Європейська криза: українські рефлексії

Впродовж останнього місяця французького та голландського «ні» Європейській конституції не обговорював хіба що ледачий. Воно й зрозуміло: європейська інтеґрація, що є маґістральним напрямом розвитку Старого Світу впродовж останнього півсторіччя, зайшла у глухий кут.

Нагадаємо, голосування тієї чи тієї держави—члена ЄС проти ратифікації міжнародного договору, який закладає нові або суттєво модифікує наявні підвалини Євроспільноти, не новина у європейській історії. Так, Маастрихтський договір був підтриманий данцями на референдумі лише з другої спроби. За аналогічним сценарієм відбувалася ратифікація Ніццького договору в Ірландії. Проте обидва договори (перший з яких, зокрема, заснував Європейський Союз), попри труднощі з ратифікацією, набули чинності. Натомість через відмову французьких Національних зборів у серпні 1954 року ратифікувати Договір про заснування Європейського оборонного союзу ЄОС так ніколи і не відбувся. Отже, досвід Об’єднаної Європи свідчить лише про поліваріантність можливого розвитку подій...

Чи не найтверезішим у цій ситуації виявився голос голови зовнішньополітичного відомства Великої Британії Джека Стро, який запропонував узяти «ратифікаційну паузу», аби осмислити результати конституційних референдумів у Франції та Нідерландах і зробити з них висновки. Показово, що зваженість та далекоглядність цієї пропозиції належним чином оцінили в Брюсселі, й напередодні останнього європейського саміту до неї приєднався голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозо, а на самому саміті, що відбувся 17—18 червня в Брюсселі, ця думка стала панівною.

Отож Європа взяла час, аби осмислити останні події. Україна не повинна залишатися осторонь цього процесу. Перші емоційні рефлексії мають поступитися місцем глибокому та зваженому аналізові. Бо немає біди, щоб не вийшли гаразди. Зволікання зі схваленням розрекламованої Національної стратегії європейської інтеграції України дає нам шанс переосмислити її в новому європейському контексті і сформулювати засади нашого просування до Об’єднаної Європи вже із врахуванням наслідків, яких можна очікувати від «конституційної кризи» Спільноти.

Власне ЄС

Нинішній рік є складним, але багато в чому визначальним для Євросоюзу. Бо саме тепер формуються засади розвитку європейської спільноти, щонайменше, на 10-річну перспективу. Безумовно, ратифікація Договору про запровадження Конституції для Європи, чи, як його часто називають, — Конституції ЄС, перебуває в осередді комплексу питань, навколо яких у Євросоюзі точиться жвава, а подеколи й безкомпромісна дискусія. Та «конституційна криза» — найрезонансніша, проте не єдина у довгій низці важливих проблем, що потребують розв’язання: бюджет ЄС на 2007—2013 роки, перегляд Пакту стабільності та зростання1, стратегія й тактика дальшого розширення, узгодженість дій інституцій євроспільноти, переосмислення Лісабонської стратегії2, зрештою, надмірні запаси пшениці в державах-членах. Узагальнюючи, сучасний стан Євросоюзу можна охарактеризувати як серйозну кризу кількісного та якісного зростання спільноти.

Проблеми, пов’язані з безпрецедентним розширенням ЄС у результаті приєднання до нього минулого року 10 нових держав, європейці почали відчувати здебільшого вже року нинішнього. Офіційно приєднавшись до Союзу, нові держави-члени отримали право і водночас обов’язок нарівні з іншими формулювати й виголошувати свою позицію щодо рішень, які готує та ухвалює спільнота. І ця позиція протягом неповних 14 місяців, що минули з часу розширення, далеко не завжди полягала у мовчазній підтримці позиції держав-членів ЄС зі стажем, — радше, навпаки, новачки поводилися як цілком самостійні і часто незручні для ветеранів євроінтеграційного руху партнери. Відтак, неідеальна команда з 15 перетворилася на геть незіграну збірну з 25.

З одного боку, це природно, бо завжди потрібний певний час для спільних тренувань, аби у гравців з’явилося відчуття ліктя і вони усвідомили себе членами єдиної команди. Однак проведення тренувального збору виявилося явно не на часі, адже недоречно тренуватися на матчі фіналу Ліги чемпіонів. А саме щось аналогічне відбувалося, наприклад, під час дискусій щодо Лісабонської стратегії, і чи не найяскравіше — під час полеміки щодо проекту директиви про послуги: діаметрально протилежні голоси єврокомісарів, критика з боку держав-членів і поділ Європарламенту. Суперечка більше нагадувала апокаліптичну битву, ніж поважний діалог, що мав на меті виробити рішення, яке б влаштовувало всіх. Характерно, що вододіл між таборами, які зайняли у полеміці протилежні позиції, пройшов майже по лінії нові—старі члени ЄС.

Дискусія щодо проекту директиви про послуги — яскравий симптом наявності в Євросоюзі не лише кількісних (безпосередньо пов’язаних із розширенням), а й якісних проблем. Головна з них — усвідомлення простої істини, що, опинившись на роздоріжжі, не можна йти всіма шляхами одночасно. А Лісабонська стратегія 2000 року пропонує, по суті, саме такий підхід. У сучасному глобалізованому світі європейська економіка, базовий елемент європейської інтеграції і найвдаліший її проект, не може й далі бути водночас однаково ефективно ринковою і ефективно соціальною — принаймні в тому вигляді, в якому вона перебуває тепер. З іншого боку, стаття 2 Договору про заснування Європейської Спільноти, відтворена по суті у статті І-3 Договору про запровадження Конституції для Європи, закладає саме таку економічну модель — соціальну і ринкову.

Залишаючись прихильником цієї економічної моделі, євроспільнота усвідомлює конечність глибоких реформ задля її подальшого ефективного функціонування. Звідси ревізія Лісабонської стратегії і проект лібералізації ринку послуг. Перед викликами, що їх породжує динамічний розвиток економік поза межами Старого Світу, насамперед у Китаї та Індії, Європа потребує радикальних реформ, які за визначенням не можуть бути безболісними. Хтось мусить втратити, принаймні у короткостроковій перспективі, водночас ніхто не хоче бути цим «кимсь». ЄС у пошуку адекватної відповіді на виклики сучасності. Але наразі цієї відповіді нема.

Ще однією проблемою, яку євроспільноті поки що не вдається розв’язати, є затвердження фінансових рамок (бюджету) ЄС на 2007—2013 роки. Прийнятного для всіх компромісу, що має бути зафіксований в основному фінансовому акті Спільноти, поки що не видно. Нові держави-члени, що дивляться на ЄС як на джерело фінансування свого розвитку, вимагають якомога більше грошей до спільного гаманця спільноти, хоча в останню мить і погодилися було заради ухвалення бюджету зменшити дотування з нього своїх економік. Старі — хочуть якомога менше віддавати Союзові, аби залишити кошти на розв’язання власних проблем. Франція заздрить Британії, що має п’ятимільярдну знижку для свого внеску до бюджету ЄС, й вимагає її скасування. Заодно Британія критикує спільну сільськогосподарську політику Союзу, через яку чимала частина коштів Спільноти витрачається на дотування французьких фермерів.

ЄС уже відчуває бюджетний цейтнот, бо зволікання з ухваленням фінансових рамок на 2007—2013 роки здатне поставити під питання виконання бюджету у 2007 році, оскільки євроустановам може забракнути часу на підготовку та ухвалення низки актів, що закладають правові підвалини для виконання бюджету. А це десятки мільярдів євро, що їх ризикують недоотримати зі спільного європейського бюджету держави-члени!

Згадавши сільськогосподарську політику, цю «священну корову» ЄС, доречно нагадати, що вже в нинішніх бюджетних суперечках Євросоюзу каменями спотикання є Румунія та Болгарія, які ще навіть не стали членами Спільноти. Річ у тому, що саме потреби фінансування їхнього села (близько 6 млрд. євро) лежать в основі вимог про збільшення витрат на сільськогосподарську політику, в тому числі й за рахунок збільшення внесків Британії, якій ця ідея аж ніяк не до вподоби. А відтак невдоволення майбутнім членством Румунії та Болгарії в ЄС зростає задовго до їхнього офіційного вступу до Союзу. Німецька опозиція, що восени цього року, вірогідно, перебере стерно влади, чітко, хоч і з не пов’язаних із сільським господарством причин, висловлюється про доцільність відкласти вступ до ЄС цих східноєвропейських країн.

Перспективи майбутнього розширення ЄС оповиті туманом невизначеності. Міжнародна комісія з питань майбутнього Балкан, яка навесні нинішнього року оприлюднила свою доповідь, дійшла висновку, що лише інтеграція Балканських країн до ЄС може усунути загрозу збройних конфліктів у цьому регіоні, і це покладає на Союз обов’язок залучати ці країни до інтеграційних процесів. Коментуючи зазначену доповідь, Тімоті Ґартон Еш — професор європейських студій Оксфордського університету — погодився з раціональністю висновку та рекомендаціями групи, але водночас зауважив, що їх реалізація ставить під загрозу існування самого ЄС.

Отже, Європейський Союз у своєму нинішньому вигляді опинився неподалік тієї межі, коли подальше розширення загрожує самому його існуванню. Яку стратегію обере Євроспільнота: активно реформуватися задля спроможності дальшого розширення — чи пригальмувати, а то й зупинити прийняття до Спільноти нових держав, — сказати важко.

Саме тому ЄС, хоч і погодився розпочати з Туреччиною переговори про вступ, насправді чим далі, то більше байдужіє до таких перспектив свого розширення. І вже майже не звучить популярне донедавна в Європі запитання: якщо Туреччина, то чому не Україна? Настільки не звучить, що навіть традиційний єврооптиміст, глава українського дипломатичного відомства Борис Тарасюк мусив із прикрістю констатувати: «ЄС нас не хоче».

Але тут доречно з легкою ноткою оптимізму в голосі додати, що ЄС нас не хоче, бо наразі не може запропонувати нічого, окрім власних проблем, які вимагають від нього граничного напруження сил, щоб їх розв’язати. Бо навіть, попри всю можливу симпатію до України, ЄС наразі не може запропонувати нам членства, оскільки вступ України до ЄС занапастить сам Союз, зруйнувавши вщент його сільськогосподарську політику, його структурні фонди, свободу руху осіб — усе те, чим Євросоюз заслужено пишається і що вже тріщить по цілому.

Окремі
держави-члени

Не надто радісну картину Євроспільноти доповнюють похмурі картинки окремих держав–членів ЄС. Насамперед це стосується франко-німецького «мотору» європейської інтеграції. Економіки цих держав, хоча й залишаються найпотужнішими на континенті, перебувають у стадії втоми та перегріву. До цього слід додати проблему старіння суспільств цих країн, через що раз у раз проблемнішою стає незмінність їхньої соціальної політики. Потреба реформ давно назріла й перезріла, але влада, замість хірургічного втручання, намагається лікувати економіку гомеопатичними засобами, бо інертне суспільство відкидає саму думку про радикальне зменшення соціальних гарантій. Відтак джерелом усіх проблем в уяві західного європейця стає польський сантехнік, аргентинський фермер чи китайський кравець (або «соціальний і податковий демпінг» та «делокалізація», мовою інтелектуалів), і аж ніяк не надмірні вимоги профспілок чи обтяжливе оподаткування. В такій ситуації цілком обґрунтовано постає запитання: чи можуть бути лідерами оздоровчих реформ у євроспільноті традиційні лідери, економіка яких страждає на серйозні хвороби, а вони геть не хочуть її лікувати? Але якщо не вони, то хто?

Як один із варіантів, естафету лідерства могли би перебрати на себе Нідерланди — держава, яка без зайвого галасу стільки зробила для європейської інтеграції, що її без перебільшення можна назвати одним із лідерів. Але Нідерланди наразі спіткали проблеми, які загальмували євроінтеграційний ентузіазм мешканців країни тюльпанів. Смерть Тьері ван Ґога, якого вбив мусульманин, розлючений фільмом цього режисера про статус жінок в ісламському суспільстві, спричинила підпали мечетей і церков, що було наче грім серед ясного неба для толерантного голландського суспільства. У світі, який невідворотно глобалізується, голландці дедалі більше бояться втратити свою власну ідентичність і з дедалі більшою пересторогою сприймають відкритість для іммігрантів, через що все менше люблять ЄС, що й засвідчив результат конституційного референдуму.

Цілком можливо, що модерних лідерів ЄС належить шукати серед нових держав-членів. Безумовно, вступ цих держав до Євросоюзу перетворив їх із пасивних суб’єктів на активних творців політик Спільноти. Варшава, Прага та Будапешт стають доволі впливовими центрами європейської політики. Але чи може бути лідером ЄС той, хто бачить у Союзі передусім гаманець, з якого можна брати гроші? Крім того, поляків, чехів та угорців, попри задоволення від першого року в ЄС, аж ніяк не можна назвати євроентузіастами. Радше, навпаки: чинний президент Чехії — відвертий євроскептик, і його погляди поділяє суспільство; найвірогідніший майбутній президент Польщі називає ЄС меншим злом, що захищає від більшого зла — Росії та глобалізації. Важко уявити цих політиків лідерами об’єднаної Європи, що домінують у гроні лідерів держав, які є головними фінансистами Євросоюзу...

Звісно, потенційний лідер у ЄС є. І цей лідер — Британія, а радше лідери лейбористів прем’єр-міністр Тоні Блер і міністр фінансів Ґордон Браун. Їхня внутрішня політика засвідчила, що соціальна ринкова економіка, такий собі капіталізм із людським обличчям, цілком можлива. Блеризм популярний на континенті: імовірний наступник Ширака — Ніколя Саркозі декларує погляди, подібні до поглядів Блера, схожу позицію обстоює вірогідний наступник Шредера на посаді федерального канцлера — Анджела Меркель, а отже невдовзі стосунки лідерів найбільших європейських держав мають усі шанси стати більш аніж просто партнерськими.

Незайвим буде нагадати, що Британія з 1 липня перебирає на півроку головування в ЄС, через що начебто матиме нагоду реалізувати свої лідерські амбіції. Але, на жаль, і тут не все так гладко. Передусім слід зазначити: євроінтеграційний проект на Британських островах усе ще підтримують не дуже, що зумовило зупинення процесу ратифікації Конституції для Європи у Сполученому Королівстві, а також невизначені перспективи приєднання Великої Британії до простору євро. Водночас імідж туманного Альбіону як євроінтеграційного провідника на континенті не найкращий. Мешканці континентальної Західної Європи не в захопленні від сміливої економічної політики Британії, а беззастережна підтримка Блером іракської кампанії США їх просто відлякує. А втім, лідерський потенціал Британії ми зможемо оцінити за півроку — за результатами реалізації її амбітної програми головування в ЄС, лейтмотивом якої є розвиток підприємництва в Європі.

Україна

Природно, що останні події в Євросоюзі спонукають Україну замислитися над новим позиціюванням щодо найвпливовішого сусіда. Старі стратегії, скальковані здебільшого з польського зразка, навряд чи будуть ефективними в новій ситуації. Які ж висновки має зробити Україна? Зрозуміло, що докладна відповідь на це запитання виходить далеко за межі нашої статті. Втім, сподіваючись на подальшу плідну дискусію, спробуємо вже зараз накреслити певні тези.

По-перше. Євроінтеграція як основний вектор внутрішньої та зовнішньої політики України має залишатися таким, незалежно від внутрішніх проблем і криз Євросоюзу. Але вона має бути усвідомлена передусім як прагнення жити в просторі європейських вартостей, а вже потім — як інституційне приєднання до ЄС. Допоки в Україні будуть жахливі дороги, по яких їздить безліч шикарних авто, навряд чи варто штурмувати Брюссель з майже ультимативними вимогами визнати перед нами європейську перспективу. А ось коли дороги стануть кращими, а машини — скромнішими, — тоді вочевидь на часі нагадати Євроспільноті, що Україна не лише географічно міститься в Європі.

З огляду на такий вартісний, а не формально-юридичний підхід, Україні слід зосередитися на побудові економічної моделі, в якій її ринкова та соціальна складові ефективно взаємодіятимуть та доповнюватимуть одна одну. У підвалинах такої моделі мають лежати непорушні гарантії власності та свободи підприємництва, чітко окреслена законом роль уряду у функціонуванні ринку, достатній та реальний соціальний захист тих, хто його потребує. І не обов’язково створена економічна модель мусить скрупульозно відповідати усім вимогами ЄС (це, зрештою, може бути предметом переговорів) — головне, аби вона була справді ефективною і надійною, а отже — привабливою для інвесторів.

Не менш важливо, щоб «європейські реформи» в Україні були спрямовані на те, аби практика вітчизняного правосуддя справді ґрунтувалася на засадах, задекларованих у 129-й статті української Конституції. Адже ефективне і передбачуване судочинство є однією з чільних передумов розвитку суспільства, економіки, реалізації принципу верховенства права та захисту прав людини. І в цьому контексті ознайомленість українських суддів із правом ЄС — річ другорядна, головне — це високопрофесійне, добросовісне й незалежне застосування вітчизняного права, яке, попри істотні прогалини, не є таким уже безнадійним. До того ж судді своєю практикою можуть усувати ці прогалини, що подеколи є ефективнішим засобом удосконалення правового поля, ніж експліцитне перенесення на український ґрунт європейських норм.

Далі можна говорити про адміністративну реформу в контексті інтеграційної політики та низку інших внутрішніх реформ, які мають перетворити Україну на сильного та впливового партнера в очах сусідів, і насамперед найбільшого з них — ЄС.

По-друге. На часі усвідомити: євроінтеграційного бліцкригу в України не буде. Це означає, що за Президента Ющенка (навіть якщо він очолюватиме державу два терміни поспіль) наша держава напевно не стане членом Європейської спільноти. А отже, євроінтеграційні аргументи у внутрішньополітичній боротьбі потрібно використовувати зважено і відповідально, аби не компрометувати і не дискредитувати саму ідею.

Зі сказаного випливає, що Україні не слід поспішати з поданням офіційної заявки про вступ до ЄС. Якщо ще півроку тому, коли і українці, і європейці перебували у стані ейфорії від помаранчевої революції, здавалося: звернись Україна з відповідним клопотанням — Європейська Рада не насмілиться відмовити розпочати переговори про вступ, то тепер усе кардинально змінилося. Сьогодні зрозуміло, що доки Європа не розв’яже своїх проблем, пов’язаних із «конституційною кризою», вона, якщо питання постане руба, радше, зачинить перед Україною прочинені двері до спільного європейського дому, ніж відчинить їх.

До речі, усвідомлення тривалості процесу євроінтеграції логічно порушує питання про доцільність наявності в українському уряді окремого євроінтеграційного віце-прем’єра. Бо достойник такого рангу з аналогічними рибачуковським функціями та повноваженнями (в Польщі він називався Високий уповноважений з питань ведення переговорів), як правило, потрібний країні-кандидатові вже після того, як Європейська Рада погодилася розпочати з цією країною переговори про вступ. Нагадаємо, що за Україною європейська спільнота поки що не визнала навіть віддаленої перспективи членства.

Водночас, відмовляючись на коротко- чи навіть середньострокову перспективу від подання офіційної заявки про вступ, Україна має докласти максимум зусиль, аби переконати Брюссель визнати за нею європейську перспективу (без зазначення конкретних термінів вступу до Євросоюзу) і зафіксувати її в угоді, що замінить УПС 2008 року. І тут слід чітко визначити пріоритети: для нас не є принциповою назва угоди: «про асоціацію», «про стабілізацію» чи просто «сусідська» — важливо, щоб у ній ЄС у принципі визнав за Україною перспективу членства в Союзі.

По-третє. Аби 2008 року претендувати на юридичне визнання за Україною європейської перспективи, вже тепер потрібно себе зарекомендувати відповідальним і обов’язковим партнером. Зобов’язання, взяті українською стороною в рамках Плану дій Україна–ЄС, як, втім, і в рамках УПС, Плану дій у сфері юстиції та внутрішніх справ, а також інших угод, мають бути виконані. Це начебто аксіома. Але, на жаль, аналіз якості євроінтеграційних актів, ухвалених в Україні протягом останніх півроку, викликає певне занепокоєння.

«ДТ» вже писало про проблеми, пов’язані з виконанням пункту Плану дій, відповідно до якого, наша держава зобов’язалась ратифікувати Римський Статут Міжнародного кримінального суду, що потребує внесення змін до Конституції України. Дозволимо собі навести ще один приклад. У Заходах щодо виконання у 2005 році Плану дій Україна — ЄС, затверджених урядовим розпорядженням від 22 квітня 2005 року за № 117-р, у графі «Проекти та/або програми технічної допомоги з боку ЄС, держав–членів ЄС, інших донорів для підтримки реалізації Плану дій Україна–ЄС» аж у трьох пунктах (34, 51, 177) фігурує Українсько-європейський центр із питань законодавства (UEPLAC) з бюджетом 5 мл. євро — проект, що припинив своє існування ще в січні нинішнього року. (Аби в цьому переконатися, достатньо відвідати офіційний сайт UEPLAC’у www.ueplac.kiev.ua або завітати до колишнього офісу проекту — на четвертий поверх будинку по вул. Трьохсвятительській, 4). Невже в уряді, що був одним із бенефіціарів UEPLAC, не знайшлося жодної людини, котра спромоглася б викреслити з проекту урядового акта цю відверту нісенітницю? Адже такі «дрібниці» явно не додають Україні іміджу «відповідального партнера».

По-четверте. Аби стати добрим партнером та сусідом ЄС, Україні потрібно максимально деміфологізувати і прагматизувати свої відносини з Євросоюзом. Ідеологія, коли євроінтеґрація виступає однією з іпостасей «світлого майбутнього» (до якого ставляться некритично, бо не вірять, що воно коли-небудь настане), має поступитися місцем відносинам «із калькулятором в руках». Можливо, це потребуватиме зменшення кількості та чисельності євроінтеграційних органів (яких для держави, за якою ЄС поки що навіть не визнав чіткої європейської перспективи, в Україні явно забагато) і створення принаймні одного потужного дослідницького центру у цій сфері.

Щоб досягти оптимізації відносин із Євросоюзом, нам, безумовно, знадобиться досвід країн Центральної Європи та Балтії, особливо Польщі, яка провела з Євросоюзом зразкові, під кутом зору захисту національних інтересів, переговори про вступ. Але ще перспективнішим та цікавішим для нас буде вивчення євроінтеграційного досвіду Туреччини, яка неквапливо, проте впевнено, крок за кроком інтегрується до ЄС протягом уже понад 40 років. Попри прохолодне та обережне ставлення до турецьких євроамбіцій із боку Євросоюзу, Туреччина вже сьогодні має з ЄС і зону вільної торгівлі, і митний союз щодо промислових товарів, а також статус країни-кандидата і точну дату початку переговорів про вступ. При цьому Анкара дозволила собі торік фактично проігнорувати заклик євроспільноти сприяти возз’єднанню Кіпру в єдину державу. Така собі ідеологія поступовості та маленьких звитяг...

А загалом, Україні напевно слід уважніше дослухатися до поради Президента Чехії Вацлава Клауса: «Перш ніж стукатися у двері ЄС, треба дізнатися, що на вас там чекає».

Пакт стабільності та зростання складається з трьох актів євроспільноти, ухвалених 1997 року; має на меті гарантувати країнами–учасницями економічного та валютного союзу, бюджетної дисципліни після запровадження євро, зокрема утримання бюджетного дефіциту в межах 3%.

1 Пакт стабільності та зростання складається з трьох актів євроспільноти, ухвалених 1997 року; має на меті гарантувати країнами-учасницями економічного та валютного союзу, бюджетної дисципліни після запровадження євро, зокрема утримання бюджетного дефіциту в межах 3%.

2 Лісабонська стратегія – 10-річна стратегія розвитку ЄС, ухвалена 2000 року в Лісабоні Європейською Радою.