, щоб із абсолютною ясністю зрозуміти, котра з двох країн перебуває в Європі. Політологи можуть роками сперечатися про те, чи можлива модернізація пострадянських країн без їх «вестернізації», але факт залишається фактом: щось нездоланно жорстке розділяє країни Азії та Європи не лише географічно, а й ментально.

Чи потрібна «вестернізація» такому європейському велетню як Україна? Прийде вона до успіху шляхом, що вже прокладений східноєвропейськими країнами, чи винайде свій власний засіб пересування, яким, попри погану геополітичну кон’юнктуру, все ж таки дістанеться єдиної Європи? Цими питаннями багато хто задається тепер, коли українські «західники» впали у глибоку депресію від українсько-російського «перезавантаження», а «слов’янофіли» святкують повернення на політичну арену добросусідської риторики стосовно Росії.

Знову пішли по колу звинувачення у здачі національних інтересів, у зраді, у відмові від «цивілізаційного вибору»… Складається враження, що тим часом як Європа і світ опановують мистецтво перезавантаження, себто мистецтво оминати тупики, Україна без тупиків просто не може жити. Інакше не буде демонстрацій та прапорів. Інакше станеться страшне: замість того, щоб у п’ятницю ввечері дивитися чергове політичне шоу, легендарний «маленький українець», як люди в інших країнах світу, почне дивитися фільми та серіали.

Але факти — уперта річ. І вони свідчать, що Україна, користуючись сленгом радянського кінематографа, «дійшла до кондиції». Ера тупиків в українській політиці добігає кінця. Настає час важких рішень та усвідомлень, у тому числі щодо євроінтеграції України.

Перший і найголовніший висновок полягає в тому, що «цивілізаційний вибір» — це вибір не зовнішній, а внутрішній. Ризикую видатися банальним і/або наївним, але вибір України на користь Європи, як мені здається, остаточний і оскарженню не підлягає. Інакше не піднімала би переважна більшість українських політиків ідеї європейської інтеграції на свої прапори. У тому числі й ті, хто від цих ідей безмірно далекий. Вже хто-хто, а політики вміють тримати ніс за вітром і відчувати електоральні настрої. А вони залишаються проєвропейськими, бо, хоч би як ми лаяли український варіант дикоростучої демократії, українці внутрішньо звиклися з її, демократії, недоліками і навряд чи відмовляться від її переваг. Наявність політичного вибору і відсутність політичного страху стали для нас важливою складовою життя. Ми внутрішньо стали почуватися хоч і сиротливими, але все ж таки європейцями.

Навіть критикуючи Україну, ми порівнюємо себе не так із пострадянськими державами, як із державами східноєвропейськими, назираючи в них втрачені нами шанси і «сценарій А» для розвитку України (чисті вулиці, солідний прожитковий мінімум, безвізовий режим з ЄС). Чи влаштує більшість українців «сценарій Б» (просто чисті вулиці і терпимий прожитковий мінімум)? Як об’єктивна реальність та крок геть від злиденності мільйонів — мабуть, так. Як мрія і перспектива для наших дітей — мабуть, ні. Тому, подобається це чи ні вершителям європейських доль, але Україна й надалі набридатиме їм своїм стуком у двері ЄС, принаймні доки поруч із нею не з’явиться інший, альтернативний еталон стабільності/процвітання. Європейська ідея, чи, якщо хочете, мрія, виявилася тим забороненим плодом, скуштувавши який один раз, українець уже не зможе мріяти про менше.

Головне питання — чи можна реалізувати цю мрію, втілити її у життя, зважаючи на те, що драйв розширення на Схід згас, «втома від України» зашкалює, та й сам Європейський Союз переживає не найкращі часи, проходячи випробування «грецьким вогнем». Відповідь залежить від нашого розуміння європейської мрії. Якщо ми мріємо про членство, і на менше не згодні, то, на мій погляд, у цьому рівнянні так багато невідомих, що його не розв’язав би й сам Лейбніц. Надто багато складових мають ідеально зійтися в одному місці, аби робити однозначний чи бодай імовірний прогноз.

По-перше, Україна повинна успішно викарабкатися із кризи й запустити маховик успішних реформ. По-друге, смугу кризи має здолати Європейський Союз (кризи, до речі, не простої, а потрійної — ідеологічної, інституційної та фінансово-економічної). По-третє, ЄС має і надалі бути переконаний, що розширення на Схід, навіть на нинішньому, доволі пізньому етапі, не так породжує нові проблеми, як відкриває нові можливості. По-четверте, спираючись на Лісабонський договір, він має засвідчити свою функціональність, здатність до інтеграції не лише вшир, а й вглиб. По-п’яте, він має переконати своїх громадян, що розширення на Схід не суперечить інтересам їхніх гаманців (позаяк незабаром для кожного нового кроку буде потрібний цілий ланцюжок референдумів у низці країн ЄС). По-шосте, до того часу має бути вирішене, в той чи інший бік, «турецьке питання». По-сьоме, ЄС має подолати відчутні наслідки шоку останньої хвилі розширення. Багато хто в Європі вважає, що прийняття в Союз Румунії та Болгарії було поспішним і швидше політично мотивованим, ніж економічно виправданим. Багато хто зробив висновок, що «enough is enough», чи, простіше кажучи, що Балкани мають бути завершальним акордом у процесі розширення. По-восьме… По-дев’яте… Перелік можна продовжувати.

Тому, коли кажуть, що в питанні членства в ЄС усе залежить від України, то або видають бажане за дійсне, або лукавлять. Мало самому дістатися до вокзалу, треба ще й щоб поїзд прибув. А в цьому певності, на жаль, немає. Чи означає це, що ми віримо у фантом? І так, і ні. Так — бо, за великим рахунком, будь-яка мрія є фантомом, доки вона не стала реальністю. Так — бо в європейській історії цілком можуть знайтися причини, з яких навіть успішна, заможна, європейська за духом Україна не увійде в ЄС. Ні — бо в сучасній історії Європи не може бути причин для краху України як європейської за духом держави (в ЄС чи за його межами). Такі причини можуть знайтися тільки в нашій, індивідуальній, українській історії. А ось тут усе справді залежить від нас.

То навіщо вона потрібна, європейська інтеграція? Україну часто і, як правило, не без причин, критикували за надмірну завзятість європейської риторики, не підкріплену реальними успіхами у плані реформ. Особливо гарячі голови взагалі брали політику європейської інтеграції на кпини. Мовляв, куди тим «хохлам» вовка з’їсти. Проте, так чи інакше, принципової альтернативи цій політиці ніхто не запропонував. Річ у тому, що, не особливо щедрий стосовно України, Європейський Союз, сам того не чекаючи, зробив їй унікальну послугу: розписав проект-план, такий собі ГОСТ успішної демократичної держави. З німецькою скрупульозністю, французькою душею і британським розмахом, ніби на міліметровому папері, до найменших клітин була виписана відповідь на запитання, що ж воно таке, ця «європейськість»: ось така якість води в крані… ось такі санітарні норми зберігання молока… ось такі шумові ліміти для літаків… і так далі, і так далі.

Американці з ними, мабуть, не погодяться, а росіяни взагалі, імовірно, поставлять під сумнів успішність європейського проекту, посилаючись на кризу, що лютує в ЄС. І все ж аналога цьому всеосяжному ГОСТу у світі немає, а криза пов’язана не так із його об’єктивними вадами, як із суб’єктивною нездатністю або небажанням певних країн чесно грати за спільними правилами.

Отже, отримавши назву «acquis communautaire» (в Україні його часто спрощено називають «копенгагенськими критеріями»), цей бізнес-план, вкупі з політичними клятвами у вірності європейському курсу, став добрячим батогом для того, аби примусити крутитися вітчизняне чиновництво. Зле, звісно, що чиновництву потрібен батіг. Ще гірше, що клятви у вірності нерідко зводила нанівець менеджерська бездарність можновладців. Але добра новина полягає в тому, що нова українська влада на «бліду неміч та організаційне безсилля» не страждає. Було б бажання! Саме вона, нова влада, може привнести в українську політику те, чого їй часто бракувало, — ділову хватку, конкретність та прагматизм. І тоді, можливо, на хиткому скелеті європейської інтеграції України почне нарешті наростати м’ясо. Принаймні, читаючи недавно на шпальтах «ДТ» інтерв’ю Бориса Колеснікова про хід підготовки до Євро-2012, мимоволі ловив себе на думці: ось такі б бізнес-підходи — і до європейської інтеграції! Хтозна, можливо, реалізація Євро-2012 сама собою стане прообразом успішного європейського проекту в масштабах усієї країни.

Ключове питання полягає в тому, наскільки важливі, з погляду успішного, європейського за духом розвитку України, «єесівські ревізори», котрі приїздили б у країну і перевіряли б стан реформ на кожному окремому напрямі. Інакше кажучи: чи з’явиться на політичній арені такий собі уявний Мішель Платіні, що даватиме на горіхи українським чиновникам і підштовхуватиме Україну до євроінтеграції? Більшість українських єврооптимістів, яких я знаю, сподіваються, що такий тиск буде. Більше того, саме в ньому вони вбачають головну і навіть єдину надію на реформи в Україні. Натомість більшість українських європесимістів, яких я знаю, тому й належать до цієї категорії, що не вірять у щиру зацікавленість ЄС у взятті на борт України, а тому не вірять і в ефект єесівського «платіні».

Отже, що маємо? Європейська інтеграція як ще один спосіб запросити хвацького скандинавського Рюрика на царювання в нетямущу слов’янську країну? Європейський оптимізм як одна із форм слов’янського песимізму та невіри у власні сили? З урахуванням розчарувань останніх років, я розумію цю мотивацію, але не поділяю її. Чомусь мені здається, що коли планка нашої віри у власні сили буде такою низькою, то й стрибнемо ми не високо, бо сподіватимемося, що хтось стрибатиме замість нас.

І тут ми знову повертаємося до «перезавантаження». Не до того, яке панує між Америкою і Росією, а того, що дедалі відчутніше охоплює весь комплекс європейської політики та, за відносного спрощення, може бути зведене до одного слова: прагматизм. Америка і ЄС стали прагматиками. Те саме має відбутися з Україною. Будь-який керівник високої ланки підтвердить: якщо проект уперся в глухий кут, слід (а) міняти менеджмент і (б) міняти концепцію реалізації проекту. В результаті президентських виборів новий «менеджмент» у країні став реальністю. Має з’явитися і нова концепція європейської політики, зосереджена на головному.

А головне — це витягнути Україну з прірви економічної кризи, поставити її на ноги. Головне — щоб Європа перестала здригатися на словосполучення «Українська газотранспортна система», а, за можливості, хай би стала облизуватися. Головне — аби ми перестали бути кісткою в горлі для Європи та світу зі своїми вічними комунальними чварами. Головне — зосередитися не на політичній символіці, а на тому, що справді важливе для пересічного українця і об’ємно відгукнеться у його світовідчутті.

Все це буде незаперечним плюсом для України як європейського аспіранта. Не в тому сенсі, що ЄС раптово прозріє і визнає очевидне — «європейську ідентичність» України. Не в тому сенсі, що слово «членство» перестане таємничим чином зникати з єесівських документів, пов’язаних із Україною. Одначе, цілком імовірно, відбудеться щось інше: швидше й легше почне просуватися підготовка Угоди про асоціацію, ближчою стане Зона вільної торгівлі, відкриються нові перспективи у плані лібералізації візового режиму.

Врешті-решт, на нинішньому етапі української історії для змученого від розчарувань українця не так вже важливо, чи матиме його країна формальне членство, європейських комісарів та єесівські субсидії на розвиток. Для нього важливо насамперед не стояти у принизливих чергах перед західними посольствами, не соромитися свого паспорта, подорожуючи Європою, мати можливість вільно торгувати і взагалі вести бізнес із країнами ЄС. Теоретично — все це реально, причому не «у віддаленій перспективі» (себто невідомо коли й суто під настрій європейських чиновників), а вже в досяжному майбутньому. А практично — для цього потрібні два суттєвих кроки: один — з боку України, а інший — із боку ЄС.

З нашого боку — це виконання «домашніх завдань» (початок масштабної боротьби з корупцією, налаштування ефективної системи реадмісії, устаткування кордонів системами антропометричного контролю, новий сучасний тип українського паспорта, делімітація та демаркація державного кордону по всьому периметру). З боку ЄС — це принципове рішення, що на Україну може поширюватися принцип, який застосовується до ряду країн без статусу кандидата, але з безвізовим режимом і цілою низкою свобод у торгівлі з країнами ЄС. Останній момент — досить істотний, оскільки донині прохання України перенести на неї матрицю відносин, яка застосовується між ЄС і, приміром, балканськими країнами, наштовхувалася на жорстку і прагматичну відповідь: Балкани мають перспективу членства, а Україна, на жаль, ні. Можливо, якщо сама Україна стане більш прагматичною, то ЄС стане менш жорстким?

15 травня Україна відзначила День Європи. Ще одне свято зі сльозами на очах? Ні, швидше, свято дорослішання та усвідомлення того, що Україна справді посідає особливе місце в Європі. Місце, якого до кінця ще не прорахували ні єесівці, ні росіяни, ні американці, ні самі українці. У неї немає політичних спонсорів, на спині яких вона в’їде в Європейський Союз. Якщо Україна коли-небудь стане членом ЄС (а я все ж таки сподіваюся, що це станеться), вона буде першою, хто подолає цю дистанцію чесно, без допінгу. За нашою спиною не буде Німеччини та Франції, які шалено лобіювали членство в ЄС Польщі та інших східноєвропейських країн. Над нами не триматимуть парасолю скандинави, які свого часу пробивали членство в ЄС балтійців. Нас не опікатиме Італія, яка взяла шефство над Балканами. І хай нас не гріє думка, що нашим опікуном буде Польща чи Словаччина. На жаль, часи змінилися, Європа змінилася. Навіть якщо східні європейці так само самовіддано просуватимуть ідею членства України в ЄС, як свого часу німці та французи — ідею членства Польщі, потенціал їхнього впливу не настільки потужний, аби істотно вплинути на загальну, дедалі більш негативну для розширення динаміку в Європейському Союзі.

Ми звикли картати себе тим, що, мовляв, якби Україна своєчасно виконувала «домашні завдання» і якби наша еліта була консолідована у прагненні ввійти в ЄС, то ми б у нього вже давно ввійшли, як це сталося з Естонією та Польщею. Не факт. Знавці європейських коридорів (якщо будуть чесними) підтвердять: проект розширення ЄС на Схід виник свого часу саме як проект повернення на карту Європи країн, котрі були на цій карті до розділення континенту. Врешті-решт, який сенс був би у розширенні, якби воно не охопило Польщу, Угорщину чи Балтійські країни? Це було просто немислимо! Входження цих країн до ЄС стало питанням лише часу і черговості. Тим часом риторика стосовно України завжди була іншою.

Стосовно нас Європа, як правило, або байдуже знизувала плечима, або, зрідка і підкреслено неофіційно, вигукувала, як д’Артаньян: «Три тисячі чортів, а чому б і ні!» Проте з роками, в міру того, як Україна відставала від Східної Європи у плані реформ, загальноєвропейська байдужість брала гору над гасконською імпульсивністю окремих індивідів. Пишу про це не для того, щоб виправдати інертність українських чиновників, а для того, аби полегшити біль українських «юнаків з палаючими очима». Останнє, що потрібне Україні, — це ще один комплекс неповноцінності на ґрунті втрачених шансів. Не варто картати себе надто жорстоко, з одного боку, та ідеалізувати ЄС — з іншого. Євросоюз прагматично керується своїми інтересами. І та обставина, що членство нашої країни до них не належало, була однією з причин перетворення України на великий знак запитання, що навис над Європою.

Саме так. Україна — це не жирна крапка наприкінці розширення. Україна — це знак запитання, причому не лише щодо розширення, а й щодо майбутнього Європи в цілому. Бо, хоч би скільки раділи щасливчики, які встигли потрапити на європейський поїзд, єдина Європа так і не стане реальністю, доки — через розширення ЄС чи в іншому форматі — не охопить усі європейські країни. І річ тут не лише в ідейній стійкості, яку ЄС, судячи з усього, тишком розміняв на локалізацію політики розширення. Перетворившись на заможне гетто, на елітарний клуб «сміливих і красивих», Європейський Союз, імовірно, забезпечив собі одне, ба — навіть два десятиліття спокійного безбідного існування (хоча, дивлячись на другу хвилю світової кризи, яка здіймається саме в Європі, навіть у цьому не можна бути впевненим). Але що буде далі? Взявши на озброєння ринкову економіку західного зразка, над Європою нависає дедалі більш м’язиста, зухвала, молода Азія. Як вирішуватиме цю проблему старіючий, дряхліючий Європейський Союз? Чи не знадобиться йому мобілізація всіх наявних ресурсів, аби успішно конкурувати з усіма цими численними тиграми, слонами та драконами?

«Перезавантаження» відносин ЄС і Росії (прокладання «Північного потоку», продаж Росії французьких військових кораблів тощо) — перший знак того, що ЄС усвідомлює цю проблему і працює над її вирішенням. Російський цугцванг несподівано перетворюється для європейської політики у доволі вдалий ендшпіль. Аналогічно, і Україна має знайти свій спосіб перезавантаження відносин із ЄС, аби «українське питання» перетворилося на українську «відповідь Чемберлену».

А відповідь може бути тільки одна, і дуже банальна: Україна сама, без сторонньої допомоги має стати сильною та економічно перспективною країною. І тоді хто як не вона, з її колосальними транзитними ресурсами, з її аграрним та індустріальним потенціалом, з її освіченим і амбітним населенням, з її західною гонористістю та східною хвацькістю стане істинним прообразом справжньої, а не умоглядно-елітарної «єдиної Європи»? Хто як не вона, що поєднує в собі і західне, і східне начала, може по-справжньому зшити наш континент воєдино, стати знаком того, що ось вона, Європа, як на долоні? Не більше, але аж ніяк і не менше.

Автор працює на посаді Посла з особливих доручень МЗС України. Стаття відображає його особисту позицію і не обов’язково збігається з офіційною позицією міністерства.