Європа мусульманська

Етнічне обличчя Європи в наш час зазнає кардинальних змін. Образ типового білошкірого європейця невідворотно залишається у минулому, поступаючись місцем представникам народів Півдня та Сходу.

Нинішня багатомільйонна присутність мусульман у Європі значною мірою є результатом міграційних потоків з колишніх імперських колоній у Північній Африці, Азії та з країн Карибського басейну. Нині, незважаючи на прийняття законів, що забороняють незаконне перебування та зайнятість іноземців, їх кількість збільшується. Особливо це стосується мусульманських общин Європи, які неухильно зростають насамперед завдяки високому рівню народжуваності.

На сьогодні у Західній Європі, за різними підрахунками міграційних служб та експертних оцінок, проживає від 8 до 15 мільйонів мусульман: на території Франції —3,5—5 мільйонів осіб, Німеччини — 3—4,5 мільйона, Великобританії — 1,5 — 2 мільйони, Нідерландів — 0,5—1 мільйон, Бельгії — 0,3 мільйона осіб.

До останнього часу уряди європейських країн не мали чіткої політики щодо мусульманських громад, обмежуючись визнанням ісламу на конституційному рівні та забезпеченням умов для розвитку їхньої політичної й фінансової незалежності.

Наслідком такої політики стало утворення своєрідних замкнутих зон проживання, мешканці яких не прагнули асимілюватися та засвоїти новий європейський лад; натомість намагалися зберегти свою ідентичність, національні традиції, культуру і релігію. Сьогодні проблема вийшла за межі задоволення соціально-економічних потреб мігрантів, перемістившись у площину політичних та культурно-релігійних вимог. Таким чином, у багатьох країнах Європи утворилися національні анклави іммігрантів, які не адаптувалися у світському європейському суспільстві, а їх інтереси все частіше суперечать законам і традиціям країни проживання, створюючи відчутний соціально-політичний дисбаланс.

Основною формою суспільної організації європейських мусульман є громадські рухи та релігійні громади, які все активніше включаються у суспільно-політичне життя Європи. Мусульманські організації існують як на місцевому, так і на загальноєвропейському рівні: «Союз ісламських організацій Європи”(Німеччина), «Федерація ісламських організацій» (Франція), Ісламська рада Європи (Великобританія).

Транснаціональні ісламські організації, найчастіше фундаменталістського та радикального спрямування, ведуть серед європейських мусульман актину роботу, культивуючи відчуття ісламської солідарності, спільності інтересів і культури, закликаючи до загальномусульманської єдності у боротьбі проти ворогів ісламу.

У світлі таких тенденцій, закриті етнічні анклави європейських мусульман стають ідеальним місцем для переховування ісламських екстремістів, а у перспективі і для налагодження цілої мережі терористичних угруповань на території Європи. Про реальність такої небезпеки засвідчила терористична акція у Мадриді 11 березня нинішнього року, яка довела вразливість Європи і відсутність ефективних методів протистояння терористичній загрозі. При цьому констатується фактична недоторканність імовірних терористів, оскільки усі спроби правоохоронців обмежити чи контролювати діяльність ісламських організацій трактуються як переслідування мусульман і гоніння на іслам.

Ще однією загрозою стабільності Європи є небезпека здійснення політичного тиску на європейські уряди з боку ряду мусульманських держав, які переважним чином фінансують мусульманські громади Європи. Завдяки такому фінансуванню ці держави прагнуть впливати на релігійні та політичні погляди європейців. Саудівська Аравія відкриває по всій Європі свої мечеті і представництва Всесвітньої ісламської ліги, Туніс і Алжир фінансують будівництво культових споруд, фінансове забезпечення служителів (імамів), організацію різних центрів, які дозволяють впроваджувати контроль за організацією європейського ісламу. Крім того, в ряді європейських країн представники мусульманських держав мають можливість впливати і на прийняття політичних рішень. Марокко уважно стежило за виборами до Ісламської ради у Бельгії та безпосереднім чином втручалося у справу підписання офіційної угоди між італійським урядом та організаціями італійських мусульман. Саудівська Аравія і Єгипет виявляють неабиякий інтерес до дебатів у Великобританії, а турецький уряд постійно здійснює тиск на владу Німеччини через свої офіційно зареєстровані етнічні об’єднання.

Останніми роками спостерігається тенденція до зростання політичної активності мусульманського населення Європи, найяскравішим прикладом цього стали протести з боку мусульман Франції і звинувачення влади у «переслідуванні ісламу» у зв’язку із «справою про хіджаб», коли французький парламент схвалив законопроект про заборону носити у державних навчальних установах релігійну атрибутику, який має вступити в силу 1 вересня — з початком нового навчального року. Подібні дискусії розпочалися і в інших європейських країнах. Канцлер ФРН Г. Шредер висловився за заборону хіджабу для вчительок-мусульманок під час занять у школах, зауваживши, що громадяни, які перебувають на державній службі, включаючи і педагогів, не повинні носити релігійну атрибутику. Ця заборона використовується лідерами мусульманських общин як символ боротьби за свої права. Офіційна влада Франції вже попередила мусульманських активістів утриматися від випробування терпіння влади.

На фоні таких явищ відбувається формування ідеологічного підґрунтя європейського мусульманства, так званого європейського ісламу, основна теза якого полягає в тому, що мусульмани не повинні замикатися у своїх гетто. Вони мають отримати європейську освіту і брати активну участь у суспільно-політичному житті Європи, тим самим сприяючи розповсюдженню ісламу.

Ця ж ідея простежується у положеннях «Програмної доктрини», розробленої панісламістською організацією «Брати-мусульмани», яка стверджує, що європейські ідеї демократії і парламентаризму не лише не суперечать, але й повністю відповідають духу ісламу. «Брати-мусульмани» закликають ісламські общини інтегруватися політично, соціально і економічно у європейське суспільство, зберігаючи при цьому свою мусульманську сутність. Тобто, мова йде про «поверхову» інтеграцію без будь-якої асиміляції. На думку авторів документа, виконуючи ці правила, ісламські общини зможуть вижити і розповсюдити свій вплив на неісламські регіони. Ідеальним місцем для початку програми федерація визначила Францію, де існують необхідні для цього умови — велика кількість іммігрантів-мусульман, мережа мечетей і культурних центрів.

Відсутність чіткої й ефективної стратегії інтеграції мусульманського населення країн Європи до світського суспільства сприяла загостренню соціальних та етнополітичних відносин між корінним населенням європейських держав та іммігрантами, зростанню антиіммігрантських виступів у суспільстві, і в результаті призвело до зростання ксенофобії та масових виступів проти міграційної політики, що проводиться європейськими урядами. У багатьох країнах ЄС простежується тенденція до змін у національному міграційному законодавстві у бік його пожорсткішання.

Євросоюз досі не виробив єдиної політики по відношенню до мігрантів, їх прав та обов’язків, що серйозно ускладнює загальну ситуацію та взаємовідносини між державами. У цьому питанні потреби єдиного європейського ринку у мобільних та вільних у своїх пересуваннях трудових ресурсах, у питанні міграцій зіштовхується з викликами безпеці та стабільності європейських держав, одним з яких можна вважати появу та зростання радикальних настроїв серед мігрантів-мусульман.

Так само двозначною є розв’язання демографічної ситуації через використання міграційного чинника. ООН вже кілька років підряд наполегливо рекомендує Євросоюзу збільшити кількість іммігрантів з країн, що розвиваються, вбачаючи у цьому дієвий шлях вирішення демографічної кризи. Однак падіння рівня народжуваності у поєднанні зі зростаючою імміграцією означатимуть кінець етнічній однорідності європейських традиційно національних держав. Даний спосіб не користується популярністю ні серед політиків, ні серед громадян європейських держав, про що свідчить приголомшливий успіх ультраправих сил, які, граючи саме на проблемах імміграції, змогли протягом кількох останніх років досягти серйозних політичних успіхів.

Проблема інтеграції мусульман у європейське співтовариство безпосереднім чином пов’язана з серйозним питанням вступу до Євросоюзу Туреччини. Існує велика кількість проблем, які перешкоджають Туреччині стати членом ЄС: сумніви у міцності демократичних інститутів; невирішеним залишається курдське питання. Крім того, вступу до ЄС заважають територіальні суперечки з Грецією і окупація турецькими військами північної частини Кіпру. Проте усі ці проблеми піддаються врегулюванню у передбачуваному майбутньому. У Євросоюзі найбільше бояться (хоча з питань політкоректності не акцентують на цьому увагу) демографічного чинника Туреччини, мусульманської країни з високим рівнем народжуваності, яка має усі шанси доволі швидко перетворитися на одного з найвпливовіших членів ЄС.

Мусульманське населення Європи стає вагомим фактором у політичному житті, і у перспективі його роль лише зростатиме. Відповідно до цього, європейські мусульмани вимагатимуть змін як на соціальному, так і на політичному рівнях. А отже, європейські країни поставлені перед необхідністю узгоджувати свою національно-державну політику з необхідністю розробляти багатокультурні стратегії, враховуючи інтереси колишніх іммігрантів, а також мусульманських країн — постачальниць мігрантів.

Європа не збирається відмовлятися від моральних цінностей, які складають основу західної цивілізації. Для цього необхідно відмовитися від політики невтручання у справи мусульманських общин і розвивати діалог між ними та владою, з метою політичної асиміляції та культурної адаптації мусульман у європейському суспільстві. Оптимальним шляхом для європейських країн було б спрямування мусульманських громад у русло європейської політичної культури і толерантності, що дозволило б уникнути соціально-політичного відчуження мусульман Європи і їх перетворення на надзвичайно дієвий інструмент політичних ігор з боку радикальних ісламських сил.