Гарантія ілюзій

Політика євроатлантичної інтеграції сьогодні переживає не кращі часи. На ній одній з перших позначається політична та економічна криза, початок передвиборної президентської кампанії. От і Віктор Ющенко, який у роки президентства позиціонував себе переконаним прибічником вступу України в НАТО, у своєму виступі з нагоди Дня незалежності і словом не обмовився про євроатлантичну інтеграцію. А проте всупереч усьому — нестачі грошей, відсутності політичної підтримки з боку провідних українських політиків, активній протидії Росії — на цьому напрямі зовнішньої політики відбуваються події, що дають результати, які дають змогу досягти критеріїв членства і зміцнити відносини України з Північноатлантичним альянсом. На початку серпня президент підписав Річну національну програму на 2009 рік. І до 7 вересня уряд має її затвердити. А наприкінці серпня представники Києва і Брюсселя завізували декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство Україна—НАТО.

Якщо для українців звістка про підписання декларації залишилася майже непоміченою, то в російських політиків вона спричинила напад роздратування. Постпред Росії при НАТО Дмитро Рогозін заговорив про «політичне крючкотворство і таємні домовленості», а також про те, що «Ющенко та його оточення... намагаються форсованими темпами втягти свою державу в НАТО». Чомусь особливе обурення в російських політиків викликало положення декларації, яке дозволяє Україні в разі, якщо вона відчуватиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці, скликати Комісію Україна—НАТО (КУН).

Важко зрозуміти, через що так розлютилися росіяни. На злодії шапка горить? Декларація не є стратегічним проривом у політиці євроатлантичної інтеграції. У ній немає нічого такого, про що не йшлося б раніше. На думку українських і натовських експертів, вона «тільки адаптує Хартію, основний документ, який регулює відносини України та Північноатлантичного альянсу, до нової реальності». Що, до речі, було вирішено ще в грудні минулого року під час засідання Північноатлантичної ради. (І при більш сприятливому розвитку подій, насамперед у Києві, Україна і НАТО підписали б доповнення до Хартії не в серпні, а значно раніше.) Тепер за КУН, під егідою якої розроблятимуть Річні національні програми, закріплено провідну роль у контролі за процесом євроатлантичної інтеграції. Іншими словами, Комісії Україна—НАТО відводиться центральна роль у контролі за виконанням рішень Бухарестського саміту.

Проведення ж консультацій — загальноприйнята в дипломатії практика обговорення та вирішення кризових ситуацій. Наприклад, Будапештський меморандум передбачає, що в разі загрози національній безпеці України Київ може провести консультації з країнами-гарантами. Така сама можливість раніше була врахована кількома документами, підписаними Києвом із НАТО. Цей механізм передбачено параграфом 8 рамкового документа «Партнерство заради миру», учасником якого є і Росія. А в статті 15 Хартії про особливе партнерство Україна—НАТО йдеться про створення кризового консультативного механізму. Тепер же Україна матиме можливість швидко донести свою позицію до відома партнерів, використовуючи відпрацьований за минулі дванадцять років механізм КУН.

Та й у своїх коментарях представники НАТО акцентують увагу на тому, що цей пункт аж ніяк не означає в разі виникнення загрози територіальній цілісності України застосування для її захисту п’ятої статті Вашинг­тонського договору: вона поширюється тільки на країни — члени альянсу. Наша ж країна сьогодні навіть не є офіційним кандидатом на вступ до цієї трансатлантичної організації. Але всі ці пояснення для росіян — пустий дзвін. Наприклад, Дмитро Рогозін вважає, що Україна тепер «нібито має право втягувати у свої внутрішні домашні справи найбільший у світі військово-політичний альянс». Утім, для Москви будь-яка дія Києва на натовському напрямі — зрада братнього, слов’янського, православного народу.

Реакція росіян видається тим більше дивною, що самі вони мають право проводити консультації з натовцями із цих самих питань. В Основоположному акті про взаємовідносини, співробітництво та безпеку між РФ і НАТО сказано: «Росія і НАТО негайно проводитимуть консультації в рамках спільної постійної ради у випадку, якщо один із членів ради побачить загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності чи безпеці». Адже після підписання цього документа в Кремлі не вважали, що в альянсу з’явився привід втручатися в «домашні» справи Росії.

Сьогодні декларацію, підписану Україною і НАТО за кілька місяців до президентських виборів у нашій країні, експерти сприймають як політичний сигнал альянсу двом своїм партнерам — Києву і Москві. В українській столиці це попередження інтерпретують так: політичне керівництво Німеччини і Франції не хоче нічого нового у відносинах з Україною, вважаючи за краще фіксувати досягнуті раніше угоди. Це перше. Друге: попри все НАТО має намір і далі продовжувати активний діалог з Києвом, розвиваючи відносини з нашою країною в рамках досягнутого на Бухарестському саміті рішення, що Україна стане членом Північноатлантичного альян­су. Щоправда, з приводу цього рішення в Парижі шкодують уже відверто і вголос. Як заявив минулого тижня держсекретар Франції з європейських справ П’єр Леллюш в інтерв’ю іспанській газеті El Pais, НАТО не варто було ініціювати процес розширення НАТО на Україну і Грузію...

В інтерв’ю «ДТ» виконувач обов’язків міністра закордонних справ України Володимир Хандогій визнав, що туманні слова про те, що КУН «гратиме провідну роль у контролі за процесом, початок якому був покладений на Бухарестському саміті НАТО», звучать лапідарно. Пам’ятається, коли в 2002 році команда Леоніда Кучми ухвалювала рішення про початок процесу вступу України в альянс, цей зовнішньополітичний курс був завуальований такою складною конструкцією, як «початок шляху з приєднання до європейської системи безпеки, яка базується на НАТО». Скільки років минуло, а Київ із Брюсселем усе оглядаються на Москву — аби чогось зайвого не сказати...

І все ж таки, за задумом натовців, документ має заспокоїти Київ і протверезити Москву. Якщо судити за коментарями наших співрозмовників із країн — членів Організації Північно­атлантичного договору, то зміст сигналу, який посилається Моск­ві, такий: Кремль не повинен переступати межу. Після грузинсько-російського конфлікту в серпні минулого року, недавнього телезвернення Дмитра Медведєва до Віктора Ющенка та українського народу в альянсі не виключають можливості того, що Росія спробує під час виборчої кампанії загострити ситуацію.

У Києві, коментуючи пункт про проведення консультацій у рамках КУН у разі виникнення загрози територіальній цілісності України, погоджуються із представниками альянсу: він не означає, що наша країна може розраховувати на автоматичне застосування п’ятої статті Вашингтонського договору. Але, продовжують наші співрозмовники, під час консультацій буде ухвалене рішення про те, яка допомога буде потрібна Києву — військова чи якась інша. Коментуючи в «ДТ» це положення підписаного документа, Володимир Хандогій сказав: «Вважаю, що це перше в історії формулювання такого порядку в багатосторонньому документі, який підписала Україна. Адже формулювання Будапешт­ського меморандуму, у принципі, стосується ядерної загрози, дуже гіпотетичної на сьогоднішній день. Отже, дана новела в Декларації і є «додатковою вартістю» підписаного документа».

Чи не обманює себе Київ? Пригадаємо, що й Будапештський меморандум містить механізм, який передбачає, що, в разі загрози національній безпеці України, Київ також може провести консультації з країнами-гарантами. Але, як показала дійсність, ці механізми настільки слабкі, що українська влада жодного разу їх не задіяла. Навіть під час кризи навколо острова Коса Тузла у 2003 році чи «газової війни» у 2006-му. А самообман політиків і дипломатів неодноразово призводив до катастрофічних наслідків. Наприклад, свого часу помилки британського прем’єр-міністра Артура Чемберлена дорого коштували Європі. Сподівання ж Києва можуть виявитися ілюзорними, з огляду на те, що такі країни — члени альянсу, як Франція, Німеччина, Італія, вважають за краще заплющувати очі на дії Москви в колишніх республіках Радянського Союзу. І лише повноцінне членство в НАТО здатне дати гарантію, що при виникненні загрози безпеці України союзники нададуть допомогу у вирішенні проблеми.