Європа в тіні Америки

Візит американського президента Джорджа Буша в Європу ознаменував початок нової ери в трансатлантичних зв’язках, але не між Європою та США як рівноправними суб’єктами міжнародних відносин. Ще більше таке твердження правомірно й у разі США та Німеччини, США та Росії і, нарешті, США та Словаччини. Переговори Буша, здавалося, були покликані підкреслити несумісність будь-яких порівнянь із американським голіафом. Та все ж Володимир Путін незадовго до зустрічі з американським колегою нагадав, що Росія теж світова держава, причому з ядерним потенціалом. Однак у цілому це лише епізод, а весь тиждень Буш доводив партнерам і союзникам, хто у світі хазяїн. Американський президент, крім того, зміг переконатися, що у США в Старому Світі залишилося не дуже багато щирих друзів, які не потурали б глобальному лідеру, а спробували б по-дружньому напоумити його на шлях істинний.

Ще місяць тому під час візиту в Париж держсекретаря Сполучених Штатів Кондолізи Райс французький міністр закордонних справ Мішель Барньє сказав колезі, що в альянсі Європи з Америкою ніхто не зобов’язаний доводити свою лояльність одне одному, головне — навчитися слухати і розуміти позицію іншої сторони і вести діалог. Причому навіть більш інтенсивний, аніж за часів, коли згуртуванню Європи та США сприяла загроза з боку комуністичного Сходу. Адже за останні роки взаємини двох берегів Атлантики характеризувалися не зближенням, а навпаки накопиченням критичної маси протиріч, які не призвели поки до відкритого конфлікту, але до відчуженості вже точно.

Складно сказати, із чого все це почалося. Може, з часів бомбардувань Югославії, коли європейським партнерам по НАТО Сполучені Штати просто викрутили руки, домагаючись підтримки несанкціонованої військової кампанії прямо в серці Європи. (Саме тоді, наприкінці 1999-го європейці почали робити конкретні кроки зі створення своїх власних військових структур, що не підпорядковуються НАТО.) Але хто в той час міг припустити, що надалі Америці навіть не доведеться обтяжувати себе «уламуванням» союзників? Їхнє критичне ставлення не зупинило марш американських військових колон на Багдад. Та й сьогодні Джордж Буш прибув у Брюссель не покаятися за те, що ввів партнерів у оману щодо масштабів іракської загрози, а спробувати в черговий раз переконатися, на кого з європейців можна покластися чи перекласти частину тягаря за світові турботи. Послання Буша до європейських партнерів на саміті НАТО у вівторок було до смішного безхитрісне: «залишимо наші непорозуміння через Ірак в минулому», краще допоможіть нам побудувати там найсучаснішу в світі демократію.

Згода усіх без винятку країн—членів Північноатлантичного альянсу підключиться до програми підготовки іракських солдатів — на перший погляд маленька (Франція поки тренує лише одного іракського офіцера), але досить вагома перемога американського президента. Перемога над тими, хто казав, що США та їхні найближчі партнери опиняться в ізоляції після того, як уся таємниця іракської кампанії вилізе назовні, і всі спроби побудувати на іракському піску міцний демократичний будинок проваляться. Ні. Виявляється, американський президент зумів знайти слова, які переконали партнерів: усе, що зроблено в Іраку — недаремне, усе всерйоз і надовго, а от зупинятися напівдорозі до демократії не можна, смертельно небезпечно. Отже, у Європи немає виходу, інакше як підтримати зусилля США.

Ще важливіший аспект. США досі зберігають за собою право говорити про торжество демократії, про західні цінності і про поширення свободи по всьому світі немовби формально від імені всього західного світу, чи, принаймні, трансатлантичної спільноти, яка включає в себе Північну Америку, а також Західну та Центральну Європу. (Це особливо ефектно виглядало при розмові про стан російської демократії з Володимиром Путіним у Братиславі. Але Путін теж із не без достоїнства зауважив, що Росія не відходить від демократії, а лише пристосовує її до російських реалій.) Причому у Вашингтоні навряд намагалися дізнатися, а чи дійсно американські погляди на ці поняття так вже однозначно сприймаються партнерами не лише в Росії, а й у значно більш різношерстій (хоча б у культурно-історичному плані, якщо вже не політичному) Європі.

Поступливість європейців у НАТО можна пояснити військовим характером організації, де авторитет лідера значно підсилений чинником його військової міці. Якісні характеристики армії США та європейських військ залишили в минулому рівноправні союзницькі відносини в оборонній сфері. (США цілком обходяться без допомоги НАТО в тому, що стосується ведення війни.) Але причина не тільки в цьому.

Саміт НАТО продемонстрував, як США активно протистоять будь-яким спробам європейців «європеїзувати» альянс, надавши йому більш вагомої ролі як інтегральної частини європейської структури безпеки, із перспективою виходу на розв’язання більш глобальних військових і політичних завдань Євросоюзу та США.

Так, напередодні саміту канцлер Німеччини Герхард Шредер оприлюднив свою програму реформування НАТО, у якій, зокрема, висловився за партнерство з Вашингтоном. «Сильна Європа не є противагою Сполучених Штатів, а їхнім найкращим товаришем по команді», — казав канцлер. Та от альянс, який сьогодні фактично перестав виконувати свої функції захисту континенту, має набути нових характеристик і ролі в сучасному світі. «Ми збираємося на саміти лише обговорити незначні питання, — написав Шредер у своїй доповіді до учасників Мюнхенської конференції з проблем безпеки, — НАТО не є більше тим органом, де трансатлантичні союзники можуть обговорювати й координувати свої стратегічні уявлення».

Однак у Брюсселі на саміті Буш пішов у контратаку і висунув ідею перетворення НАТО з суто військової й оборонної на політичну організацію і форум для поглиблення співробітництва між Європою й Америкою. Це дуже цікава пропозиція прозвучала не лише як відповідь Шредеру, а й усім європейцям. Тому цікаво зазначити: формально між США та Європою (тобто Євросоюзом) не існує взагалі ніяких домовленостей, які хоча б віддалено нагадували договірно-правові відносини. (Наприклад, із низкою країн ЄС має договори про асоціацію чи ж угоди про партнерство та співробітництво, як з Україною і навіть Росією.) У США інституціональних зв’язків із Європою не існує, хоча протягом усього минулого століття Вашингтон кілька разів пропонував партнерам створити Атлантичну спільноту (Уорен Крістофер, 6 вересня 1996 року), або укласти Атлантичну хартію (Генрі Кіссенджер, 1973 рік) і навіть обговорити ідею Атлантичної федерації (1939 рік). Усе безуспішно.

Однак сьогодні саме пропозицію Герхарда Шредера про прямий діалог США і ЄС було відкинуто президентом Бушем, і замість цього на перше місце поставлено тезу про політизацію НАТО, перетворення її на організацію, яка в Європі, принаймні у військовій, а то й політичній сфері, могла б відтіснити ЄС чи почати конкурувати з ним. У альянсі голос Єдиної Європи звучить слабше, проте виникає запитання, як довго НАТО виявиться здатним вести двоїсту політику з огляду на те, що стратегічні пріоритети США та Євросоюзу стають дедалі більш відмінними. Взяти хоча б так і не вирішені протиріччя навколо можливого початку поставок європейської зброї в Китай.

Та все ж Буш прилетів до Німеччини. Поява Буша в Майнці після дискусії зі Шредером, могла закінчитися конфліктом, а могла і примиренням. Однак не сталося ні того, ні іншого. Кожен залишився при своїй думці. Але от що цікаво. Американці — любителі всяких нібито випадкових збігів. А саме ж у цьому місті в травні 1989 року батько нинішнього президента США Джордж Буш-старший виголосив промову на честь єдиної Німеччини, яка нині стала найбільшою державою в Західній Європі. Він тоді зробив німцям унікальну пропозицію, котра увійшла в історію за ключовою фразою partnership in leadership, що можна перекласти як «партнерство в лідерстві». Америці був украй необхідний такий партнер, який на рівних ділив би з нею не лише успіхи, а й поразки. Сьогодні, схоже, такий партнер Америці якщо й потрібен, то лише на допоміжних ролях. Для лідерів Європи, мабуть, головним уроком минулого тижня має стати прагнення почати розмовляти одним голосом, коли вони намагаються в чомусь переконувати Америку. Поки вони не навчаться цього робити, США їх не слухатимуть.