Гуманітарний демарш

Російська Федерація гучно й пам'ятно "відзначила" 70-річний ювілей чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни.

У листопаді вона відкликала свою заяву про згоду на компетенцію Міжнародної комісії з установлення фактів, яку створили на підставі ст. 90 Додаткового протоколу від 8 червня 1977 р. (Протокол І) до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Тим самим вона виключила визнання компетенції цієї комісії.

Цей крок Москва зробила на підставі згаданої ст. 90 Протоколу І. При цьому він ніяк не впливає на обов'язковість Женевських конвенцій і Протоколу І для Російської Федерації: вона й надалі в повному обсязі несе міжнародно-правові зобов'язання за цими конвенціями. Зокрема й відповідальність за їх порушення.

Та рішення Росії відкликати заяву про визнання компетенції Комісії показове в ланцюжку вчинків Москви щодо поважання й дотримання міжнародного гуманітарного права і має знакові міжнародно-правові наслідки. І їх має враховувати Україна, вибудовуючи стратегію військового й міжнародно-правового захисту від агресора.

Чотири Женевські конвенції з захисту жертв війни ухвалено 12 серпня 1949 р. Функціонально вони становлять одне ціле, і участь у них є невід'ємною характеристикою будь-якої сучасної держави - члена міжнародного співтовариства. На сьогодні практично всі країни є учасницями цих конвенцій.

Зміна характеру війни в другій половині ХХ ст., використання нових засобів і методів ведення бойових дій, а також тенденція гуманізації міжнародного права викликали потребу доповнити й уточнити Женевські конвенції. Це зумовило ухвалення 8 червня 1977 р. двох Додаткових протоколів до Женевських конвенцій. Перший стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І). Другий - захисту жертв неміжнародних збройних конфліктів (Протокол ІІ).

Додаткові протоколи - це самостійні міжнародні договори, стороною яких можуть бути тільки держави - учасниці Женевських конвенцій. Україна, як і Росія, бере участь як у всіх Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р., так і в двох Додаткових протоколах.

При вирішенні спорів між державами, врегулюванні конфліктних ситуацій у міжнародних відносинах однією з проблем є встановлення фактів, зокрема тих, що мають місце в період збройного конфлікту. Для цього створюють спеціальні органи - або ad hoc, тобто для конкретних ситуацій і спеціально для встановлення фактів у рамках цих ситуацій, або постійні. Прикладом такого постійного органу і є Міжнародна комісія зі встановлення фактів.

Її створення передбачено в ст. 90 Протоколу І. Ця комісія компетентна, по-перше, розслідувати будь-які факти, що, як припускається, становлять серйозне порушення Женевських конвенцій і Протоколу І. По-друге - сприяти наданням своїх добрих послуг відновленню поваги до конвенцій і Протоколу І. І, по-третє, Комісія може призначати розслідування на прохання сторони, що перебуває в конфлікті, за згодою іншої зацікавленої сторони або сторін.

Значення такого розслідування та фіксації серйозних порушень Женевських конвенцій і Протоколу І незалежним безстороннім офіційним органом може мати значні негативні політичні, а в певних випадках і юридичні наслідки для держави-порушниці. Зокрема, може бути підставою для притягнення її до міжнародно-правової відповідальності.

Та підписання, ратифікація або приєднання до Протоколу І не передбачає автоматичної згоди держави - учасниці Женевських конвенцій на компетенцію Комісії: для цього потрібна спеціальна заява. На сьогодні її зробили 77 держав (ця цифра враховує і РФ, оскільки поки що вона значиться як держава, що зробила зазначену заяву), що становить 44% від усіх учасників Протоколу І.

Ця заява фактично є одностороннім актом держави, який створює для неї певні міжнародно-правові зобов'язання. У цьому разі - щодо визнання компетенції Комісії. Ця заява не стосується участі держави в Протоколі І загалом і тим більше не стосується участі держави в Женевських конвенціях.

Зворотна ситуація - відкликання заяви - також не впливає на участь держави в Протоколі І загалом, але виключає автоматичне визнання компетенції Комісії для держави, що відкликала заяву. Власне, це й сталося у випадку з РФ. (Нагадаємо, що є і третя гіпотетична ситуація, коли держава денонсує Протокол І, що, природно, виключає її участь у роботі комісії.)

Зазначу, що ст. 90 Протоколу І не передбачає відкликання заяви. Однак право держави на відкликання заяви виникає з інших, загальніших норм міжнародного права. Втім, нам не відомі факти відкликання цих заяв з моменту створення Комісії, що підкреслює достатню унікальність і певною мірою міжнародно-правову маргінальність поведінки РФ.

У Російській Федерації говорять про дві причини відкликання своєї заяви.

По-перше, у Москві звертають увагу на "виняткові обставини, які зачіпають інтереси РФ і вимагають вжити невідкладних заходів". Також у російській столиці говорять, що в складі Комісії немає російського представника, а "в нинішній міжнародній ситуації ризики зловживання повноваженнями Комісії в політичних цілях з боку недобросовісних держав істотно зростають".

Для держави-агресорки, що систематично порушує міжнародне гуманітарне право, такі обставини відкликання своєї заяви практично означають явку з повинною. Адже якщо країна дотримується міжнародного гуманітарного права, їй нема чого боятися процедури встановлення фактів, яку здійснює спеціально створений безсторонній і нейтральний міжнародний орган. Але насправді ситуація дещо складніша.

Друга причина: за час існування Комісії її "ефективне функціонування так і не розпочалося", а "більшість країн - учасниць Протоколу I не визнали компетенції комісії". Проте виникає закономірне запитання: якщо Комісія справді з 1991 року фактично не виконує своїх функцій, то в чому загроза визнання її компетенції для держави, яка дотримується міжнародного права? Відповідь напрошується сама: Комісія цілком може вийти зі "сплячого" стану й установити небажані для РФ факти серйозних порушень Женевських конвенцій і Протоколу І.

На жаль, те, що Комісія з моменту свого створення 1991 року не виконувала своїх основних завдань, відповідає дійсності. Але причина цього полягає не в ній, а в позиції держав, які побоюються об'єктивного й незалежного розслідування серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Розслідування, що має чіткі й певні юридичні наслідки і, відповідно, міжнародно-правове визнання.

Нині факти порушення міжнародного гуманітарного права в період збройного конфлікту, як правило, встановлюються і містяться у звітах авторитетних міжнародних неурядових організацій. Вони не роблять різниці щодо фіксації порушень сторін конфлікту, а розслідують усі порушення, вчинені будь-якою стороною конфлікту.

Розслідування, проведене Комісією, безсумнівно, за змістом мало чим відрізнялося б від фіксації серйозних порушень Женевських конвенцій неурядовими організаціями. Адже вона дотримується принципів нейтральності, незалежності, неупередженості, конфіденційності. А от юридичною силою значно перевищувало б їх. Саме тому держави й бояться випускати джина з пляшки. Саме тому Комісія - це "спляча красуня", яка якщо прокинеться, то говоритиме правду і тільки правду. Яка дуже часто неприємна для держав.

На жаль, нині Україна втратила можливість залучити Комісію до встановлення фактів серйозних порушень Женевських конвенцій і Протоколу І на Сході України. А така можливість була з моменту початку збройного конфлікту, оскільки компетенція Комісії на розслідування серйозних порушень Женевських конвенцій і Протоколу І, вчинених під час збройного конфлікту з РФ, поширювалася автоматично.

Можливо, каталізатором рішення про відкликання РФ заяви послужила пропозиція Комісії від 4 грудня 2018 р. урядам РФ і України своїх послуг із розслідування ситуації, пов'язаної з захопленням росіянами українських кораблів і полоном наших моряків у районі Керченської протоки 25 листопада 2018 р. І як тут не повірити, що "в нинішній міжнародній ситуації ризики зловживання повноваженнями Комісії в політичних цілях з боку недобросовісних держав істотно зростають".

Тому не можна не погодитися з заступником міністра іноземних справ України Сергієм Кислицею, що "очевидно, в Москві паніка або як мінімум розуміння потенційної відповідальності за злочини під час російської агресії проти іноземних держав". Рішення Російської Федерації, скоріш за все, пояснюється спробою виключити потенційну можливість у майбутньому поширити компетенцію Комісії на збройні конфлікти, в яких бере участь Росія.

Однак це рішення Москви також ілюструє ігнорування РФ гуманістичних цінностей і поваги до міжнародного гуманітарного права, що є особливо значущим у період її активної участі в кількох збройних конфліктах. Безперечно, це спроба поставити себе над загальноприйнятими нормами міжнародного права і нормами міжнародного гуманітарного права. Спроба уникнути відповідальності за агресію та порушення міжнародного гуманітарного права.