Європейський бій Деклана Генлі і Ніколя Саркозі: Дублінський початок і версальське продовження

21 липня Ніколя Саркозі, очікуючи під завершення свого шестигодинного візиту групу офіційних осіб у вестибюлі Будинку уряду Ірландії, нахилився до свого міністра закордонних справ і чітко промовив: «Бернаре, тут уже немає преси і ти повинен жорстко поводитися з ними [ірландцями]». Поруч стояв досить-таки розгублений прем’єр-міністр Ірландії Браєн Коуен, який, напевно, мріяв про одне: щоб усе це якнайшвидше закінчилося. За вікнами урядової резиденції продовжували мітингувати дублінці: «Ні — означає «Ні»!».

Останнім і найскладнішим пунктом у програмі візиту Саркозі була закрита зустріч у французькому посольстві в Дубліні з представниками партій та громадських організацій з обох таборів. Представництво табору «за» переважало.

«Він нас не слухав. Мало того, навіть не хотів слухати. Ми однозначно сказали «ні», — відразу ж після завершення двогодинної зустрічі сказав Деклан Генлі, ірландський мультимільйонер і засновник групи Libertas, яка стала голов­ним мотором ірландської кампанії проти Лісабонського договору. За кілька місяців до дня проведення ірландського референдуму ім’я Деклана Генлі армії євробюрократів та єврофедералістів вимовляли зі страхом і відвертою ворожістю. За однією з найпоширеніших легенд, Генлі є таємним представником американських військових, діяльність якого спрямована виключно на підрив європейської інтеграції.

Деклан Генлі народився 1969 року в Лондоні, в сім’ї ірландського іммігранта. Коли йому було тринадцять, сім’я повернулася в Ірландію, у рідне село в графстві Гелвей. Уже майже десять років країна була членом Європейського економічного співтовариства, перетворюючись на «кельтського тигра».

Дух підприємництва для Деклана виявився найпривабливішим. Після школи він одразу ж поринув у бізнес, перевозячи алюміній у Роттердам, причому з Латвії, яка щойно здобула незалежність. 1992 року Генлі став економічним радником латвійського уряду. 1994-го на короткий час повертається в Ірландію, де отримує другу ліцензію — на право ведення бізнесу в галузі мобільного зв’язку. Це стало початком серйозного підприємництва, коли Деклан Генлі вийшов на високоінноваційний і водночас високоприбутковий ринок. Цілком можливо, позиціонування саме в цьому секторі зумовило поступове формування в нього негативного ставлення до надзвичайно жорсткого регулювання з боку ніким не обраних і нікому не підзвітних брюссельських безликих чиновників.

Після терористичних атак 11 верес­ня 2001 року Деклан Генлі виходить на американський ринок. Його нова трансатлантична компанія Rivada Network стає постачальником — за контрактами з Пентагоном — систем екстреного оповіщення. Напевно, цей факт і дав поживу для чуток про «агентурний» вплив. Проте Rivada Network була заснована вже після того, як Генлі повернувся «до джерел», купивши будинок поблизу свого рідного села. Як кажуть сусіди, він зі своєю дружиною, американкою за походженням, та чотирма дітьми веде абсолютно традиційний для сільської Ірландії та ревного католика спосіб життя. За винятком одного: половину часу забирає бізнес у Вашингтоні. Усе інше — в Ірландії і Європі.

Створення Libertas стало природною реакцією для бізнесмена такого рівня, який обертається у вкрай чутливій сфері. Початковою — і головною — метою Libertas став опір буквально нестримному розширенню впливу бюрократії ЄС та сприяння інноваційному мисленню в Ірландії. Важко повірити, але Генлі підтримував Ніццький договір. Проте цей документ був переважно про механізми функціонування ЄС. Конституційний договір (майже аналог «Лісабона») змусив його докорінно переглянути своє ставлення до проекту під назвою «Євросоюз». «Ірландія залишилася останнім полем бою для європейської демократії, — заявив Генлі. — Вона виграла цей бій і почала готуватися до нового — до майбутніх виборів в Європарламент».

Стратегію зосереджено на двох напрямах. По-перше, створюється загальноєвропейський список, приблизно зі ста кандидатів, які репрезентуватимуть успішний бізнес, юристів, представників світу мистецтва, інших сфер. По-друге, метою блоку є отримання приблизно сімдесяти мандатів, що дасть можливість уперше створити прообраз європейської партії. Ця стратегія буде підпорядкована ключовому завданню: «Остаточно розпрощатися з Лісабонським договором і розпочати вироблення фундаментально нового документа для об’єднаної Європи, який зможе закласти основи політичної архітектури для континенту, що дивиться в майбутнє».

Генлі з однодумцями започаткував дуже складний і делікатний процес — фандрайзинг. За оцінками експертів, для успішної кампанії необхідно залучити приблизно 150 мільйонів доларів. Ця сума буде фінансовою базою для можливої перемоги прихильників докорінної трансформації ЄС. На нинішньому етапі потенційними кандидатами до списку Libertas розглядаються представники Британії, Ірландії, Франції, Німеччини, Австрії, Іспанії та Данії. Майже немає сумнівів, що до них долучаться представники з Польщі, Чехії, Швеції, Латвії, Естонії.

Як видається, цей політичний проект, якого ще не бачила Європа, потенційно може мати дуже серйозну перспективу. Проте чи витримають прихильники Деклана Генлі, не надто обізнані у сформованих протягом десятиліть «правилах гри» в ЄС, увесь прес величезної бюрократичної машини, яка навалиться на них, щойно вони переступлять поріг Європарламенту? Гарантій, на жаль, ніяких.

Можливо, тому Ніколя Саркозі під час зустрічі у французькому посольстві «навіть не хотів слухати». Майже всі думки французького лідера були, певно, зовсім про інше. Буквально в цей же час у Версалі, на спільному засіданні сенату та Національних зборів, було схвалено проект конституційної реформи, що його запропонував лідер країни. Це була політична гра найвищого рівня, яка могла коштувати Саркозі дуже багато чого в політичному сенсі, якщо не всього. Він виграв із перевагою в один голос, який отримав від опозиційного соціаліста. Голоси рахували вручну.

Такого масштабу змін конституція Франції не знала з 1958 року. Реформа змінила 38 статей основного закону і додала дев’ять нових. Поправки, запропоновані президентом одразу після його приходу до влади рік тому, передбачають посилення ролі парламенту, оновлення інституту виконавчої влади та надання громадянам нових прав.

Реформою запроваджується обмеження на час перебування президента при владі (два терміни по п’ять років). Поправки обмежують також число членів уряду, позбавляють президента права призначати членів уряду та видавати декрет про помилування без попереднього схвалення парламентом. Відповідно до реформи, глава держави отримав можливість звертатися з письмовим посланням до парламенту й виступати перед ним в «особливо урочисті моменти в житті країни», що було заборонено у Франції з 1857 року.

Згідно з поправками, додатковими повноваженнями наділено парламент Франції. Зокрема, число постійних парламентських комісій збільшилося з шести до восьми. Тепер парламент зможе ухвалювати не тільки закони, а й резолюції, які не мають юридично зобов’язального характеру, а є вираженням побажання чи стурбованості. Рішення про направлення військових контингентів в інші країни і про подовження військової операції більше ніж на півроку відтепер підлягають обов’язковому схваленню парламентом. Розширюється також представництво законодавчої влади. Депутати з заморських територій Франції тепер будуть представлені не тільки в сенаті (верхній палаті), а й у Національних зборах.

Ніколя Саркозі на спільній прес-конференції в Дубліні привітав рішення парламентарів, назвавши результати їхнього голосування «перемогою демократії»: «Знову табір поступу, змін, модернізації переміг табір застою, інертності та сектантства». Хоча представники опозиції визначили реформу як створення «певного типу монархії».

І цей певний тип монархії отримав право вирішувати долю можливого подальшого розширення ЄС. Президент Франції має право або особисто призначати загальнофранцузький референдум, або просити Національні збори більшістю в три п’ятих вирішити питання про дозвіл новій країні приєднатися до ЄС.

Три принципові запитання. Чому окрема країна — член ЄС — самостійно ухвалює рішення про можливість або блокування розширення союзу, йдучи на відкрите порушення статті Маастрихтського договору про право на приєднання? Чому окрема країна — член ЄС — відкрито дозволяє собі «одноосібно» вирішувати питання про подальше розширення організації, не беручи до уваги позиції інших країн — її членів? Чому окрема країна — член ЄС — має право вирішувати долю іншої суверенної європейської країни, яка в перспективі може отримати запрошення вступити до ЄС?

* * *

Буквально перед початком роботи саміту НАТО в Бухаресті польський парламент ратифікував Лісабонський договір, сподіваючись, зокрема, схилити Францію до позитивного рішення про надання ПДЧ Україні і Грузії. І Польща отримала запевнення від Ніколя Саркозі, що саме «Лісабон» зможе допомогти Україні приєднатися до ЄС. Як виявилося, за три дні Франція відіграла ключову роль у відторг­ненні двох країн від початку процесу реальної інтеграції в альянс.

Одразу після «кончини» Лісабонського договору на ірландському референдумі Саркозі почав майже шантажувати тим, що саме без нового договору розширення ЄС буде зупинено. Усі знали, що це не так, що Лісабонський договір не має до процесу розширення жодного стосунку. Мало того, механізми ухвалення рішення та кількісні показники інститутів було спроектовано виключно під ЄС-27, і будь-яке подальше розширення знову потребувало їхніх змін.

Після отримання конституційного права блокувати розширення Євросоюзу Франція одночасно втратила можливість стверджувати, що тільки наявність нині чинних договорів є головним бар’єром для будь-якого його розширення. Але все-таки і далі жорстко наполягає на відродженні «Лісабона». Час швидко спливає. Будь-які сценарії порятунку, варіанти модифікування та косметичних правок для ЄС стають дедалі більш контрпродуктивними. І якщо стратегія Деклана Генлі виявиться виграшною та перспективною, тоді після виборів до Європейського парламенту політичне майбутнє Європи може реально наблизитися до таких життєво необхідних трансформацій.