«ГАЗОВИЙ ІСПИТ» ДЛЯ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА В КОНТЕКСТІ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Поляки добре пам’ятають скандальну заяву російського посла в Чехії Миколи Рябова, який 1997-го року вразив всю Європу заявою, що бажаючим вступити до НАТО Росія перекриє газовий кран. Польща, Чехія та Угорщина, що залежать від російського газу не менш за Україну, за цей час не тільки вступили у НАТО, але й постійно шукають інші джерела «блакитного» палива.

Польська стратегія

З метою скорочення енергетичної залежності від Росії, Польща має намір почати закупівлю природного газу в Норвегії. Протокол про такі наміри на початку липня 2000 року підписали прем’єри цих двох країн. Передбачається будівництво газопроводу з Норвегії в Польщу через Балтійське море і початок поставок газу орієнтовно в 2004—2005 роках. Обсяг щорічних потреб Польщі в норвезькому газі визначений у 5 млрд. кубометрів. Потужність газопроводу — 10 млрд. кубометрів на рік. Тому поляки зацікавлені в появі додаткових споживачів норвезького газу. Безперечно, він є цікавим і для України і показово, що це питання вже обговорювалось під час нещодавнього візиту до Києва заступника міністра економіки Польщі А.Карбовника. На відміну від трансморських проектів транспортування газу з Туркменістану, цей проект, хоча і є доволі скромним, проте більш реальним і на порядок дешевшим.

Міністр економіки Польщі Я.Штайнхофф при підписанні протоколу з норвежцями у липні заявив: «Обсяг норвезького газу буде складати від 20% до 30% усіх наших потреб. Хоча він і дорожче російського, ми будемо змушені переплачувати, якщо хочемо мати декілька джерел надходження енергії і забезпечувати в такий спосіб енергетичну безпеку країни».

Російський задум

Невипадково, що саме стосовно Польщі, а також Туреччини, Москва реалізовує політику створення енергетичної залежності цих країн від постачань російських енергоносіїв, насамперед, природного газу, а пізніше й електроенергії. Зважаючи на те, що ці країни, які вже є членами НАТО, в перспективі стануть і членами ЄС Росія розраховує збільшити енергетичну залежність розширеного ЄС у майбутньому, створюючи для цього передумови сьогодні. Москва готова навіть піти на обмеження постачання газу на внутрішній ринок, про що нещодавно було заявлено в «Газпромі».

У кінцевому підсумку, за всім цим може стояти стратегічний розрахунок Росії зробити Європу більш покладистою з тим, щоб з часом сформувати Російсько-Європейську антиамериканську коаліцію. Безсумнівно, що таке опосередковане і приховане прагнення Росії до домінування є викликом інтересам США в Європі.

У стратегічному контексті, Сполученим Штатам дуже важливо не припустити подібного розвитку подій. США необхідно спертися на групу країн, що могла б стати опорною конструкцією для забезпечення американських інтересів у Європі. Важливу роль у формуванні такої конструкції міг би зіграти українсько-польський тандем, за умови наявності відповідної політичної волі.

Зараз відчувається дефіцит американського впливу в Європі, обумовлений виборами та заглибленістю США у розв’язання близькосхідних проблем, які завжди для Вашингтона були на чільному місці. Окрім того, сам ЄС іде на те, щоб збільшити імпорт cаме російських енергоносіїв, від чого США не в захопленні. Польщі наодинці важко відстоювати перед Євросоюзом свою позицію, а також інтереси українського партнера.

Саме тому польська позиція дещо дрейфує в бік згоди на будівництво другої ямальської гілки, про що свідчить висловлювання А.Квасьнєвського щодо необхідності економічного залучення України до реалізації цього «газпромівського» проекту. Але слід вказати і на те, що не тільки Росія та Єврокомісія деформують принципову позицію Варшави не на користь Києва.

Неабияку роль відіграє, очевидно, і український чинник, а саме — невміння українців працювати з своїм стратегічним партнером в іншому важливому енергоресурсному проекті — Євро-Азійському нафтотранспортному коридорі (ЄАНТК). Запросивши до участі в ньому польську сторону ще в 1998 році, українці так і не спромоглись створити навіть організаційну оболонку цього проекту — міжнародний консорціум. Бачачи, що українці не можуть дійти згоди щодо ЄАНТК проміж собою, а також як в Україні квапляться віддати за борги газотранспортну систему тому ж таки «Газпрому», поляки цілком могли дійти думки: а чи варто мати справу з таким стратегічним партнером, який не дбає про свої власні інтереси?

Росіяни явно перебільшують свою роль енергетичного донора Європи. Європейці дивляться не тільки на російські поклади, а й розглядають інші, не менш реальні і менш вартісні проекти в Каспійському регіоні, зокрема в Ірані. Хоч для західноєвропейських країн — членів ЄС збільшення імпорту енергоносіїв з РФ не призведе до понадкритичного його зростання, бо там створена диверсифікована система і існують обмеження на питому вагу імпорту енергоносіїв з одного джерела, проте для майбутніх неофітів ЄС — центральноєвропейських країн — становище погіршиться, їх залежність зросте. В Росії розуміють, що центральноєвропейські країни в майбутньому розширеному Євросоюзі ще тривалий час будуть економічно його вразливим місцем. Тому саме ці країни і обрані мішенями російської економічної експансії.

Трансформація загроз

Але головна загроза для економічної безпеки цих країн полягає навіть не в цьому, адже газова залежність Центральної Європи від російських енергоносіїв не стала на заваді урядам держав в реалізації своїх політичних та економічних цілей в рамках євроатлантичної інтеграції, оскільки була наявна відповідна політична воля і чітка стратегія. Нова загроза з боку російських енергетичних монополій формується зараз.

Перш за все це пов’язано з метаморфозами, що відбуваються з «Газпромом». Російська монополія розпочала диверсифікацію своєї економічної діяльності, розуміючи, що традиційна сировинно-видобувна орієнтація компанії сьогодні не виправдовує себе. Починаючи з 1998 року, «Газпром» вживав заходів спрямованих на зміцнення своїх позицій у сфері переробки газу та газового конденсату. Як заявляють офіційні речники «Газпрому», для них зараз є цікавим не тільки нарощування газового експорту, а й переробка сировини з метою отримання продукції газохімії, мінеральних добрив, тощо. З цією метою, «Газпром» доклав зусиль по включенню в сферу своєї виробничої діяльності «Сибірсько-уральської нафтогазохімічної компанії» — СІБУР.

Цей вертикально інтегрований промисловий холдинг контролює найбільше об’єднання з переробки супутного нафтового газу — «Сибнафтогазпереробка» (СНГП), в структуру якого, у свою чергу, входять 11 підприємств, включно з вісьмома газопереробними заводами. СНГП фактично є монополістом на російському ринку переробки супутного газу. Зараз вже завершується розгляд питання про злиття «Газпрому» та СІБУРу, точніше поглинання більшою монополією меншої. Характерно, що міністерство антимонопольної політики РФ схвалило дії «Газпрому», заохочуючи тим самим його експансію. І не тільки на російському ринку.

Цього року «Газпром» вдався до активних дій в сфері нафтогазохімії і за кордоном. Поставлено стратегічну мету: зайняти домінуючі позиції на доволі осяжному і динамічно зростаючому ринку нафтогазохімії країн Центрально-Східної Європи. Ця стратегія реалізується спільно з німецькими партнерами «Газпрому» — найбільшим в Європі хімічним концерном BASF та його дочірнім підприємством «Вінтерсхалл». Так, в Угорщині була здійснена спроба перебрати крупні пакети акцій відразу обох найбільших підприємств угорської нафтохімії — BorsodChem та Тіссайського хімічного комбінату, використовуючи ірландську офшорну компанію Milford Holdings (за якою, як з’ясувалось, стояв «Газпром»). Угорський уряд, вчасно зорієнтувавшись, зміг заблокувати подібний перебіг подій. Проте ненадовго: використовуючи ірландський офшор, «Газпром» вже придбав 24,6% акцій BorsodChem.

До сфери інтересів «Газпрому» входить й український нафтохімічний концерн «Оріана», який планувалось використовувати в технологічному комплексі з угорськими підприємствами. Хоча тут альянс «Газпром» — СІБУР поступився своєму партнерові «ЛУКойлу», з яким існує угода про стратегічну взаємодію. «ЛУКойл» оголошено переможцем в конкурсі на право управління «Оріаною». Навряд чи оминеться увагою і польський нафтогазохімічний комплекс.

Тому небезпека «Газпрому» для Польщі — у випадку, коли вона дасть згоду на реалізацію нового трубопровідного проекту — полягає не тільки в тому, що може зрости її газова залежність, а й у проникненні російської монополії в інші сфери польської економіки.

Безперечно, польський ринок нафтохімії, обсягом у 4,5 млрд. доларів щорічно є дуже привабливим для експансивних росіян. Тим більше, що на цей шлях їх штовхають німецькі партнери з BASF. Втративши 1 млрд. дол. на оплату транзиту російського газу територією Польщі, росіяни зможуть компенсувати збитки на ринку нафто- і газохімії за умови отримання крупних пакетів акцій польських нафтохімічних підприємств. Таким чином, реальних прибутків насправді поляки можуть і не отримати, оскільки транзитні надходження за російський газ не скомпенсують втрати левової частки національного ринку нафтогазохімії, що стрімко зростає.

Якщо російським нафтовим та газовим компаніям, таким як «ЛУКойл» чи «Газпром» вдасться перебрати під свій прямий чи опосередкований контроль нафтопереробні та нафтохімічні підприємства на заході України, в Угорщині та Польщі, це буде дуже серйозним ударом для Євро-Азійського нафтотранспортного коридору. Адже постачання каспійської нафти має на меті завантаження потужностей нафтопереробки з метою отримання не тільки палива, але й нафтопродуктів, що можуть слугувати сировиною для випуску хімічної продукції на таких підприємствах, як «Оріана», Тіссайський комбінат в Угорщині чи аналогічні підприємства в Польщі.

В контексті угорського прикладу постає цікаве запитання: а чи здатен український уряд на подібні дії по відстоюванню національних інтересів? Запитання риторичне, бо приклади з Одеським НПЗ та «Оріаною» свідчать самі за себе. На черзі українська газотранспортна система?