ГУУАМ — reloaded. Кишинівський процес

Майже забута абревіатура ГУУАМ знову опинилася в центрі уваги: 22 квітня в Кишиневі відбудеться саміт організації, яку ще недавно списували в архів. А майбутні учасники «саміту відродження», справедливо чи ні, але плекають стосовно ГУУАМ найрайдужніші надії. Цікаво, що назва цієї організації, створена із заголовних букв назв країн-учасниць, збіглася з назвою маленького острівного володіння Сполучених Штатів у Тихому океані. Мовою аборигенів вона означає «ми маємо». Так що ж, власне, мав ГУУАМ, чим він був минулі сім років для України та чим може стати тепер?

ГУУАМ з’явився на світ завдяки усвідомленню певної спільності інтересів чотирма пострадянськими країнами — Україною, Грузією, Молдовою й Азербайджаном (Узбекистан приєднався пізніше усіх — у 1999 р., а в 2002-му вже призупинив членство). Економічна кон’юнктура, що сприяла розвитку ГУУАМ на початковому етапі, визначалася бурхливим розвитком Каспійського ринку енергоносіїв. Тому передбачалося, що нова організація передусім буде займатися проблемами транспортних коридорів. Проте політична логіка відігравала не останню роль у цьому проекті. Найбільш усвідомлений інтерес був пов’язаний із незадоволеністю методами врегулювання регіональних конфліктів, на тлі чого відкривалася можливість військової співпраці в сфері миротворчих операцій. США наполегливо підштовхували країни-учасниці до створення військово-політичної організації. Розглядалася ідея створення ГУУАМбату. Очевидно, що всі ці сюжети приводили врешті-решт до однієї глобальної теми — створення альтернативи домінуючій ролі Росії на пострадянському просторі.

Насправді проект певною мірою відповідав цьому останньому завданню, хоча й у дуже обмеженому вигляді, попри відсутність помітних результатів у вигляді економічних програм, конкретних зовнішньополітичних ініціатив. Символічно, що нафтопровід Одеса—Броди, найамбіційніший український проект, що асоціювався з ГУУАМ, був зрештою зорієнтований зовсім не туди, куди було слід, виходячи з логіки цього кавказько-європейського підприємства. Проект ГУУАМ досить ефективно використовувався країнами-учасницями як інструмент у двосторонній полеміці з Росією для отримання короткострокових тактичних переваг. Альтернативність ГУУАМ стосовно СНД, у чому й полягав єдиний його сенс, при цьому соромливо заперечувалася учасниками на рівні публічної політики. Справді, відкрито протиставити ці формати пострадянським президентам було технічно непросто — ГУУАМ означав для них «ми зібралися без Путіна», а СНД — «ті самі й Путін». Проте на той час навіть така інтрижка робила посткомуністичний спектакль трохи не таким нудним, яким він був за своєю суконною природою.

Не серед перших осіб, не на рівні публічної політики, але ГУУАМ усе-таки сприяв розвитку незалежної дискусії країн-учасниць, спрямованої на пошук можливостей співпраці, не озираючись на старшого брата. Завдяки ГУУАМу для українських спостерігачів наповнився певним змістом потік новин із країн Кавказу й Центральної Азії. Раніше, у складі єдиної держави, хоч як це парадоксально, прямі контакти між її західною й азіатською частинами мали в основному церемоніальний характер. У контексті обговорення перспектив ГУУАМ у Києві та Ялті було проведено низку конференцій, еліти й навіть контреліти одержали змогу подивитися одне одному в очі.

Від самого початку існували дві точки зору на ГУУАМ — оптимістична й якась невизначена, котру не можна назвати навіть прагматичною. Перша точка зору була представлена переважно експертами, а не політиками. Вона вбачала перспективу розвитку ГУУАМ у його послідовній еволюції в економічний і, можливо, навіть військово-політичний союз. Така перспектива не могла знайти повноцінної реалізації в умовах персональної унії посткомуністичних президентів. Проте заперечувати наявність такої можливості ніхто не міг, та й не був зацікавлений (як тоді використовувати ГУУАМ у ролі «тактичної страшилки» для Москви?). На цьому тлі вийшов своєрідний компроміс.

Оптимістам таки вдалося проштовхнути ідею щодо необхідності створення формальних органів ГУУАМ — з’явився Комітет національних координаторів, Рада міністрів закордонних справ країн-учасниць і цілий список схожих спільних рад, які не залишили, втім, помітних матеріальних слідів своєї присутності. Був створений інформаційний офіс, сайт якого (www.guuam.org.ua) завмер на позначці «1 квітня 2004 р.». Оптимісти всерйоз висловлювали в кулуарах різноманітних конференцій думку, що бюрократії варто лише виникнути, а справу вона собі знайде, наповнивши змістом порожню форму ГУУАМ. Як приклад, між іншим, наводили ООН. Проте, подальший перебіг подій довів: без політичної волі такі процеси не відбуваються. Попри певний рівень формальної структуризації, як організація ГУУАМ так і не відбулася. 2004 року навіть не зібрався саміт.

Зараз для оптимістичного погляду на ГУУАМ відкрилися нові перспективи. Запитання лише в тому, чи потрібний він тепер?

Деякі завдання, не вельми успішно виконувані ГУУАМ, не тільки не втратили свою актуальність, а й набули нового сенсу. Нині потреба в створенні аналогічної регіональної структури з погляду України визначається, зокрема, такими вимогами. Необхідно консолідувати зовнішню підтримку зовнішньоекономічних і політичних ініціатив України, вписати їх у ширший регіональний контекст. На цій основі слід подумати про те, як створити умови для модернізації всієї сфери міжнародних відносин між країнами колишнього СРСР. Ясна річ, таке багатопланове завдання не має миттєвого розв’язання. Воно вимагає вироблення нової культури взаємовідносин, побудованих на глибокому засвоєнні всіма учасниками не на словах, як раніше, а в щоденній практиці демократичних цінностей, принципів пріоритету права тощо. Регіональний ресурс необхідно переосмислити в контексті нового зовнішньополітичного курсу — на інтеграцію в європейські й атлантичні структури. Ключовим моментом, із погляду наших західних партнерів, є регіональна безпека. Необхідно, аби нова регіональна організація була здатна знайти й забезпечити реальне розв’язання пострадянських конфліктів у регіоні. Із економічними аспектами безпеки пов’язані і традиційні для ГУУАМу проблеми транспортних коридорів.

Головна обставина, яка змінилася — європейська перспектива. Попри те (а певною мірою навіть завдяки тому), що ключові моменти — подання заявки, офіційне визнання європейської перспективи та ін. — поки ще не відбулися, слід визнати: зовнішньополітичний статус України та двох інших основних засновників ГУУАМу істотно змінився. Визначився певний вектор руху, не просторовий, як раніше (то Схід, то Захід), а тимчасовий. Ця нова політична реальність має форму дискусії, розпочатої в рамках ЄС, НАТО, активним елементом котрого стало проукраїнське лобі серед нових членів ЄС.

На тлі нових обставин повтор старої схеми ГУУАМу буде кроком назад. Серйозне ставлення до європейської перспективи вимагає відриву від радянського контексту. Європейська перспектива Балтії насправді відкрилася тоді, коли три республіки пішли в світових новинах через кому після СНД. Від асоціацій із Совєтами слід відійти в усьому — у форматі нової організації, порядку денному, її територіальній прив’язці. Символічним і організаційним відправним моментом повинна стати не спільність походження, а спільне бачення майбутнього. Військова співпраця, мабуть, має перспективу, але навіщо ж створювати блок, якщо ми вже подаємо заявку на вступ до НАТО?

Якщо раніше ГУУАМ набував сенсу без виходу за рамки пострадянського простору, то тепер цього не досить. На тлі конкуруючих форматів у тому вигляді, в якому цей проект було запущено наприкінці 1990-х, ГУУАМ легко загубиться, стане лише одним із членів довгого ряду зі СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП (і хтозна, що там ще придумають у Москві) — мало зрозумілих сутностей, за якими так чи інакше прочитується та сама ідеологічна матриця, нав’язувана невтомними зусиллями путінської Росії. Все це залишає гірке відчуття застиглого часу, завислої картинки на екрані. Досить, саме час перезавантажитися.

При створенні нової структури слід виходити з розуміння того, що події, які відбулися в Україні, Грузії, Киргизстані, є не випадковістю, а закономірністю. Процес демократичних перетворень на просторах колишнього СРСР матиме продовження, але ніхто не може поки що вгадати, скільки часу він триватиме. Кожне суспільство обере свій власний шлях і рухатиметься ним зі своєю власною швидкістю. Наступне вихідне положення полягає в принциповій зацікавленості України й усіх інших майбутніх членів нової регіональної структури в успішності цих процесів, а відповідно, і в залученні всіх до нової ініціативи в міру їхньої готовності до цього (тому може йтися і про різні форми участі). Із огляду на європейську перспективу кількох членів нової ініціативи, вона має сприяти засвоєнню країнами-учасницями моделей політичної поведінки, притаманної країнам ЄС, навчатися робити свою політику максимально зрозумілою та прозорою для європейських партнерів і прагнути залучити їх до якомога ширшої участі в різноманітних спільних ініціативах.

Виходячи з цього, у нової структури має бути одна істотна нова характеристика, не затребувана в минулому. Вона має бути гнучкою, дозволяти велику розмаїтість ступенів залученості тих або інших учасників. Так, не виключено, що, приміром, Азербайджан або Казахстан будуть зацікавлені передусім у просуванні спільних економічних проектів.

Щонайкраще всім цим вимогам відповідає формат процесу. За приклад можуть слугувати Барселонський процес і Римські угоди 1957 року. Процес дозволяє зберегти всі організаційні переваги інших жорсткіших організацій за більшої свободи маневру. Його, на відміну від СНД або ЄЕП, не можна буде уявити як інтеграційний формат, альтернативний європейському. Момент входження в ЄС для України може бути навіть від самого початку визначений у форматі процесу як його кінцева мета. Нова ініціатива дасть змогу відкрито заявити про наявність альтернативного центру в регіоні, але дозволить зробити це в м’якшій формі, запропонувавши рішення, засноване винятково на принципах зацікавленості. Головне на даному етапі відчинити максимум дверей (зокрема для бажаючих красиво піти). Саме формат процесу, мультиінституційного за своєю природою, побудованого на основі прийняття обмеженого списку спільних ціннісних орієнтирів, стане тим механізмом, який допоможе країнам-засновникам активно засвоювати принципи зовнішньополітичної поведінки країн ЄС, навчатися спільної з ними політичної мови та, нарешті, зробить пострадянський простір зрозумілим і прогнозованим для наших західних партнерів.

Як власне ім’я для нової ініціативи цілком пасує «Кишинівський процес». Вибір саме цього міста для назви нового проекту, між іншим, можна представити не лише як відхід від традицій домінування найсильнішої країни, а й як символ подолання старих ідеологічних протиставлень. Принципове значення нині мають не класові відмінності, а вододіл між тими, хто приймає і хто не готовий прийняти демократію як модель суспільного розвитку.